– Наталочко!.. Ти ж не вмієш говорити неправду. Щось у тебе не станцювалося?… Не вийшло? Припустилася помилки?… З кожним буває. Давай удвох поміркуємо. – Та ні, Толю, у мене все гаразд. Чесне слово! – вона подивилася на нього прохальним поглядом: не питай, мовляв, будь ласка.
– Жалко? – зрозумів він.
– Жалко, – зітхнула вона. – Дуже гарний чоловік, цей директор музею. І весь колектив гарний. Такі дівчата!.. Працюють за копійки, а так викладаються, стільки сил віддають!..
– Велика недостача?
– Та є… – Наталя Тимофіївна знову зітхнула.
– Вони когось підозрюють?
Вона мовчки знизала плечима.
– А що пропало?
– Одяг, намисто, старовинні жіночі прикраси.
– Одяг теж жіночий?
– Як ти догадався? Жіночий. Тільки, – підтвердила Наталя Тимофіївна. – Здебільшого вишивані сорочки, білизна, спідниці. Причому дивна річ. Поряд лежала дуже коштовна інкрустована козацька зброя, ціни нема. її не взяли. А нічні жіночі сорочки латані-перелатані, під руками розлазяться, вкрали.
– А нащо жінці зброя? Жінки на зброї не розуміються.
– Ти думаєш, то жінка?
– А ти що думаєш?
Вона знову знизала плечима.
– А коли помітили пропажу? – спитав Анатолій Петрович.
– У тому-то й справа, що взагалі не помітили. І не знають, коли це сталося. Тільки ревізія виявила.
– Гм, – він замислився. – Що ж у них за порядки? Зникають музейні експонати, а вони навіть не помічають.
– Там стільки того старовинного одягу, що можна й не встежити.
– Одне з двох – або хтось зі своїх тихенько виніс, або…
– Ні-ні!.. Зі своїх ніхто не взяв, я певна. Вони з таким трудом все це збирають, їздять по глухих селах… Та й нащо воно їм? Зараз усього цього не носять. А дівчата молоді. Цінність все це має тільки музейну. Таке воно дрантя.
– І нічого підозрілого дівчата не помічали?
– Взагалі-то був у них один підозрілий відвідувач тижнів три тому.
– Чим же він підозрілий?
– Два дні поспіль приходив у музей.– І все?
– Ну, ти ж знаєш ті етнографічні музеї народного побуту. Крім організованих туристичних екскурсій, відвідувачів майже нема. Порожньо. А тут два дні підряд. Причому глухонімий.
– Глухонімий?
– Так. Кремезний, невисокий на зріст, але дуже широкоплечий, майже квадратний. Обличчя похмуре, очі вовкуваті. Побачивши його на другий день, дівчата спробували заговорити до нього, він тільки замахав руками й одразу пішов.
– Ну що ж, це вже версія. А як у них охороняється музей?
– Як усі музеї. Сигналізація. Міліціонер.
– І сигналізація була справна? І міліціонер не заснув?
– В усякому разі до сьогоднішнього дня жодного натяку на крадіжку.
– Гм… Натяку нема, а крадіжка є…
– Директор такий розгублений, – зітхнула Наталя Тимофіївна, – що мені боляче на нього дивитися.
– Звичайно, було б краще, якби пропажу помітив він сам, а не ревізія.
– Такий хороший дядько! Всього лише рік як директорствує, а експонатів у музеї збільшилося на третину. Дитинка нещодавно народилася. Третя. Уявляєш? Троє дітей зараз – це подвиг.
– Для людини з такою зарплатнею – справді…
– Я знаю, про що ти думаєш… Ні! Такі люди як він на злочин не підуть ніколи.
– Але об'єктивно відповідати йому доведеться. Чи ти хочеш… – Анатолій Петрович вичікувально подивився на дружину.
– Навіть якби я й хотіла, то приховати цього просто не можу. Ревізія комплексна, нас кілька людей.
– А що ж ти хочеш?
– Я хочу… – вона подивилася так благально, що він усе зрозумів. – Поки ми не склали акта, поки ще не пізно… може, ти подивишся своїм досвідченим оком… Може, є докази того, що відбулася крадіжка, що це зробив хтось сторонній… Толю!
Він усміхнувся:
– Ех, жінки, жінки! Ну й логіка. Спершу не хотіла говорити нічого, а тепер просить.
– Та чого там не хотіла… Я ж знала, що ти… – вона не договорила, а просто обняла й поцілувала його…Музей містився у старій католицькій церкві з високими, вузькими вікнами, крізь які пролізти було абсолютно неможливо. Масивні різьблені двері були непошкоджені. Сигналізація в порядку – діяла безвідмовно.
Капітан Попенко обстежив будівлю дуже уважно, – що називається, зазирнув у кожну шпарку. Слідів проникнення ззовні – аніякісіньких.
Директор музею (справді симпатичний і щиро засмучений), а також дівчата-співробітниці (теж симпатичні й розгублені) дивилися на Анатолія Петровича з чеканням і надією. Так само, як і його дружина й інші члени ревізійної комісії.
Йому й самому щиро хотілося знайти якісь сліди. Але зачепитися було ні за що.
У кутку коридора стояла швабра, а біля неї відро, в якому лежала ганчірка.
Капітан Попенко в задумі подивився на нього. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Обернувся й зустрівся очима з жінкою у хустині. Очі її були такі страдницькі й такі перелякані, що йому аж кольнуло в серці.
Наступної миті вона схопила відро, швабру й задріботіла геть.
– Ваша прибиральниця? – глянув капітан на директора музею, що ходив за ним по п'ятах.
– Ага. Фрося. Нещасна жінка.
– Що таке?
– Син у неї пропащий – наркоман, алкоголік. Мучиться вона з ним. Усе, що заробляє, віддає йому. Утрьох місцях прибиральницею робить. І така добросовісна. По кілька разів воду міняє, коли підлогу миє. А кран у дворі… Ні-ні! На неї й не думайте. Вона весь час на очах. Прибирає зранку, коли ми всі вже на роботі. Бо їй же ще у два місця треба.
– Можна мені з нею поговорити… без свідків? – несподівано спитав Анатолій Петрович.
– Будь ласка, – розгублено знизав плечима директор музею. – Але… я вас запевняю… це свята людина. Будьте з нею делікатні.
– Невже ви такої поганої думки про мене?
– Ні-ні, але… Ідіть у мій кабінет. Я її зараз гукну.
Кабінетом той невеличкий закапелок за дерев'яною перегородкою можна було назвати виключно з поваги до директора музею. В ньому вміщався тільки маленький письмовий стіл, сейф і два стільці перед столом.
Анатолій Петрович сів на один зі стільців і почав чекати. Чекав хвилин п'ять.
Нарешті двері прочинились, і вона зазирнула – бліда, з неприродно розширеними зіницями.
– Заходьте, заходьте, – якомога привітніше сказав капітан підводячись. – Сідайте.
Було так тісно, що коли вони сіли, то майже торкалися колінами.
Анатолію Петровичу здалося навіть, що він чув, як шалено б'ється її серце.
– Фросино Миколаївно, ви не хвилюйтесь. Я певен, що ви добра і гарна людина. І я щиро співчуваю вам… Для матері немає більшої кари, ніж дивитися, як на очах гине дитина. Хай навіть ця дитина вже доросла, вона все одно лишається дитиною для матері.
Зморшкувате, у червоних прожилках обличчя прибиральниці закам'яніло, очі наповнилися сльозами.
– Я розумію, мати заради сина ладна на все, – вів далі капітан. – Це святий закон життя. І кожній матері здається, що існує лише вона і її дитина. Але у світі є ще й інші матері й інші діти. І буває так, що мати, дбаючи про свою дитину, робить нещасними інших дітей.
Сльози вже текли по її щоках без упину.
– Фросино Миколаївно, я заздалегідь прошу у вас пробачення. Можливо, я помиляюсь. Але я слідчий. А коли у слідчого виникає якась думка, підозра, він повинен перевірити – або підтвердити, або спростувати її. Я ще раз прошу пробачення, але скажіть мені тільки одне… Я повірю вам на слово й більші нічого не питатиму… Ви виносили у відрі з водою наче ганчірки і ховали десь у дворі, а потім забирали? Так?
Вона сховала обличчя в долоні і заплакала вголос, причитуючи:
– Боже мій!.. Боже мій!..
Він мовчки чекав.
Нарешті вона відняла руки від очей і подивилася на нього скрушно, приречено:
– Не дай Боже вам такої долі, яку мене!.. Мені вже все байдуже. Тюрма так тюрма. Смерть так смерть. Все краще, ніж таке животіння.
– І кому ж воно було треба – оте древнє лахміття?
– Я сама не знаю. Але він платив за нього як за нове.
– Хто?
– Гугнявий.
– Гугнявий? – вражено перепитав капітан.
Розділ XIV
Загадковий професор
Тато взяв тиждень у рахунок відпустки, назавтра вони знову їхали в Завалійки. І знову з шофером Гришею. Цього разу везли цемент, велику залізну бочку для води, велике залізне корито для змішування бетону, яке спеціально зварили татові на заводі, і різний інструмент – лопати, ломи, сокири, молотки тощо. Тато був рішучий і беручкий до роботи. Нічого не відкладав на завтра.
– Головне – вийти з нульового циклу, – сказав він. – Купили блоки, відразу закладемо фундамент. А там буде видно.
Треба було ще дуже багато всього – і цегла, і дерево, і вікна, і двері, і на підлогу, і на дах… Але тато не журився:
(Продовження на наступній сторінці)