— Та, мабуть, ще вчора й пішов, — махнув Марусик рукою. — Турист. Чого йому тут, у Липках, товктися?!
— А я чогось думаю, що він лишився в діда ночувати, — Сашко Циган нахмурив брови. — Чогось він мені дуже підозрілий, той турист.
— Та!.. Не вигадуй! — знову махнув рукою Марусик.
— Він, по-моєму, навмисне до діда йшов. Ну, куди йому було йти тією дорогою?
— Мало куди… — Марусик розвів руками. — Туристи тому й туристи, що йдуть, куди заманеться.
— Ну, побачимо, — сказав Сашко Циган. — Давай, Журавель, розповідай свій сон!
— Так от, — почав Журавель. — Значить, так… Сниться мені…— Він завжди починав однаково, з цих слів. — Сниться мені, наче йду я селом із Бамбурів у Липки, як оце ми зараз ідемо. Тільки сам, один, вас нема…
— Неправда, так бути не могло, — сказав Марусик.
— Та не перебивай, ну! Завжди ти перебиваєш. Так от… Іду я, іду. Доходжу до Липок. Дивлюсь, біля однієї з хат, забитих дошками, сидить отой диверсант Сергій. Сидить, як дитина, просто на землі, розставивши ноги, і… плаче. Гірко так плаче, сльози по щоках ллються струмками і на бороді капками звисають.
Я до нього:
"Що таке? Чого це ви?"
А він плаче, заливається, слова вимовити не може.
Нарешті прохопився:
"Таке горе! Таке горе!"
"Та що таке? Що сталося?"
"Ой, — каже, — ой, тільки-но зараз Тайфун Марусю Кощій Безсмертний украв".
І плаче-заливається.
Я на нього — луп! — як на божевільного.
"Тю! — кажу. — Що це ви таке балакаєте? Який Кощій Безсмертний? Хіба він існує насправді? Він же тільки в казках…"
Тут Сергій на мене глянув так, наче не він, а я божевільний. І похитав головою.
І я — як ото тільки уві сні й буває — починаю раптом вірити, що Кощій Безсмертний справді існує і що він ото справді вкрав нашу Тайфун Марусю. У мене защеміло в горлі, і на очі теж навернулися сльози (Журавель враз почервонів і одвернувся).
"Що ж, — кажу, — робити? Що ж тепер буде?"
А Сергій дивиться на мене й каже:
"Треба йти її визволяти. Я б сам пішов, але ти ж бачиш — у мене дерев'яні ноги… Липові…
Я придивляюся і бачу — справді з-під холош джинсів визирають дерев'яні розсохлі, потріскані ноги.
"Так от чому він сидить на землі", — зринав думка.
"Доведеться вже тобі самому", — зітхає він.
"Я, — кажу, — будь ласка… Але куди треба йти? Де шукати?"
"А оно, — каже, — сидить чорний кіт. Він тебе доведе". Дивлюсь — на призьбі сидить чорний як ніч кіт і дивиться на мене розумними, просто-таки людськими очима. І киває головою: правда, мовляв, доведу. "Ну, гаразд", — кажу я.
Кіт стрибнув з призьби і поважно так, не поспішаючи, попрямував до липового гаю. Я — за ним.
Увійшли ми в гай. Кіт попереду, я за ним. Ідемо та йдемо. Гай все густішає.
"Ого, який він дрімучий, той гай! А я не знав", — думаю. А кіт обернувся, наче прочитав мої думки, підморгнув мені й усміхнувся зовсім по-людському. Йдемо далі. Гай уже такий густий, що й неба не видно. Темно, як уночі. Але кота я добре бачу. Він наче прожектором освітлений, як ото в театрі. Довго ми йшли дрімучим гаєм. Аж от попереду посвітлішало. Вийшли ми на галявину.
Кіт раптом залопотів крилами (звідки вони в нього й взялися?), знявся й полетів. Був то вже не кіт, а чорний ворон… А я дивлюсь і бачу — стоять посеред галявини три хатини. Одна — на курячих лапках. До дверей табличка прибита, і на ній написано: "Я. К. Баба".
Друга — з протипожежним щитом на всю стіну. На дверях табличка: "З.З. Горинич".
Третя — із заґратованими віконцями і з табличкою на дверях: "К. К. Безсмертний".
Над дверима кожного будиночка годинник висить, що показує не лише час, а й число, День тижня, місяць і рік…
Усі хатини горожами залізними обгороджені. А край галявини — арка, і на ній великими літерами написано: "Дачний кооператив "Три погибелі".
Сховався я за деревом, спостерігаю.
Біля хатки на курячих лапках якась особа у джинсовій спідниці, у вельветовому жакеті, у кросовках. І з садовим обприскувачем у руках. Наче й не стара, але з рота два кривих золотих зуби стирчать. І довгий ніс аж до підборіддя звисає.
У темних окулярах.
На голові — кепочка, в яких зараз модниці ходять.
Рипнули двері хатини, де протипожежний щит. Вийшов звідти дядечко з червоним носом, за плечима вогнегасник. У руках авоська, і в ній порожні пляшки з-під денатурату (на етикетках череп з кістками і застереження: "Пити не можна. Отрута").
"Палкий привіт, Яго Костівно!" — привітався дядечко і хукнув через плече, на якому висів вогнегасник. І з рота в нього вирвалося полум'я, яке вогнегасник одразу загасив.
"Недобрий день, Змій Змійович".
Тут я одразу збагнув, хто переді мною, — Баба Яга і Змій Горинич.
"Що? Обприскуєте? — спитав Горинич і знову хукнув через плече. — Ху!"
"Та обприскую, хай воно сказиться, — Баба Яга свиснула носом. — Тля якась на деревах завелася. Усі отруйні яблука мені поїла. Скоро нічим буде клієнтів частувати".
У цей час з-за дерев підтюпцем вибіг огрядний череватий дядечко в спортивному костюмі.
"Фізкульт-ура! Тридцять три вісімнадцять!" — гукнув він на бігу.
"Недобрий день, Кощій Кощійович!" — привіталася Баба Яга.
"Палко вітаю! Ху!" хукнув через плече вогнем Змій Горинич.
Кощій Безсмертний (ви вже, мабуть, зрозуміли, що то був саме він) зробив коло по подвір'ю і забіг у свою хату.
"Ач! Фізкультурою захопився! Бігає! Кілограми зганяє". — Баба Яга зневажливо свиснула носом.
"Авжеж! Перед клієнтами незручно. Кощій, а черево, як у ковбасника. Ху!.."
"Та ще й одружуватися надумав".
"Ну?" — здивувався Горинич і навіть забув хукнути вогнем через плече.
"Сьогодні дівчину приніс. Гарну. Тьху! І що ви, чоловіки, у жінках розумієте? Нічого! Гарну вам неодмінно подавай. Та ота гарна як сяде на голову, так усе життя й просидить, ще й каблучком по лисині цокатиме".
"Це правда. Ху!"
"Не гарну вибирати треба, а щоб…" — Баба Яга лунко вдарила себе кулаком у груди і засвистіла носом.
Змій Горинич мовчки хукнув вогнем через плече.
"А ви чого. Змію Змійовичу, не той… це одружуєтесь?"
"Та!" — Горинич махнув рукою і знову хукнув вогнем.
"Воно, звичайно, важкувато знайти дружину, щоб терпіла отой ваш, вибачте, вогонь з рота", — зітхнула Баба Яга.
У відповідь Горинич теж зітхнув.
"Ви б кинули. Може, тоді б…"
"Як же його кинеш? Робота така, Горинич!"
"Та ви, Змію Змійовичу, крім усього, ще й, вибачте, ледар. Сидите і цілий день цмулите отой, — тьху! — денатурат".
"Даремно ви, Яго Костівно, даремно… Увесь прогрес — завдяки ледарям".
"От-от!" — Баба Яга свиснула носом.
"Абсолютно! А що? Від чого прогрес? Від того, що комусь ліньки стає щось робити. Ліньки самому тягати плуга — ось вам трактор. Ліньки вручну збирати врожай — нате вам комбайн. Навіть гичкозбиральну машину вже вигадали…"
— А що — правильно! — вигукнув Марусик. — Той твій Горинич — не дурний дядько.
— Та цить! Не перебивай! — цитьнув на нього Сашко Циган. — Хай розказує. Мені його сьогоднішній сон подобається.
— Так от, — вів далі Журавель. — Слухаю я їхні теревені, а сам думаю, що робити? Тайфун Маруся у хатині Кощія Безсмертного. Це ясно. Але як її звідти визволити? У мене ж ні зброї ніякої, нічого. Тільки хитрістю можна.
Вирішив я для початку піти в розвідку. В усіх діях, як ви знаєте, головне — знати обстановку. Що? Де? Як? Не спитавши броду, не лізь у воду.
Поповз я в обхід до хатини Кощія Безсмертного. Повзу обережненько, голову пригнув, щокою по землі труся, намагаючись, щоб піді мною жодна гілочка не тріснула.
І раптом…
"А хто це, хто тут повзе?" — єхидний голос.
"По-моєму, Журавель".
"Хе-хе-ху!"
Рвучко підвів я голову, дивлюся — стоять наді мною усі троє: Кощій Безсмертний, Баба Яга і Змій Горинич.
"Це він, герой, мою наречену Тайфун Марусю визволяти прийшов", — усміхнувся Кощій Безсмертний.
"Точно", — розтягла Баба Яга рота від вуха до вуха.
"Хе-хе-ху!" — мов з паяльної лампи, жухнув полум'ям Змій Горинич.
І як вони почули? Я ж так старався! І все про мене знають.
"Ех, хлопче, хлопче, — співчутливо зітхнув Кощій Безсмертний. — І чого ти сюди прийшов? Тут же тобі й капець буде. Ех-хе-хе"
"Дайте я його спопелю! Дайте! — благально склав руки Змій Горинич. — Я так давно нікого не спопеляв".
(Продовження на наступній сторінці)