Подумав я востаннє, махнув рукою і сказав:
— Ну гаразд! Згоден!
— От і добре! — Бабай витяг з кишені пласкеньку пляшечку, одгвинтив кришку-стаканчик, налив з пляшечки і простягнув мені. — Пий!
— Що це? Для чого? — здивувався я.
— Ну ти ж розумієш, діти вражою силою не бувають. Для цього треба стати дорослим. Чекати, поки ти нормально виростеш, нам ніколи. А це — сік чарівної рослини-дорослини. Вип’єш — і одразу станеш дорослим. Яким хочеш бути — вусатим, бородатим чи безвусим і безбородим?
— Хай уже вусатим, — сказав я. — Мені вусаті подобаються: Микита Михалков, Михайло Боярський.
— Пий! — тицьнув мені в руки Бабай кришку-стаканчик. Я понюхав. Густа рідина пахла кавою.
Одважився, випив. Солоденьке і язик трошки пощипує. І одразу відчув — росту. Плечі розсуваються, земля вниз пішла, і під носом над верхньою губою лоскотно — вуса пробиваються. Штанці тріснули, на землю впали, сорочка — на шмаття, черевики теж…
А Бабай уже подає мені нове вбрання: спортивний костюм, кросівки.
Вдягнувся я, порваний свій дитячий одяг зібрав, тільки десь одного черевика не знайшов: коли вони на ногах моїх порепалися, я їх, струшуючи, позафутболював у кущі. Один знайшов, а другий ні.
Згорнув я свої речі, у ямку поклав, торішнім листям прикидав, — нащо речові докази лишати? Хай уже ніяких слідів не буде.
— Ну, а тепер поїхали до Шефа на затвердження. А там і до роботи! — сказав Бабай. Взяв мене за руку, тричі тупнув ногою — і ми з ним провалилися. Опинилися у закритій тісній кабіні і з шаленою швидкістю помчали під землею.
— Взагалі-то ми тролейбусом їздимо, але новобранці мають право один раз проїхатися на підземній ракеті пана Морока, — сказав Бабай.
Ну, а потім опинився я у підземному палаці пана Морока.
Спершу було страшнувато. Але пан Морок прийняв мене дуже привітно, довго розпитував, які в мене побажання, що я хочу мати з речей, пообіцяв добре забезпечити. Музика в нього в палаці гарна. Записи наймодніші, найсучасніші. Пригощав мене смачнющими наїдками і напоями — ми таких зроду не бачили.
Одним словом, мені тут подобається. І я анітрохи не шкодую.
Розділ чотирнадцятий,
в якому Вася змушений віддати чарівне дзеркальце. Васю і Незнайомку виганяють із країни. Вража сила торжествує
— Валеро! Що ж ти наробив?! Ех, Валеро, Валеро! — жахнувся Глечик, коли Кощій закінчив розповідати.
— Та ти що? Ти, мабуть, нічого не зрозумів! Все ж нормально! — весело всміхався Кощій Валера.
— Що — нормально? Де нормально? Це ж жах! Як ти не розумієш!
— Та це ти нічого не розумієш!.. До тебе просто ще не дійшло. Я ж — безсмертний, ніколи не вмру. Безсмертний! Розумієш?
— Але ти ж не просто безсмертний! Ти ж Кощій Безсмертний! Вража сила!
— Ну то й що?! Подумаєш! Зате не вмру ніколи. І полечу до найдальших планет, і з інопланетянами побачусь, і назад повернуся…
— Валеро! Ну що ти говориш? За яку ціну купуєш ти собі те безсмертя?
— Ай! Не мороч голову. Думаєш, ти кращий? Хоч не придурюйся! Згадай лишень, як ми разом уроки зривали. І з класу нас Катерина Степанівна обох вигнала. Чи не так?
— Ну так то ж…
— А на фізкультурі з Борі Бородянського хто сміявся?
— Так усі ж сміялися…
— Правильно! Бо всі однакові!.. І взагалі, думаєш, я один тут такий? А Змій Горинич, думаєш, хто?
— Хто?
— Ігор Горенко з нашого класу.
— Ігор Горенко?! Та ти що?
— Те, що чуєш!.. А Баба Яга?
— Хто?
— Люська Бабенчук! От хто!
— Ябеда?! Якій ми бойкот оголосили?! Та вона ж у лікарні. У неї щось із ногою.
— От-от! Із ногою! Костяна нога!
— Та ти що?! — У Васі просто голова йшла обертом.
— Отже, тут усі свої. Слухай!.. А давай і ти приєднуйся!.. У мене з Бабаєм прекрасні стосунки! Я з ним поговорю. Думаю, він не відмовить. Ти йому, здається, сподобався. Якраз є вакансія. Дракона. Будеш дракон Вася. Три голови. Крила. І вогонь із рота. Як у Горинича. Навіть більше. Бо три форсунки. А? От буде здорово! Давай!
— Тю! Що ти таке говориш? Дракон Вася… Дурниця якась! Безглуздя!
— Відмовляєшся?
— Авжеж! Категорично!
— А-а… "Мама, сестра, тьотя…" Ну, й дурень!
Вася не встиг нічого відповісти, бо в цей час із-під землі вигулькнув Бабай.
— Ну що? Я бачу, все гаразд. Порозумілися?.. Що ж… Валеру я тобі привів, слова дотримав. Тепер — ти! Давай дзеркальце!
— Та я… він… ми… — розгубився Вася.
— Ти чесне слово давав? Давав! Клявся? Клявся! Які можуть бути розмови?
Лише тепер Вася зрозумів, як обдурив його Бабай.
— Ну ти ж у нас чесний, Васю, — всміхнувся Кощій Валера, — Давай! Тут у нас не жартують.
— Ех, Валеро, Валеро! — тільки й сказав Глечик. Зняв ранець-портфель, вийняв "Математику", простягнув Бабаю.
— Що ти мені даєш? — скривився Бабай. — Нащо мені "Математика"? Я її зроду не любив. Ти мені дзеркальце давай.
— Під обгортку зазирніть, — буркнув Вася.
Бабай обережно, наче то був не підручник, а атомна бомба, взяв "Математику", помацав обгортку, потім дістав з кишені невеличкий прилад.
— Чарівний індикатор-дзеркальцешукатор, — сказав він Кощію Валері. — Щойно у підземній крамниці "Чарівниця" придбав. Останнє слово казкової техніки.
Він підніс прилад до книжки, й одразу на приладі замиготіла червона лампочка.
— Є! Є! Воно! Дзеркальце! Чарівне! — закричав Бабай. — Увага! Увага і послух! Тепер головне — не глянути ненароком. Тримай! — передав він підручник Кощію Валері. — Тримай, поки я дістану чарівну кошмарлю.
Кощій Валера з трепетом узяв "Математику", затиснув її у витягнутій руці, одвернувши обличчя, а Бабай дістав із кишені шматок чорної марлі. Накинувши ту кошмарлю на підручник, Бабай уже під нею (так, як перезаряджають фотокасету, щоб плівка не засвітилася) вийняв з-під обгортки дзеркальце, кинув на землю підручник і швидко-швидко замотав дзеркальце у кошмарлю.
І враз торжествуюче скинув догори руки і вигукнув:
— Ура-а! Перемога!
Із своїх хаток повискакували Баба Яга і Змій Горинич. І всі вчотирьох вони радісно затанцювали.
— Ну все! Понесу покажу Шефові, а тоді — у печеру "Тридцять три лиха" під нагляд хвороб на вічне зберігання! — вигукнув Бабай.
— А мені можна з вами до Шефа? — прохально спитав Кощій Валера. — Я ж усе-таки брав активну участь в операції…
— І я! І я! — підхопила Баба Яга.
— І мені! Ху! Всі штани на колінах протер, шукаючи! — вигукнув Змій Горинич.
— Давайте! Усіх беру! Я добрий! То тільки дурні батьки лякають мною дітей: "Бабай! Бабай! Сиди тихо, а то прийде Бабай і забере тебе у мішок!" Яка дурниця! Не знають, що Бабай — то сама доброта, що він тільки й дбабає, щоб усім було добре. Ходімо! Раз дзеркальце у нас, про всіх подбабаю! Будуть і нагороди, і подяки. Ходімо!
"Ну все! Все пропало!" — з відчаєм подумав Вася. І в останню мить, як вони вже підійшли до погребні, вигукнув:
— А Незнайомка?! Ви ж обіцяли! Бабай обернувся:
— А-а… Правильно! Я обіцяв. Забув. Ну що ж. Тепер Незнайомка нам не потрібна. Як занесемо у печеру дзеркальце, приведу її тобі.
Бабай тричі тупнув ногою, і вони провалилися крізь землю.
Вася лишився сам. Розгублений, убитий горем.
"Що ж це робиться?! Що ж це відбувається у світі білому?! Люська Бабенчук — Баба Яга! Ігор Горенко — Змій Горинич! А Валера, ліпший друг мій Валера — Кощій Безсмертний!.. Жах який!.. А з мене хотіли дракона Васю зробити. Три голови. І в усіх трьох — вогонь із рота! Брр!.. Й уві сні кошмарному не насниться!"
Минуло кілька хвилин. Із залізним скреготом розчинилися іржаві двері печери "Тридцять три лиха", і, випхнувши поперед себе Незнайомку, вискочили Змій Горинич, Баба Яга і Кощій Валера. Всі мали на обличчях білі марлеві маски-пов’язки. Останнім вискочив Бабай. І одразу зачинив двері, щоб не повилазили з печери хвороби.
— От тобі твоя Незнайомка! І — геть обоє з нашої країни! — суворо гукнув Бабай (де й поділася його лагідність!). — Дякуйте, що ми вас узагалі відпустили!
— Що кісточок ваших у ступі не потовкли — цюк-цюк-цюк!.. — свиснула носом Баба Яга.
— Не спопелили вас! Ху! — хукнув Змій Горинич.
— У казані не зварили! Буль-буль-буль! — вищирився Кощій Валера.
— Просто у нас сьогодні свято. Не хочемо його псувати. Ідіть і не озирайтесь! — наказав Бабай, виштовхуючи Васю і Незнайомку за ворота.
Ворота зі скреготом зачинилися. Гримнула важезна клямка.
Розділ п’ятнадцятий,
в якому наші герої знову повертаються в Зландію. Початок операції "Чарівне дзеркальце"
І от уже стоять Вася і Незнайомка за ворітьми у лісі.
(Продовження на наступній сторінці)