Щоб ясніше виказалася уся дивовижність тієї протилежності, що панувала у цей тяжкий для краю час, у панських багатих замках і в селах, ніким не захищених від гайдамаків, — поведемо розповідь самовидця про те, що робили безтурботні пани у ті самі моменти, коли зграя Чуприни підбиралася до тих місць, де пани так бездумно веселились.
"Знаходився я при дворі князів Любомирських понад десять років, але не як дворянин, а як приятель дому (говорить пан Симон Закржевський). Гучно і весело жили тоді у Рівному. Домашніх — юрма, гостей щодня напхом — напхано: бенкети, музика, танці, відкриті столи, келихи за келихами, які осушують під грім мортир і ручної зброї; палаючі вензеля і фейєрверки. Княгиня, уроджена Поцеєва, принесла чоловікові багатий посаг. Дивна була пані і чарівна і надзвичайно охоча до веселощів. Пам’ятаю, як бувало вона відкине німецькі роброни та помпадури і з’явиться у давньо-польському вбранні: в оксамитовому кунтуші, у станику (вид зовнішньої шнурівки) з золотої парчі, у соболевому капелюшці, на якому виблискує алмазне перо, і в червоних чобітках, винизаних перлами і підкованих золотом. Зав’ється, бувало, у першій парі в польському або у мазурці величезною двірцевою залою — ну, чиста тобі лань, напрочуд гарна. А як на повороті у танці цокне підковами, серце так, бувало, розіграється, що танцюєш, мало зі шкіри не вискакуєш.
"Князь, коронний підстолій, з свого боку любив заохочувати власним прикладом до частих келихів (у ті часи всі пили у Польщі). Був він гарний мисливець і часто влаштовував полювання для своїх гостей у великих розмірах. У Тульчині у нього звичайно утримувалась численна псарня, на яку він віддав усі прибутки від цього ключа (певне число сіл). Просторі ліси були повні великих звірів, на яких ми полювали з тенетами та заборами, з допомогою незліченної кількості мужиків. Настрілявши безліч сарн, вовків, диких кабанів, часто також вбивали кілька лосів, а іноді і ведмедів, сідали ми за мисливський обід. Скільки там було розповідей про мисливські пригоди, скільки брехні і скільки зухвальства! Роги і валторни греміли між тим на знак торжества, а ми трубили у кубки, і я не пригадую, щоб коли-небудь повернулися додому тверезими.
"Одного разу довелося князю поскаржитися, що у нього немає під Рівним гаю, де б він міг іноді полювати хочби за зайцями. Що ж? Сусіди і приятелі змовились зробити йому сюрприз на день його іменин. Князь виїхав, доречно, на кілька днів у Дубно до князя-ордината Сангушка і мав повернутися тільки на день святого Станіслава. Напередодні цього дня "зігнали" тисячу підвод з молодими деревцями та тисячу робітників з ближніх та далеких околиць, насадили дуже старанно досить привільний звіринець, пересічений правильними просіками, і пустили у нього багато різних звірів. Як здивувався і зрадів князь, коли повернувшись уночі до Рівного і прокинувшись вранці, побачив перед містом гору, вкриту лісом! Цей ліс потім старанно підтримували, і досі він існує. На день святого Станіслава ми, правда, не полювали, оскільки це було свято патрона польської корони; та усі ми, скільки нас було гостей і домашніх, сунули на чолі з князем і княгинею до лісу, який ніби за якимсь чаклунством виріс з-під землі. Дивне було явище — бачити стада зайців і сарн, переляканих приїздом екіпажів і гвалтом вершників. Вони кидались у різні боки, та нікуди не могли втекти, тому що ліс був обнесений тенетами. Тільки третього дня увечері ми почали полювати при світлі ліхтарів та каганців. А на день самих іменин був гучний бенкет.
"Пам’ятаю, як після обіду показували на замковому дворі коня з княжих стаєн. Усі дами вийшли з княгинею Гоноратою на величезну двірцеву галерею, що йде вздовж зали на другому поверсі. Я наказав підвести мені мого сірого у яблуках і ну витворяти на ньому різні штуки. Дами аплодували мені, а часом і жахалися. А князь, стоячи на галереї з повним бокалом, закричав мені зверху: "Пане Симоне! П’ю за ваше здоров’я у ваші руки, але візьміть бокал, не злізаючи з коня!"
"Не треба було повторювати мені цей виклик: я стиснув шпорами свого сірого і в кілька стрибків сходинкою у передні сіни, потім далі у внутрішні, а звідти в’їхав сходами до зали і з’явився на галереї, навівши остраху на дам. Князь подав мені великий бокал; я випив залпом за його здоров’я, повернув коня і тим же шляхом, хоча вже дещо обережніше, повернувся на замковий двір.
"Так от у ті роки подвізалися ми в цьому Рівному, яке тепер так отверезилося. А у Дубні, в замку князя ордината, надворного маршала литовського, текло вино рікою, тому що крутовусого Сангушка нелегко було перемогти у пиятиці. Заливав він, як у бочку і любив бачити навколо себе питців. У замковій залі часто над головами співбесідників парувало, а на дворі клубочився дим від стрільби драгунів, які гриміли з рушниць за кожним тостом".
Ось де були і чим займались драгуни у той час, коли заряди, що змітали у повітря за кожним тостом, і хоробрі воїни, які тренувалися у такому корисному занятті, потрібні були зовсім для іншої справи. Не треба забувати, що це говорить поляк, який особисто брав участь у походах проти Чуприни і Чортоуса. Його відгук, як поляка, про своїх ворогів, має бути для нас особливо важливим. Він говорить, що гайдамацькі зграї, чоловік у п’ятдесят, сто, а іноді і в кількасот, виходили майже кожної весни з запорозької Січі і тільки восени поверталися у свої лігва. Інші поляки були того ж переконання, що причиною появи гайдамаччини було Запорожжя. Пан Закржевський говорить, що всіляке гайдамацьке скопище складалося "з самих страшенних негідників" і поповнювалось різними втікачами з сусідніх земель, але найбільше українськими мужиками, між якими гайдамаки мали багато прихильників і які вказували їм, куди безпечніше і вірогідніше піти на здобич. За словами Закржевського, українські воєводства, київське і брацлавське, найбільше потерпали від цих хижаків; але іноді приходили вони і на Поділля, на Волинь і навіть до Мозиря, тому що прикордонного війська було надто замало, магнати тримали надвірні хоругви при собі, а городові козаки були потайки прихильні до гайдамаків (сотники Харько і Гонта). Гайдамаки ці здійснювали свої походи іноді піші, та побільшості верхи і вивозили здобич на в’ючних конях, що в них звалося "батовнею". Кожна зграя мала свого ватажка, котрого називали "ватажком". Обирали його звичайно з найбільш досвідчених, які мали вже на своєму рахунку по кілька розбійницьких походів і знали усі переходи і доріжки. Щоб вселити своїм впевненість, а забобонному народу страх, розповідали про ватажка, що він "характерник", тобто чародій, що він вміє замовляти кулі, тому його можна вбити тільки срібною кулею, а якщо потрібно, може зробитися й невидимим. Скільки вони вивозили з краю багатої здобичі, зауважує Закржевський, і скільки проливали безневинної крові, коли ними керувала помста! Жах, який заволодівав мешканцями при звістці, що йдуть гайдамаки, перевершує будь-яке описання: кожний ховався з чим тільки міг куди трапиться. Але дуже часто звістка про їхнє вторгнення надходила надто пізно, тому що вони підкрадались, як вовки і перепочинок робили на усамітнених хуторах і пасіках.
Якщо в історії понизової вольниці нас вражало те явище, що зграї розбійників, вже через кілька років після Пугачова, безкарно могли здійснювати експедиції на території кількох сот верст, якщо вони забиралися у глибину нинішніх населених губерній у саму Русь, як вони висловлювались, і безперешкодно повертались потім у Поволжя, як приміром, партія отамана Брагіна, то ще більш дивовижною здається зухвалість гайдамацьких ватажків, які, виходячи з самого Запорожжя або з нинішніх новоросійських степів, проводили свої ватаги безперешкодно до Мозиря, долаючи таким чином майже від краю до краю все Царство польське. Притому Брагіну порівняно легко було блукати між Волгою і Вороною, переходити навіть цю ріку, тому що у тій місцевості військ не було, а роз’їзні команди найчастіше виправдовували своє призначення, та й населення у тих місцях досить незначне. А зухвалість таких розбійників, як Чуприна і Чортоус, які проходили зі своїми ватагами із своїми ботовнями по досить населеним місцевостям Царства польського, де навіть існувало спеціальне земське ополчення, єдина мета якого була ловити таких, як Чуприна і Чортовус — зухвалість цих розбійницьких коноводів справді дивовижна. Треба ще додати до цього, що перший з них зробив п’ятнадцять походів на Польщу — і завжди повертався з багатою здобиччю, хоч неодноразово повинен був пробиватися крізь ряди польських драгунів. Він справді міг назвати себе чародієм, а свої маленькі легіони непереможними, тому що при ворожій атаці йому варто було лише скомандувати своїй ватазі: "або добути, або дома не бути!" — і ватага пробивалася крізь щільні ряди польських жолнерів, і не тільки пробивалась сама, а й уводила з собою своїх в’ючних коней з награбованою здобиччю.
Останній похід Чуприни на Польщу коштував життя цьому знаменитому ватажку. Про останню битву з ним поляків докладно розповідає Закржевський, який брав особисту участь у цій битві. Вона відбувалась неподалік від Ялтушкова, на Поділлі. В ній брали участь два князі Любомирських Антоній і Мартин, тисячі дві польського війська з компутовими гусарами і панцирними, тисячі три озброєних селян і всі городові козаки, яких тільки можна було зібрати. Це була ціла армія з достатньою кількістю артилерії, з гренадерами, тоді як у Чуприни було не більше полутораста молодців. Але така була відчайдушна відвага української понизової вольниці, що на неї небезпечно було йти, якщо сили не перевищували її у двадцять-тридцять разів.
(Продовження на наступній сторінці)