"Звертаючи увагу — говорить далі "Laudum boni ordinis" — на це нещасне пригнічення країни нашої, наїздами свавільних гайдамаків, які вже кілька років тривають, так що не тільки у домівках наших небезпечно знаходитися, а й державні служби нести не можемо, не кажучи вже про безперервну загрозу втрати маєтків, здоров’я і життя, — знаючи також, що будь-хто має природне право думати про свій захист, — ми побажали ad norman інших коронних воєводств заснувати у себе свою внутрішню міліцію. Внаслідок цього, із загальної нашої згоди на захист воєводства нашого визначили і вважаємо: заснувати ландміліцію, зобов’язуючись amore boni publici, з усіх маєтків наших, королівських, земських, дворянських і духовних, що знаходяться у нашому воєводстві, з кожних ста двадцяти хат — осідлих, тяглих чи піших селянських, вільних (gracialskich) і чиновних, і філіпонських, з тією лише різницею, що одна з розкольницьких хат за дві простих буде вважатися — давати по одному солдату з людей, які вже знають військову службу, доброї поведінки, здорових і гідних до служби. Мундир його має бути: катанка і шаровари зеленого або трав’яного кольору (мабуть для того, щоб зелений колір давав можливість ховатися у траві та між деревами і кущами для прихованого спостереження за гайдамаками), на доброму коні, вартість якого має бути не менше ста злотих, з добрим шкіряним сідлом, з рушницею, пікою, бердишем із запасом куль і пороху на всю компанію".
Земське ополчення повинно було збиратися щороку 2 квітня, тобто близько того часу, коли звичайно гайдамаки, подібно до волзької понизової вольниці, відправлялись на свої небезпечні промисли, тільки з тією різницею, що там побільшості експедиція організовувалась на човнах, а тут на конях, а іноді й пішки.
Ландміліціони підлягали військовому суду своїх ротмістрів або загонних командирів. Командири ж були зобов’язані на свій кошт утримувати інших субалтерних офіцерів, поручиків, хорунжих, і мати прапор з гербом воєводства. Фураж і провіант повинно було доставляти земство у певній пропорції. Головним командиром всього озброєння був обраний князь Михайло Святополк Четвертинський, підкоморій брацлавський. Головним регіментором був Ожджа староста Романівський, а дворяни Богуслав Старжинський та Ілля Клітинський — командирами загонів або "під’їздів".
У той час всі українські магнати-поляки, князі Любомирські, Чарторійські, Яблоновські, Радзівіли, графи Браницькі і великі землевласники польської України — Потоцькі заснували у своїх маєтках спеціальні козачі команди і полки, які тільки й підлягали своїм поміщикам та їх управляючим (губернаторам), а королівської влади і "світлійших" сеймів знати не хотіли, тим більш, що за 29 років царювання короля Августа III, який за висловом одного німецького історика (Вебера) "вів таке життя, яке навряд чи можна назвати царюванням", жодного сейму не відбулось. (Скальковський "Наїзди гайдамаків").
Між тим, у той самий час, коли поляки посилали до короля депутацію з поясненням свого безвихідного становища, коли вони самі усвідомлювали, що гайдамаки "думали про остаточне їхнє знищення", у той час, коли їм загрожувала небезпека втратити маєтки і життя, коли руйнувалися їхні міста, села і замки, а "людей utriusque sexus, світського і духовного сану" жорстоко побивали, — у цей самий час у польському дворянстві йшло найпаскудніше життя, з пиятикою і танцями, ніби вони танцювали на власному похороні. Особа, яка сама бачила гайдамаччину і особисто брала участь у походах проти гайдамаків, говорить з обурливою наївністю: "бенкетували ми безтурботно і жилося нам добре у ті часи, за прислів’ям: за короля Собка, тобто Собеського, не було у полі ні снопа, а за короля Саса, тобто Августа III Саксонського, кожний їв, пив і розпускав пояс. Пити було тоді зазвичай у всіх: у панів і у дрібного дворянства (виключаючи молодих людей, яким заборонялось торкатися пляшки), у духовних і світських, у суддів і адвокатів, у військових і цивільних; а хто відмовлявся, того вміли і примусити. Пани не терпіли нужди ні в чому, а дрібна шляхта живилася від панів… Зовнішньої війни ми не вели тоді, але щодо безпеки внутрішньої, особливо на кордоні з боку Запорожжя, то цим не можна було похвалитися. Навіть і на Волині неодноразово бентежили нас посеред наших веселощів у панських домах перебільшені чутки про гайдамацькі наїзди. Мені самому доводилось двічі брати участь у походах проти цих волоцюг".
Земське ополчення, про яке ми зараз говорили, набиралося з місцевих селян, тобто з українського ж елементу, а не з польського. У міліції, як і в українській козаччині, існували виборні засади: ополченці самі обирали собі отаманів, єсаулів і сотників. Такими сотниками були Харько, Мартин Бєлуга — у Жаботині, а згодом Гонта в Умані, яку вони згубили разом із Залізняком. Тільки вищі начальники, командири, ротмістри і регіментарі були поляки, а іноді й німці. Само собою зрозуміло, що таке ополчення могло бути надійним лише до певного часу: гайдамаки були рідними братами ополченців по крові, мові й вірі. І ті, й інші співали одні пісні про Вдовиченка, про Саву Чалого, навіть про битви з ляхами і про неволю лядську, єгипетську. І у тих, і у других було "на думці ляха обідрати". В уманську різню ополчення довело, як небезпечно було на нього покладатися.
Розділ VII
У той період між створенням земського ополчення і уманською різнею, що охоплює сімнадцять років, діяли відомі нам за описом пана Закржевського гайдамацькі ватажки Іван Чуприна і Семен Чортоус.
До цих пір з усіх відомостей про гайдамаків було видно, що коло їх діяльності обмежувалося по-більшості правобережжям Дніпра і не виходило за межі західної України. Переважно вони переправлялися через Синюху, і, тримаючись правого берега Дніпра, робили свої напади на найближчі до російських кордонів поселення, або ж розправлялися в околицях міст і містечок Крилова, Немирова, Жаботина, Умані, Корсуні, Звенигородки або у воєводстві брацлавському, поблизу Вінниці і у найближчих до Бугу польських маєтках. Хоч траплялося, що пробравшись разом з весною на польські території, вони залишалися там до глибокої осені, перебираючись з місця на місце, набігаючи на один замок і минаючи інший, перетягуючи своє добро з лісу у ліс, однак у глибину польських тодішніх провінцій не заходили, мабуть, знаходячи собі досить місця для розгулу і в цих багатих вотчинах магнатів. Але Чуприна і Чортоус забираються вже далі. Вони колесять вище витоків Буга. Вони пускають червоного півня у таких віддалених від Дніпра селах, що треба мати надто безмежну зухвалість, щоб наважитись, подібно до Ганнібала у центрі Італії, влаштовувати свої засідки поблизу укріплених і велелюдних міст чужої держави. Чуприна і Чортоус доводять свої ватаги до самого Полісся, у Поліссі палять села, а потім, з награбованим добром, з полоненими панами, паненками, ксьондзами і жидами колесять через Волинь, укріплюються у неприступних місцях, пробиваються крізь ряди польських загонів і кружними шляхами повертаються у свої рідні степи. У Чуприни і Чортоуса такі коні, яким заздрили князі Любомирські. Шаблю "рідкісного достоїнства", які носив при собі Чортоус і якою він рубав голови полякам і жидам, не посоромився б надіти на себе князь Мартин Любомирський.
З усього цього видно, по-перше, що гайдамаччина посилилася до того, що проти неї були безсилі навіть такі заходи, як земське ополчення, а по-друге, що і земське ополчення або було надто слабким, щоб придушити гайдамаччину, або діяло надто необачно. Та й коли було земському ополченню діяти проти громадського зла, якщо воно повинно було замість того, щоб захищати країну, — звеселяти своїх панів під час їхніх танців і пиття безкінечної кількості тостів, які неодмінно супроводжував "грім мортир і ручної зброї"? Де було військам ганятися за гайдамаками, коли артилерія була потрібна не для війни з ворогами громадської безпеки, а для присутності, разом з лакеями, при панських обідах і танцях, аби при кожному піднятому кубку (а кубки піднімались за кубками, як свідчить сучасник) і стрільби у повітря. Військова музика також потрібна була на полі бою, а у полі заїжджому, коли "настрілявши безліч серн, вовків, диких кабанів, лосів, а іноді і ведмедів, пани сідали за мисливський обід", а військова музика, рога і валторни повинні були трубити на знак торжества, коли пани "трубили в кубки"?
Примітна в такому випадку однаковість явищ у той смутний час і у далекому південно-західному кутку нинішньої Росії, на Волині і в Подолії, і на далекому північному сході тієї ж Росії, в Оренбурзі. Коли Чуприна і Чортоус палили село за селом на Волині, пробиралися у Полісся і робили свої засідки під самим Рівним, у ці самі дні князя Любомирські бенкетували у Рівному зі своїми численними гостями дні і ночі, танцювали, пили до паскудства, влаштовували фейєрверки, "зганяли тисячі народу", щоб на безлісній горі насадити цілий гай і напустити у нього диких звірів протягом одного дня, — адже це казки, яким ніхто б не повірив у наш час, а між тим це правда! І в цьому новонасадженому гаю пани полювали, коли Чуприна підкрадався до них зі своїми ватагами і міг захопити їх усіх зненацька і перевішати! Так само, як Пугачов брав фортецю за фортецею і підходив уже до Оренбурга, забираючи урядові війська і артилерію з припасами, вішаючи командирів і розстрілюючи картеччю непокірних солдатів і козаків, а в цей час в Оренбурзі, у губернатора Рейнедорпа танцювало на балу вибране оренбурзьке товариство, і, з цієї причини не могли вжити необхідних заходів до придушення заколоту, а у Петербурзі в той же час теж йшли бенкети за бенкетами з випадку шлюбу великого князі, у якого грубий козак хотів відняти спадкоємну корону.
Немає нічого дивного в тому, що і при земському ополченні гайдамаки розправлялися у західному краї так, ніби в ньому, крім несміливих євреїв і таких самих несміливих жінок не було жодного чоловіка, вже не кажучи про козаків і солдатів.
(Продовження на наступній сторінці)