Потім Терентій перескочив на плече Валери і теж проспівав йому на вухо свою пісеньку. А потім Вася побачив його вже на плечі Віті Кулачковського, а тоді Стьопи Балабайченка, а тоді Лесі Попелястої, а тоді Ніни Закидон, а тоді Люськи Бабенчук, а тоді Борі Бородянського… І так сонячний зайчик Терентій, стрибаючи по класу, побував на плечі у кожного і кожному проспівав свою пісеньку. І кожен усміхався, коли Терентій лоскотав йому вухо своїми сонячними вусиками-промінцями. Врешті-решт усміхався уже весь клас, весь четвертий "Б".
Катерина Степанівна теж усміхнулася і сказала:
— Ну, досить! Здавайте вже контрольну! Я ж бачу, що всі ви задачки вже розв’язали. Здавайте!
І нарешті вихопився з-за парти, як завжди, Боря Бородянський і побіг до столу. А за ним Люська Бабенчук, Стьопа Балабайченко і всі інші.
А Валера й Вася Глечик, не поспішаючи, подали контрольну останніми.
Хіба має значення, коли подавати?.. Важливо, що Валера розв’язував задачку сам. Уперше. Розв’язав правильно.
І тут продзвенів дзвоник…
В КРАЇНІ МІСЯЧНИХ ЗАЙЧИКІВ
Розділ І
Нуся
Дівчинку звали Ганнуся. Але змалечку всі називали її просто Нуся. Була вона білявенька, голубоока, кирпата й дуже симпатична. От бувають такі — не вельми, може, й гарні, але страшенно симпатичні. Глянеш — і губи самі розтягуються у привітну усмішку. Це вже, як то кажуть, од Бога — така симпатія. Симпатичні вони не лише на обличчя, а й за вдачею симпатичні — щирі, доброзичливі, усміхнені. Тому їх люди й люблять. Бо вони люблять людей і завжди намагаються покращити людям настрій. Тато навіть склав про свою доню такого віршика:
Як на тебе гляну, Нуся,
То відразу усміхнуся.
Але сьогодні вранці Нуся сама була не в настрої. Бо наснився їй сон — дивний і тривожний… Буцімто стоїть вона вночі у страшному темному лісі. Поряд із нею маленький дідок, осяяний місячним сяйвом, що пробивається крізь віти. Дідок у червоному крислатому капелюсі, на ногах чоботи з високими, аж по саме нікуди, халявами. І сорочка-вишиванка біла. І штани білі. І борода, й вуса сиві — білісінькі. Тому й видно його добре у темному лісі, хоч місячне сяйво осяває лише червоний капелюх. Дідок стоїть і гірко плаче. Сльози рясно течуть на вуса й бороду.
— Що трапилося, дідуню? Чого ви плачете? — питає Нуся.
— Ох! Як же мені не плакати, коли у мене таке горе!
— Що таке? А не можна чимось зарадити, допомогти?
— Може, ти й могла б допомогти, але… не захочеш, — зітхнув дідок.
— Чому?
— Та ні, не захочеш, не захочеш, — і дідок знову гірко заплакав.
— Та чого ви так думаєте? Якщо я тільки зможу, я…
— Тоді слухай… — почав дідок.
І раптом місячне сяйво згасло. І дідок пропав.
Нуся прокинулась.
Вона намагалася знову заснути, щоб додивитися той дивний сон. Але не змогла.
Тож звідки візьметься гарний настрій після такого сну?
Особливо прикро Нусі було те, що дідок засумнівався щодо її бажання допомогти. А вона ж якраз дівчинка чуйна, сердечна й зичлива. І у дитсадку завжди всім допомагала. І тепер у школі, в першому класі.
Нуся підійшла до відчиненого вікна й визирнула в сад. Почалися літні канікули, і Нуся жила з батьками на дачі, в маленькому дерев’яному будиночку на березі річки Трубіж. Тато й мама поралися на городі, їм було зараз не до Нусиних снів. Вона це розуміла.
Нуся зітхнула. Навіть і поділитися ні з ким.
— Як це ні з ким? А я? — почулося раптом.
Від шибки віддзеркалювався на підвіконня сонячний зайчик. Спершу це була просто мерехтлива сонячна плямка. І раптом на очах Нусі плямка перетворилася на живого сонячного зайчика, жовтого, пухнастого, з довгими вушками і коротеньким хвостиком.
— Ой! — вихопилося в Нусі. — Ти хто?
— Терентій! — сказав сонячний зайчик.
— Справді? — усміхнулася Нуся. — Той самий Терентій? З Країни Сонячних Зайчиків?
— Той самий.
Нуся колись читала про нього. Але не думала, що справді існують і Терентій, і та казкова Країна Сонячних Зайчиків.
— Існують. Аякже! — сказав Терентій.
— Ти що — читаєш думки? Я ще не сказала, тільки подумала, а ти…
— Авжеж читаю. І знаю, що тебе зараз турбує. Про сон твій знаю.
— Серйозно?! — зраділа Нуся. — А що той дідок хотів сказати?
— Цього я вже не знаю. Бо ж і ти не знаєш. А я тільки читаю твої думки.
— Що ж робити? — знову засмутилася Нуся.
— Не сумуй! — сказав Терентій. — Я попрошу мого друга, місячного зайчика Олелька — і він тобі допоможе. Тільки доведеться чекати ночі. Бо місячні зайчики бувають лише вночі, коли світить місяць.
— А як же ти його попросиш? Вас же, сонячних зайчиків, тут уночі не буває. Ви ж, як сідає сонце, тікаєте у свою країну…
— Не хвилюйся. Подзвоню Олелькові по чарифону в Країну Місячних Зайчиків. А він уже прийде до тебе уві сні й допоможе.
— Уві сні? — здивувалася Нуся.
— Авжеж. Місячні зайчики те й роблять, що розносять людям сни. Прибігають до нас, у Долину Щасливих Сновидінь, беруть сни і розносять уночі тим, хто спить… Правда, їм весь час доводиться пильнувати, щоб їх не випередили агенти пана Морока — нічні кошмари. Ти ж знаєш, пан Морок — Начальник Канцелярії Нічних Кошмарів, Перший Радник Королеви Глупої Ночі.
— Знаю. Але ж він і Володар Зландії.
— Так. Він приватизував Зландію. Але й від посади Начальника Канцелярії Нічних Кошмарів не відмовився. Займає дві посади.
— А ти думаєш, та біда, про яку говорив дідок у моєму сні, пов’язана з паном Мороком? — спитала Нуся.
— Може, й пов’язана… Буде видно.
— З ким це ти розмовляєш, доню? — гукнула раптом із городу мама.
Терентій одразу зник.
— Та просто так… граюся! — гукнула Нуся. Дорослим важко іноді пояснити справжність казкових дій і явищ.
Розділ II
Місячний зайчик Олелько, сова Софія Павлівна та пугач Ух Степанович
Увесь день Нуся з нетерпінням чекала вечора. І от нарешті…
Мама, як завжди, сказала Нусі: "На добраніч! Спи, донечко, спи!", поцілувала, погасила світло в її кімнаті і вийшла.
У відчинене вікно зазирав рогатий місяць, із саду линули запаморочливі пахощі матіоли, сюрчав цвіркунець, десь далеко валували собаки.
З кімнати батьків лунали приглушені голоси, музика — батьки дивилися телевізор.
Нуся, намагаючись заснути якнайшвидше, почала рахувати слонів (так радив їй тато). На сімдесят сьомому слоні раптом почувся тоненький голосок:
— Ти хотіла мене бачити?
Нуся так і не зрозуміла, чи це був уже сон, чи ще дійсність.
На підвіконні сидів маленький місячний зайчик — срібний, пухнастий, з жовтими цяточками очей.
— Ти Олелько? — тихо спитала Нуся.
— Олелько, — мовив місячний зайчик.
— Терентій сказав, що ти можеш мені допомогти.
— Спробую. Але для цього доведеться тобі гайнути зі мною у Країну Місячних Зайчиків. Треба ж встановити, хто з наших приносив тобі вчорашній сон. Вони повинні подивитися на тебе.
— А далеко ваша країна?
— Далеченько. На захмарній вершині гори Селенги.
— А як же я туди дістануся?
— Справді. Треба подбати про транспорт. Пішки ти й за місяць туди не дійдеш. Стривай, я зараз повернусь, — і Олелько зник.
Нуся прислухалася.
Було тихо. Цвіркуни вже не сюрчали. З кімнати батьків не линули голоси й музика. І смужки світла від дверей на підлозі не було. Певно, батьки вже спали.
"Як швидко, — подумала Нуся. — Я лише сімдесят сім слонів нарахувала, а вже…"
Далі Нуся подумати не встигла, бо враз на підвіконня нечутно опустилися й сіли два великих птахи. І знову з’явився місячний зайчик Олелько.
— Не бійся, — сказав Олелько. — Це наші друзі. Знайомся — сова Софія Павлівна і пугач Ух Степанович. Вони перенесуть тебе у Країну Місячних Зайчиків.
— Д-дуже приємно, — тремтливим голосом сказала Нуся, глянувши на величезні пазуристі лапи й могутні гачкуваті дзьоби Софії Павлівни та Уха Степановича.
— Тільки треба було б для зручності якесь сідало для дівчинки пристосувати, — мовила Софія Павлівна, повівши банькатими очима.
— А ми знімемо онде гойдалку з дерева, — витріщив такі ж самі банькаті жовті очі Ух Степанович.
— Правильно! — сказав Олелько. — Вдягайся, Нусю! Дівчинка швиденько скинула нічну сорочечку і натягла шорти й маєчку. А також узула кеди.
Тим часом сова й пугач вже одв’язали з дерева гойдалку.
Нуся вилізла через вікно в сад. Сіла на гойдалку. Софія Павлівна та Ух Степанович з двох боків схопили мотузки лапами і знялися в небо.
У Нусі залоскотало в животі. Вона любила гойдатися. Але так високо гойдалка не підносилася ще ніколи.
(Продовження на наступній сторінці)