Поки військо відпочивало після перемоги, прибув з Кам’янець-Подільська військовий суддя з інстигатором і кат зі своїми поплічниками. Почався допит спійманих гайдамаків. Їх катували і з їх свідчень виявилось, що зграя їхня складалася зі ста шестидесяти молодців і що ватажок їхній Іван Чуприна зупинився і обрубився у цьому лісі, очікуючи свій загін ще з п’ятнадцяти гультяїв, який він вислав на грабіж в інший бік зі своїм братом. При батовні їхній, як вони засвідчили, знаходилося двадцять городових козаків, яких вони назвали поіменно, але повідомили, що вони не винні, бо служили у них з примусу. Тієї ночі Іван Чуприна, який був великим характерником, усумнився у своєму щасті, помітивши зловісну ознаку: коли він грівся біля вогнища, уся "нужа" сповзлась у нього до коміра. Тоді він сказав: "Отепер нам буде лихо з вражими ляхами!"
Нещастя справді трапилося. Розділившись на чотири загони, гайдамаки мали намір вдарити на світанку всі раптом за поданим знаком, напролом у різні боки. Знаком тим мав послужити постріл ватажка з пістолета, на який кожний загін мав відповісти двома пострілами рушниць. Але цей план був порушений непередбаченим випадком. Коли почало розвиднятися, ватажок поповз рачки до узлісся, щоб подивитися, що роблять поляки. За ним полізло ще кілька молодців, і раптом в одного з них, зачепившись за гілку, вистрелила рушниця. На цей фальшивий сигнал, відповіли інші постріли, і перш, ніж гайдамаки сіли на коней і вишикувались у бойовий порядок, польська піхота сунула до лісу і зробила там переполох, тим більше, що Чуприна був вбитий першою ж кулею.
Суддя записав свідчення полонених, і разом з тим склав довгий список вбитих і живих гайдамаків і виголосив остаточний вирок. Одних він засудив на шибеницю, інших на кіл, третіх на четвертування. Живих відіслали під сильною вартою у кам’янець-подільську фортецю для виконання цього вироку. Мертвих же четвертували на місці і розіслали голови, руки та ноги по містам і містечкам для всенародної виставки на колах. Решту закопали в ялтушевському лісі над великою дорогою і насипали над ними для вічної пам’яті курган.
Знущання з мертвих злочинців було у звичаях того жахливого століття, що було виявом крайнього знеславлення винних. Наруга над трупами була тоді і в Росії: це ми знаємо з історії понизової вольниці. У Польщі четвертували мертвих і розсилали частини їхніх тіл по різних місцях для всенародної виставки — ось такі були всенародні виставки сто років тому! У Росії ж мертвих злочинців сікли, тобто над злочинцем, який не витримав тортур, здійснювали вирок, хоч він і був вже мертвий. Так, "чудовиська" Заметаєва карали після смерті в усіх тих місцях, де він розбійничав. Єсаула отамана Беркута сікли батогом в Астрахані, у Чорному Яру і в Царициному, і хоч він дорогою вмер, його все ж таки довезли до Саратова і знову карали публічно його труп, який вже розкладався і в ньому завелися хробаки. Це також були народні виставки того дикого часу, яке, здається було так недавно.
Що ж до п’ятнадцяти інших гайдамаків, яких Чуприна відрядив зі своїм братом для подвигів в інших місцях і з головною зграєю піджидав у лісі, то й вони не обминули біди. Двоє з них, вислані "на чати" (для розвідки), були схоплені. Старий гайдамак не виказав нікого і терпів до кінця усі муки, якими його катували. Але молодий, зовсім не схожий на розбійника парубок, допитаний з пристрастю, об’явив, що товариші його засіли вже кілька днів тому у ярузі, посеред степів, між скирд, милях у десяти від того місця у напрямку Костянтинова. Його збили запевнення, що йому не тільки буде подароване життя, а й виявлена особлива панська милість — зачислено у надвірні козаки, тому що він сподобався молодому князю Любомирському. Він об’явив також, що їхня зграя збільшилась до тридцяти новобранцями з поселян, що вони висилають на "Чорний шлях" сторожу, аби спіймати перехожих, яких уводять у своє кубло, і що у них вже безліч коней, здобичі і полонених. І наостаток він пообіцяв провести до того місця поляків.
Все це знову з глибин Речі Посполитої переносить нас у степи середнього Поволжя, і приводить на пам’ять подібні ж риси з історії понизової вольниці. І там був свій "Чорний шлях" — це велика дорога, що йшла гірським узвишшям, яке розділяло Волгу від Дону і Медведиці. З вершин, які окремо виступають на цьому плоскогір’ї, видно на далеку відстань. З якогось кургану видно Волгу на цілі десятки верст, видно Заволжя і видно степи вправо і вліво і на північ. Видно було з курганів, як каравани суден йшли Волгою. Зірке око понизового доброго молодця могло роздивитись навіть човни роз’їзних команд, які ретельний воєвода або комендант висилав з Саратова або з Царициного, аби спіймати злодіїв. До цих курганів, пануючих над усіма околицями, отамани понизової вольниці висилали своїх спостерігачів, які й вартували кожного проїжджого і перехожого. Проїздив багатий купець з Макар’я — його затримували добрі молодці. Слідував з Астрахані до Саратова сам губернатор, під особу якою ставилось по п’ятидесяти коней і який був оточений цілою ватагою канцелярії і озброєних провідників, варта отамана і за ним пильнувала, і при першій же можливості добрі молодці нападали і на губернатора. В яругах і лісистих балках "дуванили" (ділили) згодом добрі молодці свою здобич: кому діставалася казна золота, кому коні швидкі, а кому і красна дівиця. В яругах і в лісистих балках через це нерідко зустрічались поламані екіпажі, вбиті коні і вже ні для чого непридатне добро.
Ту ж саму картину ми бачимо і тут, при описанні битви польських військ з тією партією зі зграї Чуприни, яку він вислав зі своїм братом для окремих дій і для спостереження за рухом на "Чорному шляху". Вартові цього загону також сиділи під курганом, тоді як весь загін із здобиччю був у закритому місці.
Коли регіментар, воєвода Тарло, дізнався від молодого полоненого гайдамака про місце розташування усього загону, він негайно вислав проти нього триста чоловік піхоти, посадив їх на коней, взятих у волоських хоругвах, і триста городових козаків з двома гарматами, під начальством молодого князя Мартина Любомирського, який за успішну справу у лісі був підвищений у чин полковника.
Вже з одного цього розпорядження можна бачити, якою страшною силою здавалися полякам гайдамаки: проти п’ятнадцяти чи тринадцяти чоловік посилали загін у шістьсот чоловік з двома гарматами. Це значить, що на кожного гайдамака посилали по 40 чоловік польського війська. Таким чином згаданий загін рушив до вказаного місця біля "Чорного шляху". Він йшов швидким маршем, а ватажки з рештою війська виступили слідом за цим загоном. Молодий Любомирський і тут відзначився. Він так вміло підступив до гайдамаків і так добре скористався вказівками помилуваного розбійника, що оточив їх з усіх боків, а висланих на горний шлях козаки знайшли сплячими за курганом. Але ті, що сиділи у ярузі, не хотіли здатися, хоч задля остраху по них випалили з гармат; навпаки, вони почали різати своїх полонених, закритих у одній хатці. У цій хатці знайшли пізніше зарізаними вісімнадцять жидів, кілька жидівок, одного упіята і одного ксьондза. Решту врятувала піхота, що якраз підоспіла. Гренадери прийняли гайдамаків у штики і кололи, як диких кабанів. Трьох було вбито, решту пов’язали; але усі вони були такі зранені, що більша частина їх перемерла протягом трьох днів. З польського боку вбили тільки одного барабанщика і поранили ножами кілька рядових. Виручено було з полону шістьох упіятів з дружинами, шістьох ксьондзів, двох ієзуїтів, понад двадцять жінок і дівиць-шляхтянок і більше дюжини шляхтичів. Всі вони були напхом напхані у згаданій халупці і роздіті майже догола. Але потім було відкрито ще у сусідніх яругах чоловік п’ятнадцять замордованих шляхтичів. Знайдено близько полутораста коней, як у батовні, так під сідлами і без них. Між скирд нагромаджена була велика кількість колясок, бричок, візків, різних скриньок, валізок, шкатулок і погрібців, награбованих на великій дорозі, на "Чорному шляху". Регіментар Тарло і князь Антоній Любомирський тільки на третій день прибули з військом на місце цієї останньої поразки гайдамаків. Визволені з розбійничих рук, полонені вийшли їм назустріч, як до своїх рятівників. Здобич, знайдена при самих гайдамаках і у візках, була дуже значною. Всьому був зроблений докладний опис, і власники, які залишилися живими, показували, що в них пограбовано, вказуючи різні речі, одяг і лантухи. Потім їх відвели під особливий навіс, де було розкладено усе це майно, і кожний отримав те, що йому належало.
І тут військо відпочивало троє діб. За розпорядженням начальників, було відслужено сумну панахиду у долині смерті, як висловлюється пан Закржевський, і тіла замордованих християн поховали як годиться на цвинтарі сусіднього села, а євреям дозволено було забрати трупи своїх одновірців для поховання за їхнім звичаєм. Решта здобичі знову була розділена між військом, а молодого князя Мартина Любомирського найменували генералом, і негайно був відправлений гінець до короля з проханням про затвердження його у цьому чині.
Для військового судді і ката відкрилося нове поле для допитів і тортур. Кількох гайдамаків, що залишилися живими, четвертували на місці або посадили на кіл, а одному переламали руки й гомілки і потім повісили, зачепивши залізним крюком за ребро, оскільки він зізнався у найтяжчих злочинах. То був якийсь попович з Волині. Сподобався він якійсь вже немолодій пані, отруїв її чоловіка і одружився з нею. Вона записала йому свій маєток, і він вже почав називатися дворянином і навіть паном мечником. Згодом, коли дружина йому набридла, він отруїв і її, а її майно привласнив собі. Врешті почав насильничати і над сусідами, наїжджаючи на їхні домівки. Його судили і винесли йому смертний вирок, але він втік з Волині і пристав до гайдамаків, яких здивував вишуканою жорстокістю, з якою він забавлявся муками нещасних жертов, допитуючи їх, де сховані їхні гроші, і тому заслужив від гайдамаків прізвисько "Сповідника".
(Продовження на наступній сторінці)