— То що таке? — спитав Кощій Безсмертний, підходячи до Васі.
— Валеру давайте! Швидше! Ми ж домовились.
— Невже тобі так потрібен той Валера, що ти галас підняв, про все на світі забув?
— Потрібен!
— Невже варто через нього ризикувати, наражатися на небезпеку?
— Варто!
— А як же мама, сестра, тьотя?
Згадка про рідних боляче вразила Васю.
— Що ви мені серце краєте?.. Приводьте швидше Валеру! — закричав він.
Та Кощій Безсмертний не поспішав.
— І не страшно тобі?.. Невже не боїшся? — Кощій Безсмертний говорив дуже співчутливо…
— Якщо чесно… боюсь, звичайно, — зітхнув Глечик. — А що зробиш, коли іншого виходу нема? Треба ж друга виручати…
— Ніколи б не подумав, що ти на таке здатний, — і собі зітхнув Кощій Безсмертний. — Боягуз, вареник, редиска, а бач… Пробач, Васю!..
— Що? — не зрозумів Глечик.
— Пробач, кажу, що я про тебе так думав…
— Що-що? — ніяк не міг второпати Вася.
— Невже ж я так змінився, що ти мене досі не впізнав?
— Що-о?
— Це ж я — Валера!
— Що-о-о?! — Глечик поправив на носі окуляри і зміряв Кощія поглядом з ніг до голови.
— Не віриш? Я! Чесне слово!
— Не робіть із мене дурня! Що ви мені голову морочите? Що ви мене дурите, як маленького? Де ви бачили дорослого вусатого четвертокласника? Думаєте, я вам під ці вигадки дзеркальце віддам? Дзуськи!
— Не вигадки це, — знову зітхнув Кощій. — Можеш перевірити. От став мені будь-які питання. Питай мене про те, що можемо знати тільки ми з тобою. От питай!
Вася знову поправив окуляри і пильно глянув на Кощія Безсмертного:
— Ну… Ну от про що ми говорили, коли нас із класу вигнали?
— Про космічні польоти, як завжди.
— А точніше? Конкретніше. Про що?
— Про мою ключку хокейну замашну… Про те, що в ракеті, на жаль, у хокей грати не можна буде… Про м’яч футбольний. Що його взяти треба…
У Васі похололо в животі.
Справді! Звідки Кощій про це знає? Може, катував Валеру і Валера признався?
— А… а коли мій день народження?
— Двадцять сьомого вересня.
"Невже і про мій день народження допитував Кощій?"
— Коли ми розбили вікно у школі?
— Минулого понеділка.
— Як ми називаємо Балабайченка?
— Карабас-Балабас.
— Де в мене на спині родимка?
— Під лівою лопаткою.
— Які цукерки я найбільше люблю?
— Козинаки.
Питаючи, Вася пильно-пильно вдивлявся у Кощія Безсмертного і з жахом помічав, що він справді схожий на Валеру, тільки на дорослого вусатого Валеру. І очі Валерині темно-карі, лукаво примружені, з отими іскристими бісиками. І губи, усміхаючись, так само трошечки кривить, і шрамик маленький над правою бровою (бебехнувся колись на ковзанці). І на всі запитання точно відповідає…
— Валера? — голос у Васі зірвався, захрип. — Невже це справді ти?!
— Я! Звичайно!.. Пізнав нарешті?
— Що ж з тобою зробилося, Валеро?! — в роті у Васі пересохло. — Як же ти став дорослим… Кощієм? Тебе присилували? Примусили?
— Ніхто мене не примушував. Я сам…
— Що-о?!
— Сам захотів.
— Як?!
Розділ тринадцятий,
в якому Валера розповідає, що з ним сталося
Три дні тому, пам’ятаєш, вигнала мене з класу Катерина Степанівна. За те, що я Віті Кулачковському за комір жука-рогача вкинув. Вийшов я, тиняюся по коридорах порожніх, безлюдних. Підійшов до сходів, які у підвал ведуть. Бачу, залізні двері підвалу незамкнені. Тільки я підійшов, вони — ррип!.. — одчинилися, звідти рука вистромилася. І пальцем мені — хить-хить! — підійди, мовляв. Я думав, що то наш завгосп Іван Тарасович. Підійшов. А рука мене за комір — рраз! — і в підвал. Я навіть крикнути не встиг. Двері одразу — клац! — замкнулися. Темрява — хоч в око стрель.
— Здоров, Валеро! — чую голос, лагідний, привітний такий. — Не бійся. Ми — твої друзі. Лиха тобі не зичимо, тільки добра. Ти нам дуже подобаєшся. Гарний ти хлопець! Не те що інші — вареники, пігмеї, редиски. Здорово ти того жука за комір Кулачковському вкинув. Молодець!.. І водою ти здорово бризкаєшся. А як вазон із другого поверху скинув! Сила! І кепочку Борі Бородянського у калюжу ловко швиргонув! Ха-ха-ха! Нам такі потрібні.
— А… хто ви? — спромігся нарешті спитати я.
— Кажу ж — твої друзі. Та не лякайся, дурненький. Ми хочемо тобі допомогти. Ти ж мрієш полетіти у космос, на інші планети. Правда?
— Ну, мрію, — признався я.
— А одного ж людського життя для цього не вистачить. Правда?
— Правда, — кажу.
— Хочеш бути безсмертним?
— Безсмертним? — перепитую. — А хіба це можливо?
— Для таких, як ти, можливо.
— Ну, звичайно, хочу. Нема питань!
— Ну, тоді вважай, що все гаразд.
— Що? Я уже безсмертний? — зрадів я.
— Ич! Який швидкий! Це ще заробити треба.
— А як? Що треба?
— Та нічого особливого. Іди до нас на роботу.
— Куди?
— У ВС.
— Яке ВС? У Військові Сили? В армію, чи що?
— Сили, але не військові. Вражі сили.
— У шпигуни, чи що? — похолов я. — В іноземну розвідку? Батьківщину зраджувати? Та ви що!
— У які шпигуни? Ніякої батьківщини не треба зраджувати. Це зовсім інше. По казковій лінії. Казки читаєш?
— Ну, читаю.
— Хто такі Баба Яга, Змій Горинич, Кощій Безсмертний — знаєш?
— Ну, знаю.
— Так-от. До них у компанію. Якраз вакансія є. Вільна посада Кощія Безсмертного. Саме для тебе.
— Що?! Кощія?! — отетерів я.
— Безсмертного! — уточнив голос. — Та ти не переживай! То тільки у старих казках Кощій Безсмертний страшний, схожий на скелет. Тепер зовсім інше. Будеш звичайним собі чоловіком — хочеш вусатим, хочеш бородатим, хочеш безвусим і безбородим.
— А робити що треба?
— А нічого не треба. Живи собі. Тільки жити доведеться не дома, звичайно.
— А де?
— Ну, ти й цікавий! Спершу згоду дай, а тоді будемо говорити далі. Та ти не квапся. Не поспішай. Обміркуй гарненько. Це справа серйозна. Не на день, не на два — на все життя. Єдине що скажу: влада буде в тебе необмежена. Можливості невичерпні. Що хочеш мати, все матимеш. Подумай. Ми не кожному таке пропонуємо. І нікого не силуємо. Тільки за власним бажанням. Даємо тобі кілька днів на роздуми. Зваж усе, обміркуй.
Щоб потім не просився відпустити. Бо назад вороття не буде. Зрозумів?
— З-зрозумів, — кажу.
— І ще — про розмову нашу нікому ні слова. Розкажеш — страшна тебе кара чекатиме. Зрозумів?
— З-зрозумів, — кажу.
І тільки я це сказав, та ж сама рука мене за комір — хап! — двері прочинилися, і я опинився на сходах.
Рука мені помахала з дверей і сховалася.
А тут і дзвінок продзвенів…
Три дні ходив я і думав.
Невже це хтось пожартував? Хтось із старшокласників? Володька Мамалиґа з дев’ятого "А", наприклад, — відомий на всю школу витівник. Або Алик Бамбаровський, капітан шкільного клубу веселих та кмітливих. Могли! То такі, що самого директора Ярослава Івановича розіграти не побояться.
А якщо насправді?..
Надто вже дорослий, неучнівський голос говорив зі мною. І хіба цікаво жартувати Мамализі чи Бамбаровському з четвертокласником? Що це їм дасть? Та ще це попередження, щоб мовчав. Ніхто ж про той розіграш і не дізнається! Коли б розігрували, то сказали б прийти кудись, щось зробити, щоб можна було посміятися… А так… Схоже, що не розіграш. Схоже, що насправді.
Погоджуватися чи ні?
З одного боку, звичайно, кидати школу й батьків одразу назавжди — якось воно… не той… А з другого боку — як у космос до інших планет летіти, то все одно рідних треба кидати назавжди. А ми ж із тобою саме про польоти мріяли.
Три дні я ходив і думав.
І тоді, як пішли ми з тобою у ліс їжака ловити, — теж думав.
А коли ми посварилися і ти втік, лишився я сам. І раптом із кущів виходить Бабай, ти його тепер знаєш.
— Здоров, Валеро! — я його голос одразу впізнав. — Ну що, надумав?
Розгубився я, слова сказати не можу.
А він:
— Ну, чого ти, дурненький? Чого боїшся? Тобі пропонують безсмертя, а ти ще вагаєшся. Та якби я комусь іншому запропонував, мені б тільки дякували.
Бажаючі у цьому лісі не вмістилися б! — І голос у нього такий лагідний, привітний.
Уявив я собі раптом — лечу я, Безсмертний, у ракеті до інших планет. І прилітаю, зустрічаюся з інопланетянами. Розказую їм про життя на Землі. І репортаж про мою зустріч передають по інтербаченню. І на мене дивиться вся планета. І в усіх газетах світу мої величезні фотографії…
(Продовження на наступній сторінці)