«Тореадори з Васюківки» Всеволод Нестайко — страница 62

Читати онлайн трилогію Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки»

A

    — Увага... Починаємо .. Мотор!

    Клац! — "шлагбаум".

    — "Артем"... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль третій...

    Бемц! Беркиць! Шубовсть!

    — Ура! Га-га-га! Го-го-го! — мов скажені, по-справжньому радіємо ми, радіємо не стільки "по ролі", скільки тому, що нарешті нас знімають. Бачимо, режисер усміхається, киває нам, задоволений. Ну все!

    — Стоп! — гукає раптом оператор. — Не годиться! Гілляка перекриває дівчину..

    От іще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, ніби вона винна, що ії перекриває якась гілляка...

    — Зрубати гілляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть підготувати зйомку! Зриваєте мені роботу! Чорті-що робиться на цій студії! — кричить режисер невідомо на кого.

    Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не винні. Ми добре зіграли. Режисер нам кивав і усміхався. І це справді свинство, що цей дубль зіпсовано. Виходить, даремно ми раділи.

    Жандарм вилазить з води, ні на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче, — видно, лається... Що ж, ми його розуміємо. Падати у воду не легше, ніж радіти.

    — Увага... Почали... Мотор!

    "Шлагбаум".

    Клац!

    — "Артем"... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль четвертий .

    Бемці Беркиць! Шубовсть!

    — Га-га-га!.. Урра!.. Го-го-го!.. І-і-і!..

    — Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний.

    Будеш тут виразним — четвертий раз у воду гепатися!..

    — Увага... Почали... Мотор!..

    "Шлагбаум".

    Клац!

    — "Артем"... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль п'ятий.

    Бемц! Беркиць! Шубовсть!

    — Стоп!

    У жандарма одклеївся один вус... А що ж ви хочете! Таких тортур живі вуса не витримують, не те що приклеєні.

    Іде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.

    — Увага!.. Почали... Мотор!..

    "Шлагбаум".

    Клац!

    — "Артем"... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль шостий...

    Бемц! Беркиць! Шубовсть!

    — Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хі-хі!. — стараємся ми.

    — Стоп! Молодці! Нарешті! Здається, тепер все! Гаразд! — задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радісній усмішці. І раптом він застигає, вирячивши очі.

    — Що це?! На руці!

    Я не розумію, що це до мене, і якийсь час іще радісно посміхаюся Будка штовхає мене в бік. Я дивлюсь на свою руку і все розумію...

    — Го-годинник... — мимрю я.

    — Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб діти бідняків до революції носили годинники! Ну! Зарубав мені всі дублі. Ну! — якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потім підніс до губ рупор і вже звичайним своїм голосом закричав.

    — Всі лишаються на місцях! Перезйомка! Перезйомка! — а тоді знову плаксиво до мене: — Знімай негайно ж годинник і оддай на берег! Негайно!

    У мене враз задерев'яніло всередині, я опустив голову і сказав:

    — Не оддам!

    — Га?! Що?! — не повірив своїм вухам режисер.

    — Не оддам.. Це не мій годинник... Він уже раз пропадав А я ного сьогодні хазяїнові оддати мушу.

    — То що ж ти мені всю зіюмку зіпсувати хочеш?!

    — Якщо так — я краще не зніматимусь. Я на берег піду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у воді неподалік і слухав цю розмову, сказав.

    — Ну, давай уже мені той нещасний годинник .

    — Еге... Які бистрі! — кажу я і ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силоміць відняти.

    — Не довіряєш? — усміхається жандарм.

    Я мовчу. І раптом жандарм тихо так, тихо каже:

    — А я тобі на пляжі довірив... Не побоявся...

    Наче мене батогом по спині вперіщили — тіпнувся я і рота роззявив. Що-о?

    — Не впізнаєш? — усміхається жандарм.

    Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь... Ні, не може бути. Не схожий же зовсім. Обернувся я до Яви — він тільки плечима знизує: теж не впізнає.

    Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилі Василівні у білім халаті, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) і крикнув:

    — У-у... Розмалювала мене так, що хлопці власного годинника повернути не хочуть.

    — Бачу — всі кругом сміються; і Людмила Василівна, і режисер, і оператор, і всі-всі, хто біля озера. І Валька, бачу, вже сміється, і Будка, і Ява рота розтягує. Значить, це він-таки, він — наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собі почав усміхатися, а тоді й кажу:

    — А чого ж ви такий... Казали: "Цар, цар", а насправді — жандарм звичайнісінький. А ми, дурні, по всьому Києву царя шукали.

    Ще дужче засміялися всі.

    — Все правильно, — сказав жандарм-незнайомець. — Щодо царя — ніякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фільмі. І царя, і жандарма — дві ролі. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалі вибачте, дорогі, що я стільки клопоту вам завдав своїм годинником. Повірте, зовсім не хотів... Дуже я тоді поспішав... На репетицію... Мені Максим Валер'янович розказав про ваші переживання... Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну міліцію?.. Я ж туди спеціально забіг — попередив і адресу свою залишив....

    — Ну досить, досить... — усміхаючись, перебив його режисер. — Потім побалакаєте. У вас-то добре закінчилось, а от у мене! Біжіть переодягайтесь. Перезйомка! І все через вашого ж годинника!

    — Боюсь, що нічого з переодяганням не вийде, — зітхнувши, сказав цар-жандарм. — Це був останній сухий мундир, — і він двома пальцями взяв себе за край галіфе, з якого струменіла вода...

    — Як?!. Клаво! Клаво! Де сухі мундири для жандарма? Щоб зараз же мені були сухі мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте мені зйомку!

    — Євгене Михайловичу! У костюмерній було шість мундирів. Всі шість... підмочені... Клава захихотіла. — Більше взяти ніде. Треба ждати, поки висохнуть.

    — Що — ждати? Що — ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сідає, — кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сідати.

    — Євгене Михайловичу, — спокійно сказав оператор. — Я думаю, перезнімати не треба... Я певен, що годинника в кадрі не було... Я б його помітив... От проявимо плівку, і ви переконаєтесь...

    — А якщо був?

    — Тоді перезнімемо.

    Операторові таки пощастило вмовити режисера...

    Режисер оголосив перерву на обід.

    — Після перерви знімаємо епізод "Зустріч Артема э Марією"...

    — Ви, друзі, не тікайте, — сказав нам цар-жандарм. — Я зараз перевдягнуся і вийду. Я сьогодні більше не знімаюсь. Марію граю не я... Тож не тікайте. Сьогоднішній день нам треба відзначити. Максиме Валер'яновнчу, ви почекайте мене біля прохідної. Добре?

    Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидів на стільці біля тонвагена, закивав, усміхаючись.

    Ми пішли переодягатися. А потім підійшов асистент, той, що приїздив до нас, і вручив нам усім по три карбованці. Виявляєгься, всім статистам, хто бере участь у зйомці, платять за день по троячці. Оце здорово! Мало того, що ти в кіно знімаєшся, славу здобуваєш, так тобі ще й платять за це.

    Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:

    — Спасибі вам, дорогі друзі, за допомогу. Молодці! Створили дуже переконливі образи революційне настроєних дітей бідняків періоду 1905 року. Якщо доведеться перезнімати, ми вас запросимо. До побачення!

    І він кожному з нас потис руку. Ці режисерові потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрій у нас був блискучий. По-моєму, з такого настрою починається щастя.

    Біля пам'ятника Пушкіну Олег Іванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксі, і ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тільки "до шістнадцяти не...", а мабуть, і "до вісімнадцяти не..." — ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горі над Хрещатиком, на найвищій, як кажуть, точці Киева, — в ресторан "Москва". І через усі шістнадцять поверхів піднялися швидкісним ліфтом на самісінький дах.

    Весь Київ лежав під нашими ногами, іграшкові машини і тролейбуси сновніалн по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. І видно було так далеко, що, здається, ще трохи — і побачиш рідну Васюківку...

    Ми сіли за столик, і до нас одразу підбігла молоденька офіціантка, ще здалеку всміхаючись і вітаючись з нами, а певніше — з Олегом Івановичем і з Максимом Валер'яновичем. Так вітаються тільки з тими, кого добре знають, поважають і люблять.

    Олег Іванович почав замовляти всілякі страви. Довгб замовляв — офіціантка дві сторінки у блокноті списала.

    Повз нас пробіг якийсь дядечко-офіціант і теж дуже лагідно привітався, киваючи Максиму Валер'яновичу й Олегу Івановичу. Офіціант держав на руці велику тацю з тарілками, ідо парували і дуже смачно пахли.

    — Що це так пахне? — тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нічого не їли — навіть про бутерброди свої забули).

    Офіціантка почула і повернула до Яви свою усмішку:

    — Це шніцель. Хочете?

    Ява почервонів як мак. Вийшло, що він напросився на той шніцель.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора