— Аякже, аякже... Всім шніцелі неодмінно. Ми ж голодні, як вовки! Цілий день знімалися... — голосно на весь ресторан сказав Олег Іванович.
Тут уже ми всі четверо почервоніли — від задоволення і гордощів.
Офіціантка кудись побігла і почала носити на наш стіл різні пляшки й тарілки.
Ми бенкетували в ресторані, як справжні дорослі артисти. Ми їли численні закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, ікру, краби... їли шніцель... їли тістечка, цукерки й морозиво...
Максим Валер'янович і Олег Іванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, від якого на нас тільки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Іванович:
— Дозвольте випити за ваші успіхи, юні друзі! За ваші перші кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають і великі муки, великі страждання... і велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!
Ми дозволили.
Ми сиділи і нищечком озиралися навсібіч. Якісь вусатенькі молодики і фарбовані дівчата, що сиділи за сусідніми столами, перешіптувалися, позираючи на нас...
Це була слава.
Та слава, про яку ми так давно мріяли.
Так от вона яка — слава! Ресторан, столики з паперовими салфетками у вазочці, весь Київ під ногами, галан-тиц, шніцель, шампанське і гикавка... Хорошо!
Випивши за наші успіхи й за наше щастя, Олег Іванович іа Максим Валер'янович дали нам спокій і завелися за якогось Степана Степановича, який "ні біса не тямить, вибачте, в мистецтві і тільки заважає створювати справжні художні фільми".
Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловіком, але ми відчували до нього вдячність, бо через ньою ми могли нарешті відпочити від свого щастя і приділити належну увагу тістечкам, цукеркам і всім тим ласощам, що стояли на столі. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три дні потім боліли животи...
* * *
...А через три дні, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати свої перші в житті зароблені на мистецтві троячки. Ми протринькували їх і колективно (разом з Будкою і Валькою), і індивідуально (удвох з Явою).
Ми з Явою немов переродилися після того "зйомочного дня". Ми ходили замріяні, меланхолійні, задумані, наче сонні.
Нас не тішили ні захопливі ігри у густих чагарниках попід лаврою (Будка ввів нас у свою компанію, яка виявилася зовсім не злочинною і щодня грала у щось цікаве). Нас не манили тихі прогулянки з Валькою і її подругами.
Нас не тішили всі численні радощі "містечка розваг", куди широку дорогу одкривали нам наші троячки. Іншого, зовсім іншого ждали серця наші. Лаштунки, декорації, грими, приклеєні вуса й брови, вогні рампи, прожектори, кінозйомочні апарати і... аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кінозйомках не аплодують), — от чого хотілося нам нестримно, шалено, до болю...
Ми ходили на дорогу і дивилися, чи не їде по нас асистент з кіностудії. Але асистент не їхав. На студію нас більше не запрошували. Ні зйомки, ні перезйомки для нас не було.
Тоді ми йшли і довго ходили по місту, зупиняючись біля театрів, дивлячись на яскраві афіші і зітхаючи.
А потім ішли і з горя пропивали свої троячки на газованій воді з сиропом.
І от одного разу, сидячи у павільйоні "Соки-води" на бульварі Дружби народів за склянкою доброго лимонаду, ми... Ну, звичайно, це була Явина ідея. Як все геніальне, вона була дуже проста, і дивне, що вона не народилась у нас раніше. Створити театрі... Свій власний театр у Васюківці! Не який-небудь драмгурток, що готує одну миршаву постановку до свята, а потім розпадається. Ні? Театрі Справжній постійний театр з багатим репертуаром... З емблемою (у МХАТІ чайка, а в нас може бути крижень, дика гуска чи хоч би чорногуз), з швейцаром у гардеробі (дід Салимон отака кандидатура для цього?), з білетами від карбованця — перший ряд, до двадцяти копійок — гальорка (обов'язково! Безплатно тільки паршиві драмгуртки виступають)... Словом, справжній художній театр. А що? Сільська "Третьяковка" може бути, а сільський МХАТ — ні?
Більше в Києві робити нам не було чого. І хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домівкою, вмовили тітку взяти квитки і почали збиратися.
Великі діла чекали на нас у рідній Васюківці.
РОЗДІЛ XV
Загибель Яви Станіславського і Павлуші Немяровича-Данченка. І все-таки ми живемо І Держись, людство!
І от ми лежимо горілиць на траві, дивимося у небо, де глузливо підморгують нам зірки, і страждаємо. На весь космос, на весь Всесвіт страждаємо. І нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
Ну як тепер показатися людям після такої ганьби! Як подивитися їм у вічі...
І це ж не вперше. Уже ж був сигнал! Зла доля підкрадалася до нас заздалегідь.
Вперше відчули ми це тоді, коли в клубі показували новий, щойно вилущений на екрани фільм Київської кіностудії імені Довженка "Артем".
Про те, що в цьому фільмі головні ролі революційне настроєних дітей грають артисти Рень і Завгородній, давно знало не тільки наше село, а й три сусідніх: Піски, Яблунівка і Дідівщина... І оскільки фільм показували спершу у нас — нетерплячі наші родичі з Дідівщини, Яблунівки й Пісок притарабанили того вечора на возах, мотоциклах і велосипедах у Васюківку.
В клубі нічим було дихати від родичів.
Ми з Явою сиділи у першому ряду в білих сорочках і новеньких рипучих черевиках поруч із головою колгоспу Іваном Івановичем Шапкою і завклубом Андрієм Кекалом. На афіші, яка вже три дні висіла на дверях клубу, величезними літерами було написано, що після перегляду буде "зустріч з учасниками картини..." Андрій Кекало вважав це за "пункт номер один" у плані культроботи на травень місяць. Ми три дні не грали у футбола, — писали конспект зустрічі і хвилювалися.
І от почало крутитися кіно. Ми витягли вперед шиї і завмерли.
Кіно крутилося.
Уже прокрутилося півкартини.
Нас не було...
І раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Івановича, "нашого жандарма", на смерть убили революційні маси. Ми похололи... Як же це так? Як же він, мертвий, буде затримувати Артема на кладці? І як же тепер буде з нами?
Судомливо вчепившись руками в стільці, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво — що жандарм оживе (чого тільки не буває в кіно!) Але дива не сталося. Жандарм не ожив. Не було у фільмі ні річки, ні кладки, ні — бемц! беркиць! шубовсть! — ні революційне настроєних дітей бідняків... Не було того епізода, в якому ми знімалися... Не було зовсім...
І коли в залі нарешті спалахнуло світло, ми сиділи у своїх білих сорочках і в нових рипучих черевиках жалюгідні й нещасні. Але наші родичі були хороші родичі, благородні і лагідні. Замість того, щоб сміятися й глузувати, вони навперейми заспокоювали нас.
— Нічого, нічого.. Мать, щось у них сталося такеє, що... — казав двоюрідний дядько з Дідівщини.
— А скоріше всього з технічних причин... Через який-небудь брак... Самі ж розказували, як воно марудно знімалося, — казав троюрідний брат з Яблунівки.
— Ага, ага... Плівка засвітилася абощо... Всяке буває, — підгалдикувала п'ятиюрідна тітка з Пісок.
Один тільки завклуб Андрій Кекало позирав на нас косо — ми йому зірвали "пункт номер один" у плані культроботи на травень місяць.
Родичі як у воду дивилися. Через кілька днів прийшов із Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вітання і дуже вибачається, але епізод на кладці довелося, на жаль, вирізати, бо він "не монтувався" (а взагалі вийшло дуже добре, він нам щиро вдячний за допомогу і аж плакав, коли вирізав, — це його слова).
Отакий пшик вийшов у нас з кінематографом... Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої артистичної долі мусив застерегти нас, попередити про небезпеку. Але ми були легковажні шминдрики, гірші за Хлестакова, і не звернули на це уваги. І от тобі маєш. Лежи тепер і плач, і гризи землю, і вовком вий на рогатий місяць.
І не так нам боляче й гірко через свій особистий провал, через свою особисту ганьбу і сором! Що там наші особисті болі й страждання! Скільки разів переживали, переживемо й тепер!
Головне, що завдає нам найбільших, найболючіших, найнестерпніших страждань, — це те, що ми вчинили, як зрадники, як запроданці, як жалюгідні підлі штрейкбрехери... Ми ж зірвали весь спектакль, підвели всіх. Багато-місячна робота усього ВХАТу через нас пішла у помийницю...
Багато різних гріхів було у нас на совісті. Але ніколи ми не були зрадниками. З найбільшим презирством і огидою ми завжди ставились саме до зрадників. І от...
— У-у, задрипанці нещасні, шмарогузи погані! — крізь зуби лає нас Ява.
— Зазнайки погані, барахольщики нещасні! — крізь зуби лаю нас я.
— Чемайдани безголові, а не артисти...
— Гнидики обскубані...
— Авжеж було соромно стояти і екати по-баранячому, слів не знаючи. Але ми мусили залишатися на сцені — і якось виплутуватися.
— Ну да, ми повинні були врешті набратися мужності і спитати суфлера, що там говорити далі. Ну посміялися б люди трохи, і спектакль би поїхав далі. А так...
(Продовження на наступній сторінці)