— Покуштуй спершу, тоді дякуватимеш, — дід узяв з призьби пузатенький горщик і простягнув диверсантові.
Марусик зітхнув.
Кілька днів тому в перерві між боями дід і їх почастував медом. Спогади про те частування були такі солодкі, що хлопці дружно ковтнули слину.
— Нектар! Амброзія! Смакота! — захоплено вигукував диверсант, куштуючи мед. — Спасибі! Спасибі!..
— Не мені — бджолам дякуй. І липам отим. І землі нашій.
— Да-да… Земля наша… — незнайомець мрійливо зітхнув. — Кращої нема в світі… Аж очі вбирає…
— Правильно.
— Тільки щось не дуже людно тут у вас.
— Да-а… — тепер уже дід зітхнув. — На цьому кутку, вважай, я один тільки й лишився.
— Один? Зовсім?
— Ага…
"Ех, і нащо дід оце каже? — з досадою подумав Марусик. — А як то справді лихий чоловік? І щось замислив недобре. Ніхто й крику дідового не почує…"
— А з рідні у вас — що, нема нікого? — далі розпитував диверсант.
— Чого це? Двоє синів, дочка, онуків п'ятеро, ще й правнуків двоє… Жінка, правда, померла, — зітхнув дід. — Позаторік. Царство їй небесне.
— А де ж діти, онуки?
— Один син на флоті служить. Перший помошник капітана. Дочка у Вінниці замужем, бабуся вже. А другий син, наймолодший, у Києві. У робітничий клас перейшов. На "Арсеналі" робить… Онука, дочка його, Галочка, медсестрою в лікарні.
— А чого ж вони вас до себе не заберуть?
— Що я, скриня, щоб мене забирати?
— Ну, вам же тут самотньо самому. Та й важко ж, мабуть…
— Пробував я. Не видержую. Додому, сюди-от тягне. Не можу. Майже ж вісімдесят год… за вичотом війни, фронту проробив отут, на цій землі. Тільки позаторік, як баби не стало, перейшов на пенсію. А то все при ділі, в колгоспі.
— І ким же ви робили?
— Та ким же… Колгоспником.
— Рядовим?
— Рядовим. Хліборобом. А хліб саме рядові й роблять.
— І так усе життя?
— Усе життя. І тут…
Хлопці спершу відчули, наче щось війнуло, а вже тоді побачили її — чорняву зеленооку дівчину, яка поривчасто увірвалася невідомо звідки на подвір'я діда Коцюби. І всі троє одразу, наче по команді, всміхнулися.
— Драстуйте, діду! — вигукнула дівчина і лише тоді побачила незнайомця. — Ой! Драстуйте!
— Драстуйте! Драстуйте! — з цікавістю глянув той на дівчину. Але вона на нього вже не дивилася.
— Дідуню! Тут моїх комсомольців не було?
— Котрих?
— Ну… Клави, Васька…
— Та щось не бачив. А що таке?
— Та внески зібрати не можу. Ніяк не зустріну…
"Ми! Ми бачили! Отам у гаю цілуються твої комсомольці!" — дуже хотілося вигукнути хлопцям. Але вони, звичайно, не вигукнули.
— Шкода, що ви, діду, не комсомолець. Я б хоч з вас внески зібрала.
— А що — давай, — усміхнувся дід. — Скільки тобі?
— Та я жартую. Навпаки. Може, вам що треба? То я… Ви не соромтесь. Ви чогось завжди соромитесь. А це ж наш комсомольський обов'язок — допомагати пенсіонерам.
— Спасибі, дочко. Не треба мені нічого. Все в мене є. Та що такому дідові й треба? Хай я тебе краще медом почастую. — Він узяв з призьби ще один пузатий глечик (там їх стояло кілька, наче спеціально для частування) — Тримай! Хай це буде мій комсомольський внесок.
— Отакої! Замість я вам, ви мені…
— А куди ж мені його? На базар же у Київ не потягну. Для людей і тримаю.
— Ну, дякую… Можна, я вас поцілую?
— Давай! — жартівливо махнув рукою дід.
— Від імені комсомольської організації колгоспу! — дівчина обняла й дзвінко поцілувала діда у щоку.
— О! — весело вигукнув бородатий турист. — А я, до речі, теж комсомолець. З Києва. Сергій… Може, й мене… — і підставив щоку.
— Переб'єшся! — кинула дівчина, крутнулася й побігла. Мить — і вже й слід її простиг.
Сашко Циган сердито засичав:
— Ач! Розігнався! Диверсант! Утри свого носа.
Дід Коцюба з ніжністю дивився в той бік, куди побігла дівчина.
— Маруся! — кивнув він їй услід. — Гарне дівча. Моторне. Як вітер. Не дівчина, а справжній тайфун, гураган… її так і називають Тайфун Маруся. Наш комсомольський секретар.
— Да-а, — задумано проказав диверсант Сергій. — Одна така Тайфун Маруся варта цілої де-небудь комсомольської організації… Дідусю, водички у вас можна попросити? А то я до меду допався і…
— Зараз винесу, — дід почвалав до сіней.
— Та чого ж вам ноги бити? Я… — кинувся за ним Сергій.
Обидва зникли у темряві сіней.
— Ач! Розігнався! — повторив Сашко Циган. — Спритний який!
Тайфун Марусю у нас в Гарбузянах любили всі — від найменших дошкільнят до найстарших дідів та бабусь.
Бувають такі люди, на яких тільки варто глянути — і вже усміхаєшся мимохіть приязно і весело. Не була вона, Тайфун Маруся, красунею (та ж сама Клава набагато краща), але було в ній щось таке невідпорно симпатичне, що прихиляло до неї серця буквально всіх. І оті ямочки на щоках, і ота білозуба усмішка, і кирпатий задерикуватий носик, і оті неслухняні кучері, які весь час спадали на лоба і які вона раз у раз смішно здмухувала з очей… А головне — запальна вдача (або, як кажуть дорослі, темперамент), поєднана зі щирою добротою й зичливістю до людей, — усе не могло не подобатися.
Я просто не уявляю собі наших Гарбузян без Тайфун Марусі.
І тому не дивно, що…
— Спробував би він її поцілувати! — запально вигукнув Марусик.
— …Так би по пиці дістав, — підхопив Журавель.
— …Що летів би аж до Києва! — поставив крапку Сашко Циган.
Тим часом із сіней з'явилися дід Коцюба й Сергій. Сергій витирав тильним боком долоні губи. А дід продовжував почату ще в сінях розмову:
— …Був у нас колись голова. Михайло Львович. Ото був чоловік! При йому наш колгосп хіба ж такий був! На всю Україну гримів. У центральних газетах писали… Алеї на соші бачив? Він насадив. При йому була спеціальна бригада дідів — дерева садили. У сусідніх колгоспах — ані деревця. Голо. З одного колгоспу інший видно. А в нас… Чиясь корова об дерево почухається — штраф десять карбованців. А тваринництво! Корови не молоком — сметаною доїлися. Спеціальний дід сидів, тесав гребінці дерев'яні для корів. Розчісувати. Бо пластмасові, вважав, негігієнічні. Корови як лялечки були… Не на машині — на бричці їздив. Біля кожної баби зупиниться, злізе, за ручку поздоровкається, розпитає про все. Що вони скажуть — бригадирам чуби м'яв… Для його центральною фігурою не бригадир був, а рядовий, як ти кажеш, хлібороб…
— А де ж подівся ваш Михайло Львович?
— На пенсію пішов. Хворіти почав… Серце… І прислали Степана Махайловича. Той бричку поламав, машин понакупляв, — і сам, і бригадири — усі їздили, з вікна керували. І дерева замість садити пиляли — на дошки… Раніше молодь не тікала, а при йому порозбігалася хто куди. Агроном і той утік. Хіба можна було видержать? Руками розмахує, кричить. Домахався! Зовсім колгосп розвалив. Слава богу, оце нарешті зняли. Новий тепер. Я його ще й не бачив. Кілька днів усього. Сидить, справи приймає. Кажуть, діловий, принциповий. Хто його зна. Побачимо. Про Махайловича теж казали… От ходімо в хату, я тобі інтересний документ покажу.
Дід Коцюба й Сергій зайшли в хату.
Хлопці ще довгенько чекали, причаївшись за тином, але так і не дочекалися. Видно, розмова діда з диверсантом Сергієм затяглася.
Та й час було повертатися додому на Бамбури, бо вже мали от-от прийти з роботи батьки. І хлопці подалися на свій куток.
Отака-то придибенція, як каже тато Сашка Цигана Павло Максимович, трапилася з ними вчора.
А тепер повернімося у сьогоднішній ранок.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
в якому ви дізнаєтесь про дивний сон Журавля і про незвичайні пригоди, що трапилися з ним уві сні
…Нарешті сонце вирішило, що вже час, і, одігнавши від себе білу хмарку, схожу на баранця, бризнуло золотими сліпучими іскрами прямо в замружені очі Журавля. Журавель стріпнув повіками і розплющив очі.
І одразу підніс до очей руку, затуляючись від сонця.
Кілька хвилин він лежав нерухомо, хоч уже прокинувся. Уже зрозумів, що то був сон, але йому не хотілося розлучатися з тим незвичайним почуттям, яке він переживав уві сні і яке ще зберігалося в його серці. Такого сну він не бачив ніколи…
Нарешті він підхопився. Нашвидку поснідав і побіг до хлопців. Йому аж кортіло швидше розказати свій сон.
Сашко Циган і Марусик вже повставали, давно поснідали і саме йшли до нього. Він зустрів їх біля воріт.
— Ой, хлопці! Який я сон бачив! Сашко Циган поблажливо усміхнувся:
— Ну, давай! Тільки швидко. Не розтягуй. Щоб, поки дійдемо до Липок, устиг. А то там, може, хто його зна, що й робиться. Залишили діда на того диверсанта, а він…
(Продовження на наступній сторінці)