Ой як став сотник, ой як став Харько у Паволок уїжати.
Ох став його сотник, ох став його паволочинський Харька зустрічати:
Ох як став сотника, а сотника Харька медом-вином частувати,
У панські палаци і к матці хрещеній у гостину зазивати.
Ох як став же сотник, а сотник Харько, та й став забуваться,
На панські перини став він похиляться.
Хрещена мати Харька, яка була учасницею змови проти нього, відразу сповістила про те його ворогів:
"Ой тепер ви, ляшки, ох тепер ви, пани, ох і тепер ви позволяйте:
Ох лежить же п’яний сотник Харько, то тепер його збавляйте!
Тепер маєте час, маєте годину — тепер ви його оступайте".
В одному варіанті, записаному п. Вареником, говориться, що вороги Харька, вбили його не в Паволочі, а відвезли у Шамраївку і там вбили:
Ой як приїхали та два ляхи до Харька та з порадою,
Ой взяли, взяли сотника Харька у Шамраївку з собою.
Ой як заржав же кінь буланенький, стоячи біля пекарні,
Ой залили сотника Харька в Шамраївці у кайдани.
До якого ступеню була велика симпатія народу до цих героїв народної вольниці, видно з того, що говорить крім пісень особливий народний переказ про смерть Харька. Як стали поляки рубати закутого у кайдани Харька, то три дні рубали, і ніяк не могли порубати — шабля вищерблювалась, як від заліза. Тільки згодом догадалися, що його треба рубати його ж шаблею: а у нього була велетенська шабля — вона його й згубила.
Чимало також поетичного і чарівного у розповіді і піснях про останні хвилини Харька. Оповідаючи про своїх улюблених героїв, народ переносить нас у поетичні часи греків та римлян, і тому зовсім забувається, що ці особи діяли ще так недавно, а між тим дістали вже ореол чарівного. Видно, що так чи інакше, а за народ стояли ці страшні люди, якщо народ так дорожить пам’яттю про них, і не дорожить пам’яттю про тих людей, яких ми звемо великими. Народ каже, що Харька поляки тільки тому могли згубити, що завчасно встигли прикувати його коня, а то б він виручив свого господаря: це був такий богатирський кінь, що побив би усіх, зруйнував би самий дім, де вбивали Харька, якби був на волі. Та поляки прикували його за усі чотири ноги у конюшні. Кінь, учувши кров Харька, сильно і жалібно іржав, та нічого не міг вдіяти.
Мало того, для народу дорогі найменші рисочки з портрету його героїв та їхнього оточення. Коли прийшли у Жаботин вісники смерті Харька, дружина його вибігла до них, відірвавшись від своїх домашніх справ, і пісня говорить, що в неї були "руки у тісті".
А вже прислали пані сотниці та ляхи вісті,
Ой вибігла пані сотничка, а в неї рученьки в тісті.
Згубленого через зраду народного героя поховали у зеленому хмизу. Далі пісні розповідають про дружину Харька, яку називають "бідною, нещасною удовицею" і порівнюють з "приблудною (присталою) яркою". Вона плаче і проклинає начальника польського регіменту:
Бодай тобі, пане лементарю, в світі три літи боліти,
Що посиротив бідну Харчиху і маленькі з нею діти.
Тарануха, розповідаючи про смерть Харька і про те, як його поляки підпоїли, додає: "Ну хоч би він не напивався! Треба було б йому виливати вино у кишеню. Були у нього хустки — було б у хустки виливати, так його й досі ще б не взяли. А то як напився, так його п’яного взяли до чорта і згубили".
У числі інших ватажків гайдамацького ополчення згадується Чорний, обставини життя якого, проте, нам невідомі. Судячи з того, що у 1750 році була заснована у південних провінціях Польщі особлива поліція для захисту країни від гайдамаків, треба думати, що того року напади їх на Польщу були надто частими і численними, і через те документи того часу і не зберегли нам імен окремих діячів цієї кривавої справи. Є, приміром, такі відомості у протесті регента або королівського прокурора у Вінниці брацлавського воєводства, що гайдамаки оволоділи вінницьким замком і з судової палати захопили усі акти, з яких одні розкидали, інші розірвали чи застосували на набої та пижі до своїх рушниць. Тут же вони пограбували і архіви воєводства.
Усі ці діяння гайдамаків цілком схожі з тими неподобствами, які чинилися й їх собраттями у східній половині Росії, саме пугачівцями у Поволжі. Канцелярські справи вони неодмінно або кидали у полум’я, або топили у ріках, або, пошматувавши, кидали на вітер, примовляючи: "Топи його! Пали! — це лиходійське, панське".
Є підстави думати, що причиною особливого мотування гайдамаків у 1750 році були сильні посухи, які за кілька років до того стояли в Малоросії і спричинили погані врожаї у деяких місцевостях. Голодний народ валив натовпами у місцевості найбільш врожайні, а чоловіче покоління, особливо батраки "аргати" (поденники), а також робітники винокурних заводів, чиї заробітки зменшились, всі ці жалюгідні особи, яких називали "наймитами", "сіромахами", "панськими попихачами", "гальтепаками" і "голотою" — кинулись на іншого роду заробітки, пішли на Дніпро, дехто до запорожців, а звідти до гайдамаків. Загальна епідемія гайдамацтва була такою, що поляки зовсім не знали, що їм робити, особливо у південних територіях Речі Посполитої, від Києва через Брацлавське воєводство до Волині і Подолу. Державні війська не могли їх захищати, до того ж ці війська були у досить жалюгідному стані, тому що усе довголітнє царювання у Польщі саксонської династії відзначалося тільки тим, що зовнішніх війн не було, а відтак, і війська тримати не потрібно, і тому кожний повинен був "пити, їсти і розпускати пояс" (поговірка того часу) і захищати себе сам. Гайдамаки, виходить, могли прийти і всіх вирізати. Вони так і робили.
У такому відчайдушному стані дворянству залишалося захищати себе власними засобами, а інакше весь край могли взяти на списи, чого не без підстав боялися польські володарі західної України.
Влітку 1750 року Вінниця була взята гайдамаками і розграбована, а у вересні цього ж року все дворянство брацлавського воєводства зібралось у Вінницю на малий сейм, для обговорення заходів, які слід було вжити у тій безвиході, в якій опинився край. Сюди зібралися члени палат, тобто депутати і сенатори, "державні сановники", чиновники і земські, і поліцейські, і все лицарство воєводства брацлавського. Наскільки великим був страх цих людей, можна судити з того, що, зібравшись у Вінниці, вони насамперед повинні були дякувати Богу за те, що він "у такий злополучний час через розорення, що їх чинять у краї гайдамаки, дозволив їм безпечно зібратися". Все це справді нагадує пугачівщину, коли російське дворянство Поволжя шкодувало навіть з того, що доля привела народитися у такий жахливий час.
Зібравшись таким чином у пограбованому гайдамаками місті, дворянство ухвалило заснувати особливу міліцію або земське ополчення. Такі ж міліції для захисту країни від гайдамаків засновані були, як видно з документів, і в інших воєводствах, яким загрожували українські ватаги. На самих зборах був складений акт "Laudum boni ordinis", в якому говорилося, що усі ці представники країни, які зібралися у Вінниці, обрали одноголосно "високородних панів депутатів головного коронного трибуналу для представлення королю його милості, примасу, великому гетьману та іншим про те, що воєводство брацлавське знаходячись in confinio (у сусідстві) російських, татарських і волоських кордонів, являє тепер собою сумний доказ, що серед загального миру, beata ranquillitate sua gaudere (блаженним спокоєм насолоджуватись) не може, бо свавільні закордонні ватаги, вже не furtivo ransitu (не таємно), але великими шляхами, violente e aperte marte dimicando (насильницьки і явно озброєною рукою) на землі воєводства umultuarie (натовпами) наїзди роблять". Далі цей документ запевняє, що їх (гайдамаків) непоборна шаленість, прагнучи in depopulationem (до спустошення) нашого краю praedium e favillam міст, сіл, замків та дворів поміщицьких, монастирів і храмів utrinsque ritus, жорстокого побиття людей utrinsque sexus, світського і духовного сану, чия безвинно пролита кров волає про помсту, — свідчить, що вони про остаточне знищення наше думають".
Що гайдамаки і справді подумували, як було б добре, якби їм вдалося "до грунту зруйнувати лядську землю", видно із того, що вони, не приховуючи зізнавались у цьому і навіть висловлювали це бажання письмово під портретами своїх козаків-"лицарів":
Отже ж весна наступає, що на умі треба оконати:
Як день, так і ніч, все на думці ляха обідрати,
Або в жида мішок грошей узять на розтрати.
(Продовження на наступній сторінці)