Одного разу, коли князь Любомирський, володар Рівного, гостював у Полонному у свого дядька, князя Антонія Любомирського, і товариство насолоджувалось одним з таких розкішних і веселих обідів, про які ми розповідали вище, у Полонне прискакав гінець від генерального регіментаря так званої "української і подольської партії", Яна Тарли, воєводи любельського, з наказом, щоб гетьманський регімент "іноземного авторамента", де начальником був князь Антоній Любомирський, поспішав до Ялтушкова на Поділлі. Разом з тим Тарло просив його вислати частину власного гарнізону з полонської фортеці з десятьма гарматами, — і все це для того, як зауважує з подивом Закржевський, щоб переловити кілька десятків гайдамаків, які сховались із своєю здобиччю в ялтушківських лісах, коли їм перетнули шлях до кордону і обрубилися там засіками.
Князь, не затримуючись виступив із військом особисто. Через три доби близько опівдня підійшли вони на чверть мілі до лісу, де укріпились гайдамаки. Для швидкості піхоту і гарматників привезли на підводах. Військо вишикувалось у бойовий порядок, поставивши гармати по крилах. Регіментар оглянув усіх. Потім зламали шеренги і було віддано наказ, щоб жолнери поїли і виспались, тому що всю ніч доведеться не спати. Військо, трохи перепочивши, обложило весь ліс, в якому засіли гайдамаки. Ліс був величезний. Навкруги нього, під узліссям, розставили у різних місцях селян, яких зігнали туди тисячі три. Деякі з них були озброєні рушницями, але побільшості списами, косами або просто цепами. Їм було наказано пильно стерегти, а вночі запалити вогні і часто кричати? Позаду селян, кроків за сто п’ятдесят, стояло військо, як те, що прибуло з Полонного, так і те, яке регіментар Тарло привів ще раніше з собою, всього тисячі дві чоловік, серед яких були компутові гусари і панцирні, у повному озброєнні, в леопардових і вовчих шкірах, а також піхота. Зверх того зібрано було там "без числа городових козаків". Все це було розставлено німцем полковником, який служив у регіментаря ад’ютантом. Панцирними командував намісник князя подстолія литовського чесник Нурський.
Настала ніч. Наказано було дотримуватись обережності і тиші. По місцях горіли вогнища, розкладені селянами, які вартували усі виходи з лісу.
Коли Закржевський, який того разу був волонтером у команді намісника, виказав йому подив, що стільки війська зібралося проти яких-небудь полутораста волоцюг, намісник відповів, що аби спіймати гайдамаків, ні в якому разі не може бути надто багато рук, оскільки ці злочинці захищаються відчайдушно і гинуть до останнього, знаючи, що пощади їм не буде.
"На них чекає, продовжував він, собача смерть на гілці дерева, або страшне сидіння на колу, і тому вони кидаються, як скажені, один на десятьох, і часто пробиваються крізь засаду не тільки самі, а й зі здобиччю. Ось побачите завтра, в якому вони багатому вбранні. Це вони у нас так приодяглись, тому що із Січі виходять тільки у напоєних салом сорочках і шкірянках з телячої шкіри".
Ватажок гайдамацької партії, яку тепер оточили в лісі, був саме той знаменитий Чуприна, який зробив п’ятнадцять походів на Польщу, і завжди вертався переможцем із здобиччю. За три роки до цього він напав з шестидесятьма молодцями на Шаргород, замучив батька чесника Нурського, справжнього начальника панцирних, пограбував його дім і захопив у ньому 40.000 злотих готівкою. Коли ж він дійшов до самої Волині і його, з нав’юченою батовнею, оточило триста драгунів з регіменту королеви, Чуприна вдарив на них вночі, вбив полковника, забрав кілька драгунських коней і зник без будь-якої втрати.
Цьому Чуприні і прагнув тепер чесник Нурський помститися за пролиту ним кров батька. Чесник Нурський пам’ятав й інші образи, за які ще не помстилися гайдамакам. Гайдамаки напали і на другий його дім у Сельниці, і забрали все, що змогли. Але дружина його, яка ніби передчувала візит розбійників, врятувалась. Вона передчувала його тому, що один з парубків з їхнього дому пішов до гайдамаків. Дружина чесника кілька тижнів не ночувала з дітьми під власним дахом, а ночувала у яругах, у коноплях та лозинні, міняючи місце ночівлі щоночі, і лише вдень вертаючись додому. Тільки ця обережність і врятувала її. Робітники, вдерлися у дім чесника, застали біля мамки найменшу його дочку і хотіли розбити її об стінку, але мамка кинулася їм у ноги і тільки слізьми і благаннями обеззброїла гайдамаків. Невдовзі гайдамаки напали на містечко Красне, де маленький син чесника виховувався у парафіяльній школі у директора. Школярі сховались у невеликому острожку, але їхній наставник потрапив до рук гайдамаків. Пограбувавши містечко, вони приступили до острожка і вимагали здавання. Та "губернатор ключовий" (управляючий) не відкрив їм воріт маленького Тібралтара. Тоді вони вирішили підпалити дубовий частокіл, який був головним захистом цього жалюгідного укріплення, і почали підкидати під нього солому, а щоб не виснажувати перевозкою коней своїх, запрягли до воза шкільного директора разом з жидом. Цим засобом було підвезено вже кілька возів соломи, і при цьому перепало обом чимало жорстоких ударів. Та раптом пролунав постріл з пістолета за містечком, де гайдамаки виставили свою варту. Дізнавшись з цього сигнала, що наближаються драгуни, вони поспішно зібрали свій багаж і поскакали щодуху у Кимчаню (великий ліс на околицях Красного). Драгуни, правда, перерізали їм шлях, але гайдамаки вдарили напролом, застрелили з рушниць двох драгунів і одного коня і пішли із здобиччю.
Тепер Чуприна, оточений суцільною, вичікував ранку.
Ледве почало світати, як раптом у тому боці лісу, де стояла польська піхота, пролунали постріли з рушниць, спочатку поодинокі, потім частіше й частіше, і врешті загриміли гармати. Гул, крик, грім стрільби і тріск падаючих дерев широко рознеслися лісом у вранішньому вологому повітрі. Панцирні кинулися їх зупиняти. У цей час сорок гайдамаків з двома десятками в’ючних коней, вискочили несподівано з лісу і дружно вдарили на три волоські хоругви, що стояли попереду. Волохи не встояли проти удару і, не зробивши навіть пострілу перекинулися у безпорядку на кампутових, і разом з голотою, яка побігла, внесли такий розлад у рядах панцирного війська, що не могли отямитися і вишикуватися. Скориставшись цим, гайдамаки вистрілили з рушниць і, вбивши кілька рядових, повернули навскач до найближчого села. Намісник і Закржевський наздогнали їх близько, перший навіть порішив одного гайдамака з пістолета; та обернувшись і побачивши, що вони женуться за ними тільки удвох, зупинилися. Гайдамаки між тим, пройшовши через село і запаливши його за собою, досягли сусіднього лісу. Хоча за ними було послано погоню, яку регіментар, зайнятий на другому пункті, ледве через годину зміг вирядити, однак без успіху. Гайдамаки, сидячи на швидких конях, не дали себе наздогнати і пішли у Січ, залишаючи по собі скрізь пожежі.
Не так вдало подвізалися ті гайдамаки, на яких в лісу наступила польська піхота. Захищалися вони відчайдушно, вбили польського підполковника, двох чи трьох офіцерів і близько п’ятдесяти рядових; кількох також поранили, в тому числі і майора; але важко було їм вистояти проти польських рушниць і гармат, які ламали дерева і прибивали їх стовбурами і гілками. До того ж сам ватажок був вбитий, і гайдамаки, збентежені цією подією, майже усі були перебиті. Решту недобитків і поранених захопили у полон. Загинуло їх близько восьмидесяти, а покалічених і здорових схоплено близько сорока.
Чуприна загинув від руки молодого князя Мартина Любомирського, який, при самому входженні до лісу на чолі своїх гренадерів, помітив його і вбив з рушниці в ту саму хвилину, коли ватажок, стоячи на колінах під дубом, прицілювався у нього. При Чуприні знайдено було багате турецьке озброєння у сріблі, кілька діамантових перстнів на пальцях, п’ять золотих годинників і півтори тисячі червінців у паску. В інших гайдамаків також знайшли купу грошей у пасках і сідельних подушках, годинників і зброї, а у батовні їх — безліч срібла, дорогих матерій, золотих поясів, жіночих нарядів і хутра, церковних орнат, кап, ряс, чаш та інших предметів богослужіння (католицького), а також жидівського одягу, перлин, сережок, та інших речей. Все це було награбоване ними у цьому нещасному прикордонному краї. Взято також кілька десятків коней, між якими було багато відмінної породи. Інші валялися у лісі вбиті або тяжко поранені.
Після цього польське військо розташувалося обозом на узвишші і відпочивало три доби. Протягом цього часу був складений опис здобичі і поділено її між офіцерами і рядовими. Не забули і вдів, які залишилися після вбитих у бою. Кожному капітану дісталося по 50 дукатів, поручикам по 30, унтер-офіцерам по 10, а рядовим по 4 дуката. Церковні ж речі і прикраси розіслали по костьолах і церквах уніатських.
Така велика була здобич, захоплена тільки у тих гайдамаків, які були вбиті або ж потрапили у полон. А скільки унесли з собою золота і коштовностей ті сорок молодців, які ускакали в степ, ведучи за собою двадцять нав’ючених коней! Все це, звичайно, було згодом пропито і проїдено: щось пішло на гульню, щось на винагороду бандуристам, які оспівували їм їх же та їхніх дідів геройські подвиги; багато добра кидали у шапки бідних людей, а іноді розкидували пригорщами по ринках і майданах. Інше пішло, можливо, і в монастирі: що зідрано з ворога православ’я, то не могло бути противно Богові. Так думали запорожці молодці. Та по-більшості добуте у ляхів проїдалося, пропивалося і протанцьовувалося: йде запорозький гультяй ринком, побачить "переріз" (смоляна діжка) дьогтю, заплатить за нього, не торгуючись, викупається у дьогті, обваляється потім у пуху та пір’ях — і тішить добрий народ. Так гуляли ці жахливі діти жахливого століття.
(Продовження на наступній сторінці)