– А що, він вам розповідав про своїх кримінальних дружків? Чи не згадував когось, з ким у нього були негаразди, конфлікти? Може, йому хтось погрожував. Злодії не люблять тих, хто "зав'язує".
– Взагалі-то якісь розмови були, але конкретно не пригадую. Я ж не думав, що ви питатимете. А то б записав, – він фальшиво засміявся.
– А чи були в нього з кимось сутички? Він же займався боксом, міг когось ударити, побити… А коли людину побили, та ще й привселюдно, та ще й незаслужено, та ще й, припустімо, у присутності дівчини, яка подобається… І бажання помститися може визрівати роками.
Кажучи все це, капітан пильно дивився на Забарила і помічав, як на його очах змінювався вираз обличчя Васі. Він уже був блідий як стіна, губи його тремтіли.
– Вам… вам хтось сказав? – хриплим голосом спитав нарешті Вася.
– Що? – наче не зрозумів капітан.
– Ну… про нашу сутичку… в ресторані?
– Ні. Ніхто нічого не говорив.
Вася скреготнув зубами:
– Все одно… скажуть.
– Про яку це ви сутичку? Що – ви з Лук'яненком билися?
– Та ні… – Забарило опустив очі. – Я його не вдарив ні разу. А він мене аперкотом звалив на підлогу. Але… але я сам винен.
– Тобто?
– Ну, були ми під газом, особливо я. Взяв грам вісімсот. А там сиділа компанія. Очкариків, студентів. Сміялися. Мені здалося, що з мене. Я підійшов і хуком одного, другого. Жора мене схопив, хотів зупинити, я вирвався і – до третього… Ну, і тут він мене…
– Ясно.
– Нічого неясно. Ви можете думати, алея на Жорузла не держу. Звичайно, дружба після цього розпалася, проте я ніколи… ви що? Вік баті-мати не видать! – він черконув себе рукою по шиї.
– У таких випадках завжди запитують: де ви були, що робили п'ятнадцятого числа, коли зник Лук'яненко? Коли востаннє бачили його?
Забарило на мить застиг і раптом прояснів, усміхнувся:
– А справді!.. Я ж його бачив. Тринадцятого… Ні! Чотирнадцятого, в неділю. Точно. Він їхав на своїй "Тойоті" по Володимирській. По-моєму, і він мене побачив. Але одвернувся. Може, тому, що поряд із ним сиділа дама… А п'ятнадцятого… п'ятнадцятого я був на тренуванні. Можете перевірити. Цілий день. По неділях у мене завжди тренування. І нагрузочка будь здоров… Отже – алібі! – він чогось робив наголос на останньому складі, але промовив це слово з неприхованим торжеством, наче підкреслюючи, що підозра на нього не може впасти аж ніяк.
– А даму, що сиділа поряд із Лук'яненком, ви знаєте? Це була його наречена? Іра?
Забарило знову застиг, але цього разу спантеличений, розгублено кліпаючи очима.
– Тільки не кажіть, що ви її не знаєте, – усміхнувся капітан. – Бо я вам не повірю. Для цього й детектор брехні не потрібен. Вираз вашого обличчя надто промовистий.
Вася почервонів. Але відповідати не поспішав.
– Будь ласка! Я чекаю, – сказав Горбатюк. – Це була Ірина Іващенко?
– Ні, – неохоче вичавив з себе Вася.
– А хто?
– Одна знайома… Але ви не думайте… Стара тітка. Навіть бабця. Хоч і молодиться. Років шістдесят.
– Як її звуть?
– Я… я не знаю.
– Кажете, знайома. І не знаєте. Дивно.
– Це Жорина знайома. Він називав її Мадам Дисконт.
– Де вона працює?
– По-моєму, ніде. Але дістати може все на світі. І за вельми пристойну, необтяжливу ціну.
– Перекупка? Краденим торгує? Чи це контрабанда?
– Даремно я вам сказав! – з досадою махнув рукою Вася. – От уже… Не можете! Одразу статтю шити треба.
– Ви щось у неї купували?
– Купив. Запчастини для машини. Дуже вигідно. Ще й у ніжки поклонився. Але наводити на її квартиру не буду. Й адреси не скажу. Не робіть із мене стукача.
– Шановний! – обурився Степан Іванович. – Ви на хвилинку забуваєте, що йдеться, можливо, про тяжкий кримінальний злочин. Імовірніше за все – про шантаж із погрозою вбивства. І кожна ниточка у цій справі може бути вирішальною. Вхопившись за неї, можна витягти людину з того світу. – Мадам Дисконт такими справами не займається. її справа – комерція.
– Там, де така дивна комерція, близько й до злочину.
– Все! Більше я не скажу нічого. Адреси я не знаю. Запчастини вона привезла мені в скверик. А видзвонив її Жора. Отже, я й номера телефону не знаю. Все! Вибачайте!
Забарило говорив неправду. Очевидно, у неї на квартирі він був і адресу знає. Але, скільки не вмовляв його капітан, скільки не переконував, все марно.
Тут Вася виявив весь свій боксерський характер і стійко "держав удари".
А може, він просто боявся сказати адресу?
Так чи інакше Мадам Дисконт треба було знайти обов'язково.
Розділ X
Тато ночує в льоху. Невловимий "барабашка" продовжує свою справу
До обіду "демонтаж" Надеждиної хати закінчити не вдалося. Захар Антонович не прийшов – якась у нього виявилася несподівана, термінова справа: він ще вдосвіта поїхав на велосипеді в райцентр. І тато з дідусем удвох розтягали важкі колоди. Якби ж колоди хоч не були скріплені отими здоровенними іржавими залізними скобами. А то ж одбивати ті скоби була мука мученицька – так вони в'їлися в дерево. Тато з дідом тільки хекали й кректали.
– Якби той Рукатий не харчі з льоху цупив, а шули нам допомагав розтягати, було б краще, – сказав тато. Видно, думка про таємничого "барабашку", що мешкає у льоху, не давала йому спокою.
В обід приїхав Андрій Дудка.
– О! Не впоралися? Я так і знав! – весело загукав він, скочивши з екскаватора і насуваючи на очі свою засмальцьовану кепочку. – Ну, нічого. Дребедєнь! До вечора впораєтесь, поїдете, а взавтра я сам без вас хатнище вивезу. Бо зараз чекати не можу. Обіцяв професору, який на тому кутку хату купив, яму викопати і піску завезти. Гараж він будує. А ввечері у сусіднє село на храм їду. Та ви не хвилюйтесь, все буде гаразд.
– Та ви ж хоч із нами пообідайте, а то… – тато відчував перед Андрієм незручність, що не встигли впоратися. – Це можна! – погодився Андрій.
– Тільки вибачайте, що у нас майже самі консерви. Ковбасу, сир, яйця "барабашка" вночі покрав.
– Що?! Який "барабашка"?!
Усі гуртом, навіть Женя й Вітасик, перебиваючи один одного, почали розповідати. Андрій тільки посміхався.
– Дребедєнь! – сказав він нарешті. – То щось баба хімічить. Скільки живу, не було у нашому селі такого. Я й хату незамкнену лишаю, і ніхто нічого не бере. Дребедєнь!
Але цього разу тато з Андрієм не погодився, хоча сперечатися не став.
Після обіду знову взялися до роботи.
Тато чогось скис і працював так мляво, що дідусь нарешті не витримав:
– Васю, що це з тобою? Так нам знову ночувати доведеться.
Тато загадково усміхнувся:
– А я так і думаю.
– Що? Що ти думаєш? – стрепенувся дідусь.
– Ви поїдете, а я таки, мабуть, залишусь, переночую.
– А на роботу? Завтра ж понеділок. Робочий день.
– О шостій годині іде прямий автобус у місто. Якраз встигну.
– Я тата самого не залишу! – вигукнув раптом Женя. – Я теж ночуватиму.
– І я, – тихо сказав Вітасик.
– Та ви що? – розгубився дідусь.
– Папа, – схилив голову набік тато. – Ну, треба ж вирішити питання з тим Рукатим.
Дідусь зітхнув:
– Та якби ж воно вирішилось… А то…
– Вирішиться! – впевнено сказав тато.
Так несподівано, на радість хлопцям, вони затрималися у селі ще на одну ніч. Баба Секлета теж була задоволена:
– Дуже добре! Може, хоч цю ніч вловите Рукатого.
До вечора перетягли нарешті всі шули й шеретівки. Лишалася тільки піч із димарем та купище глини, битого тиньку й різного непотребу: якісь черепки, залізячки, ганчір'я. Хоча для хлопців тут траплялися вельми привабливі цікавинки. І вони потай відкладали під густий кущ бузку то іржавий ніж, то чорну чавунну пательню, то величезний дерев'яний гребінь (як пояснив дідусь – старовинний селянський інструмент для розчісування пряжі). – Я сьогодні ночуватиму в погребі! – рішуче сказав тато.
Дідусь усміхнувся:
– Хочеш-таки його впіймати?
– Впіймати не впіймати, а пересвідчитися хочу.
– Задубієте, – сказала баба. – У мене льох зимний, як ні в кого.
– Ковдру добрячу дасте?
– Дам. Тільки, боюсь, і ковдра не допоможе. Ви не знаєте мого льоху.
– Я б теж з тобою поліз, – винувато сказав дідусь. – Якби не мій ревматизм…
– А в мене ревматизму нема. Я… – почав був Женя, але тато його перебив:
– Ні! Категорично – ні! Ні в якому разі. Хочеш, щоб мене мама вбила?… Запалення легень підхопити хочеш?
– А ти?
– Я загартований. Мені не буде нічого.
Баба Секлета винесла з хати глечик із молоком.
– Треба щось поставити. Свої харчі ви ж поїли.
(Продовження на наступній сторінці)