Вже й сонце сіло, а роботи ще було – гай-гай!
– Гм! – тато почухав потилицю. – А завтра ж удень Андрій приїде вивозити хатнище. Ми ж домовилися… А останній автобус до електрички о пів на дев'яту.
– А ви в баби заночуйте. Завтра неділя. З ранку до обіду й закінчимо, – сказав Захар Антонович. – Вона сама, місця вистачить. Та й у мене хтось може…
– Та дома ж хвилюватимуться. Особливо через Вітасика…
– А ви подзвоніть.
Так несподівано, на радість Жені й Вітасику, вирішилося питання про ночівлю у Завалійках. Баба Секлета теж була задоволена.
– О! І мені веселіше. А то тільки з курями й балакаю.
Поки тато дзвонив Вітасиковим батькам, баба Секлета зладувала на стіл.
Дідусь заходився витягати з сумки свої харчі, та баба не дозволила.
– Не ображайте! Ви мої гості. Я вас і частуватиму.
– Та нам же стільки з дому надавали! – вигукнув дідусь. Але баба заперечливо похитала головою.
Дідусь покірно зітхнув:
– Куди ж його дівати? Пропаде ж. Така ж теплінь. Може, хоч у льох поставити?
Баба якось дивно подивилася на дідуся.
– Та поставити можна, тільки… – баба на мить затнулася. – Він може щось і забрати.
– Хто? – спитав дідусь.
– Та хто ж?… Рукатий! – сказала баба.
– Який "рукатий"? – здивувався дідусь.
– Той, що забирає. Не знаєте? – докірливо мовила баба, наче дідусь виявив непростиме нерозуміння самоочевидної речі.
Дідусь знітився і мовчки запитально перезирнувся з хлопцями.
– А мо', й сусідка, – здвигнула баба плечима.
– Яка?
– Та… – баба явно не хотіла говорити.
– Що у вас льох – спільний з кимось?
– Та ні! Чого там спільний. Мій льох.
– Він що – не замикається?
– Замикається. Чого б це не замикався. Замок добрячий. І ключ оно на гвіздку.
– То як же вона може забрати?
– А хто її зна. Вчора ж забрала. І позавчора.
– Що?
– Позавчора сиру півтарілки. А вчора глечик молока.
– А яка ж це така ловка сусідка у вас?
– Та яка ж… Надежда… Кринична.
– Що? – дідусь знову перезирнувся з хлопцями. Тепер уже розгублено. Хлопці роззявили роти.
– Та вона ж, вибачте, померла десять років тому, – усміхнувся через силу дідусь.
– Тож-то й воно… Ви, мабуть, думаєте – божевільна баба, несповна розуму. Склероз старечий…
– Та ні, але… – дідусь зам'явся.
– Ви, звісно, людина вчена… Але і я телевізор дивлюсь. І газети читаю. А ви думали! – баба переможно глянула не на діда, а чогось на хлопців. – Навіть серйозні академіки вважають зараз, що після смерті людини душа її не вмирає, а десь… я не знаю, як це називається… забула… розумне якесь слово є…
– Але ж душа молока не п'є і сиру не їсть, – уїдливо докинув дідусь. – Не знаю… – зітхнула баба Секлета. – Але… тиждень тому наснилася мені покійниця… Надежда… Наче стоїть на вгороді, біля льоху, усміхається. І каже: "Скоро до вас, сусідко, прийду… Дивіться, щоб частуваннячко було гарне". І зникла. Ну, я не дуже на той сон зважила. Погода, думаю, зміниться. Небіжчики завжди на переміну погоди сняться. А оце позавчора спускаюся в льох по сир. Вареники з сиром на обід зварити надумала. Там у мене на ослінчику стояла повна тарілка сиру, мискою накрита. Підняла миску, глип – ні сиру, ні тарілки. Тю! Невже, думаю, такою стала забудькуватою. Спожила сир і забула… Розстроїлася трохи, бо ж на пам'ять поки що не скаржилася, навпаки, хизувалася навіть, що склероз мене ще не бере… Та не дуже й сумувала. Подумаєш, тарілка сиру. А оце вчора полізла знову – по молоко. Дивлюсь – стоїть на ослінчику тарілка порожня, без сиру. А глечик із молоком зник. Овва!.. І одразу той сон згадався. Про Надежду Криничну.
– Може, хтось лазить у ваш погріб, – сказав дідусь.
– Як же б він лазив? Двері міцні, на замку. Дірок у погребні нема.
Тут прийшов тато.
– Про що це ви?
Йому розказали.
– Гм, – поправив він окуляри на носі. – Інтересно. Ану ходімо глянемо на той льох.
Пішли всі гуртом.
Погребня була стара, вкрита мохом, але міцна, мурована, з дубовими, оббитими залізом дверима, на яких висів здоровенний, ще, мабуть, дореволюційний фігурний клепаний замок.
Баба зі скреготом той замок відімкнула, зняла, і вони один по одному почали спускатися кам'яними сходами вниз.
Стіни льоху теж були муровані, вкриті пліснявою, аж чорні, мокрі від сирості.
– Скільки ж йому років, цьому льохові? – спитав дідусь.
– Може, двісті, а може, й усі триста, – сказала баба. – В усякому разі мій дід казав, що його дід розповідав, як його дід у цьому льохові, хлопчиком будучи, від турків ховався. Тоді усю сім'ю їхню, крім нього, турки вирізали, бо тато його був сотником запорозьким.
– Ич, який льох історичний! – сказав дідусь, і очі його при тьмяному світлі брудної, наче теж вкритої мохом лампочки, спалахнули вогнем цікавості. – Тут вам, папа, матеріал для нової п'єси буквально на кожному кроці, сам у руки лізе, – не без іронії сказав тато.
Льох був великий, довгастий, і дальній його кінець тонув у напівтемряві, оскільки лампочка світилася біля входу. Але можна було розрізнити, що там стояли бочки з квашеною, мабуть, капустою, солоними огірками абощо. А далі, відгороджена почорнілими дошками, горою була насипана картопля.
– Може, хтось там ховається? – сказав дідусь. – Заліз і сидить, на сир та молоко чекаючи.
– Підіть подивіться, – стенула баба Секлета плечима. – Але звідки б йому узятися, тому "хтосю"? Я розчиненого льоху не залишаю.
Тато все-таки поліз, усе обдивився, за кожною бочкою помацав, навіть картоплю у кількох місцях розгріб.
– Ні! Нема нічого.
– Я ж казала.
Баба полізла нагору першою.
– Гадаю, що все це бабині балачки, – півголосом сказав тато. – Щось у неї в голові зсунулося від старості, і їй здається, наче хтось її продукти забирає. Від склерозу таке буває. В містику я не вірю.
– Хтозна, – непевно відказав дідусь. – В усякому разі продукти поставимо. Хай краще Надежда Кринична скористається, ніж зіпсується до ранку.
– Абсолютно правильно, – сказав тато. – Біжіть, хлопці, несіть наші сидори.
Женя й Вітасик збігали до хати, принесли сумки з продуктами, їх поставили на ослінчику посеред льоху. Потім усі вийшли, і баба замкнула льох на замок.
Тато, а за ним і дідусь по черзі помацали замок. Було замкнено. Жодних сумнівів.
Тільки після цього пішли вечеряти.
Розділ VII
Культурист Валерій Заярнюк. Версія потребує пильної уваги
– Я знав, що ви до мене прийдете… – Валерій дивився похмуро і якось навіть приречено. Хоча цей вираз явно не гармоніював із його виглядом. Він був утіленням сили, краси і впевненості. Могутній торс облягала чорна майка з короткими рукавами, і видно було кожен м'яз натренованого, "накачаного", як то кажуть, тіла. – І треба мені було ото ляпати язиком! – з досадою сказав він. – Але я його не вбивав.
– Ви давно знайомі з Іриною Іващенко? – спитав капітан Горбатюк.
– Три роки. Як вона ще перший раз складала вступні іспити. І не пройшла…
– Пробачте… у вас були серйозні стосунки?
– З мого боку так… Я хотів одружитися… я… – обличчя його вкрилося червоними плямами. – Але вона… Вона вважала, що я люблю тільки себе. Чогось думають, що всі, хто займається культуризмом, – самозакохані егоїсти. Це не так. Це неправда.
– Вона так уважала ще до того, як з'явився Жора Лук'яненко?
– Ще… – Отже, не можна сказати, що він відіграв вирішальну роль у ваших стосунках?
– Мабуть… Я певен, що вона б все одно кинула його. Він їй абсолютно не пара. Вона ж дуже розумна, освічена і тонка дівчина. А він торгаш.
– Що ж тоді вабило її до нього?
– Думаю, комплекс порятунку, милосердя… Вона вбила собі в голову, що він нещасний, сирота, з поламаною долею. І вона повинна врятувати його, підняти до себе. Вона й мене один час хотіла піднімати… Але я… – він усміхнувся, – занадто важкий…
Капітан пильно глянув на Валерія Заярнюка. Той наче спохопився, одвів очі.
"Здається, дівчина не помилялася в оцінці цього культуриста. Він таки себе любить", – подумав Горбатюк і спитав:
– Скажіть, будь ласка, а гроші?… Як вона взагалі ставиться до грошей?
– Ну – як… Нормально. Як усі люди. То раніше вважалося, що треба обов'язково зневажати добробут, багатство, гроші… Тепер так не вважають… – він знову спохопився. – Але вона… вона порядна дівчина. Гроші для неї не головне. За гроші вона… Ні! Ні!
– А ви – як ставитеся до грошей?
(Продовження на наступній сторінці)