— Слу-уха-ай!.. — просто од хвіртки загукав він Марусику. — Чого ж ти втік, чудило? Ти ж мені толком розкажи, що то за кіношники і що вони таке зніматимуть… — Він повернувся до Журавля. — А то, розумієш: "Я скажу, щоб узяли тебе" — і навтіки! Хто ж так робить? От чудило!
Марусик втягнув голову в плечі і, як спійманий горобець, зиркнув на Журавля.
Журавель розплився в усмішці.
— Та то він до мене побіг. Я його чекав. У нас з ним справа одна. А про кіношників тих толком і розказати нічого. Ми отуто біля воріт сидимо, насіння лузаємо, раптом під'їздять… Тир-бир, ми кіно знімаємо про сільських хлопчаків.
— Ти… А ти ж як? — спитав Марусик, важко дихаючи.
— Одпустило… Як тільки ти пішов на дно, корчі зразу одпустили. — Журавель винувато усміхнувся (не вмів Журавель брехати, і, коли доводилося говорити неправду, він завжди винувато усміхався).
Сашко Циган підвівся, теж винувато всміхнувся і сказав:
— Ти пробач… я не хотів… я ж думав, що то він… Ваші макітри у воді такі схожі…
Малеча зареготала.
Марусику нічого не лишалося, як теж засміятися. А потім вони йшли додому й весело сміялися втрьох. І ніхто з них не згадував про сварку, наче її й не було. Найвеселіше сміявся Журавель. Він підстрибував на ходу, він захлинався, він заливався радісним сміхом.
— До речі, а як там… жаб'яча лапка… чарівний талісман? — спитав раптом Марусик.
— О! Жаб'яча лапка! Будь здоров! — захоплено вигукнув Журавель.
— Ти хоч побажав що-небудь?
— Аякже!.. Аякже!.. Побажав, звичайно! Аякже. І — справдилося! Справдилося! — Він лукаво усміхнувся.
Хлопці перезирнулися і… враз зрозуміли, що саме побажав Журавель. Через те побажання вони і йдуть зараз разом, і сміються, і радіють, і… Хоча і без усякого талісмана вони б, звичайно, помирилися. Але… І тут де не взявся Бровко. Кинувся до хлопців, метляючи хвостом і припадаючи до землі, наче хотів сказати: "Ех, який же я радий, що все гаразд, що ви помирилися! Який же я радий! І як же я вас, хлопці, люблю!"
І сонце, хоч усміхалося воно, дивлячись на наші Гарбузяни, завжди тільки вранці, а зараз вже було надвечір'я, не витримало і весело засміялося, виграючи іскристим промінням своїм на шибках вікон, на новеньких бляшаних покрівлях, на мереживних лініях електропередач, на садках, на левадах, на хвилях річки Голубеньки.
І на щасливих обличчях наших героїв.
А вже тоді спокійно сховалося за крайнебо.
Отака незвичайна пригода сталася в наших Гарбузянах. Хоча, якщо добре подумати, що ж у ній надзвичайного?
Нічого надзвичайного в ній немає. Нічогісінько. Усі події цілком реальні, нічого неймовірного, а тим паче чарівного не відбулося. Звичайнісінький збіг обставин.
А втім… Якщо подумати ще раз, то… хто його зна…
Чесно кажучи, я дуже люблю надзвичайні події. Без них якось нудно жити на світі.
Пригода друга
СЕКРЕТ ДІДА КОЦЮБИ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
в якому ви знайомитесь з дідом Коцюбою, з "диверсантами" та з Тайфун Марусею. Придибенція в Липках
І знову сонце визирнуло з-за Лисої гори і всміхнулося. Як завжди всміхалося, милуючись нашими Гарбузянами. І сяйнистим промінням своїм освітило, голублячи, Бамбури, славнозвісний куток нашого села, де жили герої цієї повісті Сашко Циган, Марусик і Журавель.
Але сьогодні воно чогось не хотіло будити їх, а підкликало з-за обрію білу кучеряву хмарку, схожу на баранця, і, ховаючись за нею, почало сходити над селом.
Сонце наче знало, що один з наших героїв, а саме Журавель, у цю мить додивляється дивний незвичайний сон, який він мав розказати своїм друзям з усіма подробицями, нічого не пропускаючи і нічого не забувши.
І поки він додивляється той сон, не будемо йому заважати, а давайте повернемося з вами у день вчорашній і побачимо, що ж трапилося з нашими героями вчора. Бо, чесно кажучи, без цього буде незрозумілий і дивний сон Журавля, і подальші події повісті.
Так от — учора…
…Учора хлопців занесло у зовсім інший, протилежний від Бамбурів куток села, що звався ніжно й тихомрійно — Липки.
Назва цілком зрозуміла, бо за останньою хатою одразу починався буйний, хоч і невеликий, липовий гай.
Хлопців часто заносило сюди. На відміну від Бамбурів, Липки були безлюдні й занехаяні. Майже в усіх хатах вікна і двері забиті дошками, будівлі покинуті, зарослі бур'яном. Старі люди повмирали, молоді до міста переїхали. На всі Липки лише в одній хаті, попід самісіньким гаєм, жив самотній дід — старий Коцюба.
Для дорослих, звичайно, Липки — сум і нудьга. Але для хлопців — то рай земний. Правда, що може бути принаднішого для нестримної хлоп'ячої фантазії за полишене безлюдне людське житло! Де кожен куток дихає таємницею, де кожна стежка веде в несподіване, загадкове.
Як же захоплююче гратися там у сищиків-розбійників, у війну, у різні погоні та переслідування.
Ррип-ррип! — таємничо скрипить старезна, на одній петлі хвіртка.
Пурх! — вилітає з-під ветхої почорнілої стріхи якийсь птах.
— Повітря! — кричите ви, падаючи на землю.
— Та-та-та-та-та-та! — з автомата стріляєте по фашистському "месеру", що вже впурхнув у густу крону старої груші.
Ні! Що не кажіть, покинуті безлюдні Липки — то рай земний для хлопців.
У той день вони ловили диверсанта. За агентурними даними, його скинув уночі ворожий літак у районі Липок.
Вам не треба пояснювати, яка то складна, відповідальна справа — ловити диверсанта. Скільки вона вимагає вміння, терпіння й витримки. І обережності. Щоб не сполохати його, заскочити зненацька, схопити й знешкодити.
Тут просто так іти не можна. Тут треба скрадатися, повзти навкарачки, а то й на животі.
Сашко Циган, Марусик і Журавель обнишпорили вже весь куток і підповзли до гаю.
— Тсс! — застережно підняв палець угору Сашко Циган, який повз, як завжди, першим. — Єсть.
Марусик і Журавель порівнялися з ним і витягли шиї.
Диверсантів було двоє.
Вони сиділи у траві під липою і… цілувалися. Диверсанти були дуже схожі на колгоспних комсомольців Васю і Клаву.
— Ну скажи… скажи… — в перерві між поцілунками канючив "диверсант" Вася.
— Еге… — капризно закопилювала губу "диверсантка" Клава. — Тобі скажи, а ти… Спершу поїдеш до Києва, зачепишся, пропишешся, викличеш мене… тоді, може, скажу… Зрозумів?
— Клаво!
— І не кажи… Не кажи мені! Я тут не залишусь. Що я — дурна? Дурніша за всіх? Ти подивись — самі порожні позабивані хати. Один пришелепуватий дід Коцюба…
Хлопці перезирнулись і зневажливо скривилися. І втратили пильність. Під рукою в Сашка Цигана тріснула суха гілка.
— Стривай!.. — нашорошив вуха "диверсант" Вася. Довелося хлопцям негайно відступити. Вася був майже двометрового зросту, в армії служив у десантних військах… І якщо зважити на те, що дорослі чогось дуже не люблять, коли діти підглядають, як вони цілуються, то краще було, не затримуючись, відступити. Що хлопці й зробили з швидкістю майже надзвуковою.
— Хай йому! — одхекуючись сказав Сашко Циган, коли вони були вже на безпечній відстані.
— Ага! — хукнув Марусик.
— Пождіть! Он хтось іде, — кивнув Журавель.
Хлопці причаїлися за велетенськими, як слонячі вуха, лопухами.
По дорозі йшов незнайомий.
— Оце таки диверсант, — впевнено сказав Сашко Циган.
— Диверсант, — мов луна, повторили Марусик і Журавель. По цій дорозі чужі, незнайомі не ходили. Ця дорога вела від птахоферми у колгоспні поля. Незнайомець був молодий, з чорною борідкою, у потертих джинсах і зеленій будзагонівській куртці з яскравою емблемою на рукаві — явно міський. За плечима метлявся невеликий рюкзак.
Він звернув з дороги і попрямував до хати діда Коцюби.
Хлопці поповзом рушили за ним.
Дід Коцюба порався біля вуликів у садку.
— Доброго дня вам, діду, — чемненько привітався диверсант.
Дід Коцюба звів голову:
— Здоров, синку, як не жартуєш.
— Можна у вас тут присісти… перепочити трохи?
— Сідай, а чого ж… Місце є… Мандруєш кудись?
— Та просто так… Землю ногами міряю.
— Турист, значить… Хлопці перезирнулися. Диверсант явно був підозрілий.
— Ну, то нічого, — сказав дід. — Григорій Сковорода теж турист був.
— Точно, — усміхнувся диверсант. — От і я за його прикладом… Інститут закінчив, останні канікули перед роботою… Вирішив по Україні трохи походити.
— Правильно! — схвально кивнув дід Коцюба. — А то в нас дехто одразу за кордон пнеться, у джунглі, у прерії… А в шевченківських, гоголівських місцях, куди люди з усього світу приїздять, зроду й не був.
— От-от, — підтакнув диверсант.
— Хитрий, зміюка! — прошепотів Сашко Циган. Марусик і Журавель мовчки кивнули.
— Медку хочеш? — лагідно спитав дід Коцюба.
— Спасибі.
(Продовження на наступній сторінці)