«Вітька Магеллан» Всеволод Нестайко

Читати онлайн твір Всеволода Нестайка «Вітька Магеллан»

A- A+ A A1 A2 A3

Володя. Можете не вірити, але я не бачив "Три тополі на Плющисі".

Наталка. Даремно. Чудовий фільм. Але ви ніскілечки не схожі на Олега Єфремова. І у вас нічого не вийде. Бувайте здорові, їде мій трамвай. І не смійте лізти за мною у вагон. Чуєте! А то…

Чути, як за сценою підійшов і зупинився трамвай. Наталка швидко виходить. Чути, як трамвай віддаляється. Володя кілька секунд стоїть розгублений.

Володя (раптом зривається з місця, кричить). Таксі! Таксі! Стій! Голубчику! Друже! Стій! (Вибігає.)

Затемнення.

З лівого боку сцени висвітлюється грибок і пісочник дитячого майданчика у дворі багатоповерхового будинку. У пісочнику сидить Вітька, грає в ножика. Входить Наталка.

Наталка. Ти що — знову не був на продльонці?

Вітька. Вчилка захворіла. Відпустили.

Наталка. Ой, Вітько, крутиш!

Вітька. Чого там кручу… І взагалі, чого ти лізеш? Ми з тобою посварилися!

Наталка. Ах, я зовсім забула! (Виходить.)

Входить Володя.

Володя. Здоров, старий!

Вітька (недовірливо дивиться спідлоба). Привіт.

Володя. В ножика граєш? Ловко. Тисячу років не грав. Дай спробувати.

Вітька (ховає ножик за спину). Поганяй звідси!.. Який швидкий!

Володя (здивовано). Що — жалко?

Вітька. Кінчай!.. Один такий розумний вже одбирав. Піднімай якір і відчалюй! Знаємо ми вас, дружинників.

Володя. Дивак!

Входить Нінка.

Нінка. Магеллан, ти чому знову не був у школі?

Вітька. Відчалюй!

Нінка. Ой, дивись! Будеш так витворятися, візьмуть тебе на облік у дитячу кімнату міліції. Тобі це треба?

Вітька. Закрий свій гроб і не торохти кістками!

Нінка. От побачиш! Надія Федорівна так і сказала. Нащо тобі це? Я тобі раджу…

Вітька. Не тягни щупальці, а то копита простягнеш!

Володя. А ти, між іншим…

Вітька (перебиває). Годі мораль читати!.. Теж іще! Кожна тюлька строїть із себе оселедця! (Хапає з пісочника портфель, ножик, вибігає.)

Володя. З характером!

Нінка. Дуже важкий!.. Ви його знаєте?

Володя. Ні. Тільки підійшов… Бачу — в ножика грає. Захотілось дитинство згадати.

Нінка. А здібний же. З географії стільки знає! У десятому стільки не знають. А дисципліна… І поведінка… Кошмар!.. Недавно написав на радіо листа. Концерт був за заявками слухачів. І передали: "За проханням учениці п’ятого "Б" класу Надійки Лукашенко передаємо пісню з мультфільму "Крокодил Гена"… А Надійка Лукашенко — це Надія Федорівна Лукашенко, наша класна керівничка. І піснею крокодила Гени він її на уроках доводив. Уявляєте?

Володя (усміхається). Артист!

Нінка. Смоктуновський.

Володя. Скажи, а то не сестра його пройшла тільки-но… з етюдником?.. Гарна така…

Нінка. Сестра.

Володя. Так що… сестра не може на нього тілннути? Вона, здається, студентка худінституту.

Нінка. В десятому художньої… Що сестра! На нього Роман Йосипович вплинути не може. Директор. А Романа Йосиповича, знаєте, навіть батьки бояться!

Володя. А як його прізвище?

Нінка. Кого? Романа Йосиповича?

Володя. Та ні. Цього… Магеллана.

Нінка. Руденко. А нащо вам?

Володя. А сестру його, не знаєш, як звуть?

Нінка. Наталка. А… а ви не з міліції? Я вам все розповідаю, а ви потім…

Володя. Не бійсь.

Нінка. Ну, глядіть. Він взагалі непоганий. Тільки важкий.

Володя. Вона теж важка.

Нінка. Хто?

Володя. Ну бувай здорова! Спасибі! (Іде.)

Нінка. До побачення! (Знизує плечима.) Якийсь… пришелепкуватий.

Затемнення.

З правого боку сцени висвітлюється письмовий стіл з телефоном, за яким сидить Інструктор райкому комсомолу. З-за сцени вривається Володя.

Володя (радісно). Коляй! Я з нею говорив сьогодні! На трамвайній зупинці.

Інструктор. З ким?

Володя. З Наталкою!

Інструктор. З якою Наталкою?

Володя. Та з тією ж! Про яку я тобі казав! З художницею!

Інструктор. Ну й що?

Володя. Нічого. Вона не захотіла зі мною розмовляти. Сказала, щоб я йшов під три чорти.

Інструктор. Так чого ж ти радієш?

Володя. Ах, Коляй! Це отака дівчина!

Інструктор. Вірю. Але ж вона послала тебе під три чорти?

Володя. А ти хотів, щоб вона кинулася мені на шию? Якийсь незнайомий дундук в’язне до неї на вулиці — що вона має робити?

Інструктор. А що робитимеш тепер ти?

Володя. Не знаю… не знаю… Ти ж знаєш, я піл місяці ходжу, як… Це, звичайно, дурне, але… Що я можу зробити… До сьогоднішнього дня я не сказав їй ні слова. Але я знаю її вже тисячу років… Спершу вона мерзла в своєму куцому пальтечку. Мені було холодно дивитись, як вона дрібочить ногами, щоб зігрітися, біля свого мольберта. Це ще добре, що в цьому році така рання весна! Восьмого березня, я ж тобі казав, я хотів подарувати їй проліски. І… і не наважився… Я тільки здаля спостерігав за нею…

Iнструктор. Звідки ти знаєш, як її звуть?

Володя. Я знаю не тільки, як її звуть. Я знаю її прізвище, адресу. І тепер навіть номер телефону. Спеціально дзвонив тільки-но в довідкове. Ось! (Показує записника.)

Iнструктор. Ану! (Бере записника, дивиться) Ясно! (Присуває до себе телефон.)

Володя. Що ти збираєшся робити?

Iнструктор. Комсомол не може стояти осторонь проблем особистого життя комсомольців.

Володя. Коляй!

Інструктор. Не хвилюйся! Ти ж знаєш, я нічого зайвого не скажу. До того ж я на роботі. І телефоную, як офіційна особа.

З лівого боку сцени висвітлюється столик з телефоном, етажерка, дзеркало в квартирі Руденків. На столику деренчить телефон. Підходить Наталка.

Наталка. Алло.

Інструктор. Наталко?

Наталка. Я.

Інструктор. Добрий день. Вас турбують з райкому комсомолу. Моє прізвище Дудченко. Звати Микола. Телефон 29-16-37. Можете перевірити, що це не жарт. Хай вас не дивує моє втручання, але я мушу сказати вам кілька слів. Я офіційно вам заявляю, що хлопець, який чіп… який несміливо намагався заговорити з вами на трамвайній зупинці сьогодні,— цілком порядна людина.

Наталка. Дуже вдячна вам за повідомлення. Ви що — збираєтесь викликати мене на бюро, щоб познайомити з ним?

Інструктор. Ні. Але я не хочу, щоб ви думали про нього погано. Він лише півроку, як повернувся з армії…

Наталка. …де був відмінником бойової та політичної підготовки.

Інструктор. Авжеж. Але це ще не все. Він з дуже порядної сім’ї. Його мати…

Володя. Коляй!

Інструктор. Коротше, я дуже вас прошу — не думайте про нього погано.

Наталка. А членські внески він сплачує вчасно?

Інструктор. Завжди.

Наталка. Ну тоді я про нього найкращої думки. Але перекажіть йому, що знайомитися на вулиці навіть з відмінником бойової та політичної підготовки з порядної сім’ї я не хочу. Прощайте! (Кладе трубку, виходить.)

Інструктор. До побачення! (Кладе трубку.)

Володя. Ну що? Що? Що вона сказала?

Інструктор. Вона сказала… вона сказала, що ти… гарний хлопець, але…

Володя. Що?

Інструктор. Нічого. Такі питання, здається, краще-таки вирішувати без втручання громадських організацій… А дівчина вона, здається, справді, нічого… В усякому разі з гідністю.

Володя. Я ж тобі казав! А ти розігнався! Теж іще — діяч!.. Молодець! (Останній захоплений вигук адресовано Наталці.)

Затемнення.

З лівого боку сцени висвітлюється той самий грибок і пісочник дитячого майданчика у дворі багатоповерхового будинку. Біля грибка Нінка стрибає на одній нозі — грає у класи. Виходить Степан Аркадійович.

Степан Аркадійович. Слухай, дівчинко, ти… Вітю Руденка з п’ятдесят п’ятої квартири знаєш?

Нінка. Магеллана? Авжеж, знаю.

Степан Аркадійович. Ти його тут не бачила?

Нінка. Бачила. Він з хлопцями там, за будником, у футбола грає.

Степан Аркадійович. Поклич його, будь ласка.

Нінка. Зараз. (Вибігає.)

Степан Аркадійович сідає під грибком, закурює. Сірники ламаються в його руках, не запалюються. Він весь час збентежено озирається — видно, нервує, незатишно почуває себе у дворі будинку, де живе його колишня сім’я. Вибігає Вітька. Вгледівши батька, зупиняється як вкопаний, втягує голову в плечі.

Степан Аркадійович (підводиться йому назустріч). Здрастуй, Вікторе.

Вітька (одвернувшись, через силу). Привіт…

Степан Аркадійович. Я тебе давно не бачив. Ти так виріс. Зовсім дорослий став. Як твої справи? Як у школі?

Вітька мовчить, опустивши голову.

Степан Аркадійович. Слухай, а в басейн ти ходиш? Ти ж колись збирався. Треба, треба ходити. Треба вчитися плавати, як спортсмен. А то… Пам’ятаєш, як ми з тобою в Свиноїдах на Десні… На довбанці перевернулись… Тоді тобі років п’ять було…

Вітька. Чотири з половиною…

Степан Аркадійович. Так-так. Але ти молодець — не злякався. Я часто згадую той епізод… Ти схопив мене за шию і кричиш: "Не бійся, я держусь!" (Сміється, лагідно проводить рукою по щоці сина.) А я за тобою скучив…

Вітька (усміхаючись). Я за сорочку схопився, а не за шию.

Степан Аркадійович. Так-так… Здається, за сорочку. Диви, ти все пам’ятаєш… Навіть краще за мене…

(Продовження на наступній сторінці)