Так закінчив своє життя один з перших і один з найстрашніших гайдамаків, якому випала, як він сам висловлюється у пісні, якась "щербата доля". Що сталося з його товаришами — невідомо.
Однак дружина і син Чалого врятувалися. Польський письменник Войницький думає, що Сава Чалий був батьком одного польського генерала, Цалінського, і загинув у середині XVIII століття. Воно так і виходить і за всіма іншими даними. Мабуть, цей генерал Цалінський був саме тією особою, яка 1790 року була представлена одним членом польського сейму палатам, як жертва прихильності Сави Чалого до Польщі. Сейм дарував йому дворянство і маєток у чигиринському старостві (у Скальковського).
Розділ V
Трагічна смерть Сави Чалого не зупинила того народного руху, що підготовлялося у тиші, у безкраїх південно-російських степах, по відокремлених хуторах, в темних лісах Задніпров’я і в бідних хатах незадоволеного населення у прикордонних з Польщею місцевостях Малоросії. Зі смертю Чалого гайдамаччина тільки почала розігруватися, охоплюючи все більш і більш широке коло.
Жорстока помста, що звалилася на голову Чалого з боку запорожців, не доводила, що запорожці, за переконанням, суворо поставилися до гайдамаччини і бажали задавити її вже на самому початку. Навпаки, у наступних подвигах гайдамаків запорожці, звичайно, окремі особистості, завжди були коноводами, тому що, як вже сказано вище, в їхньому серці давно накипало недобре почуття і до поляків та євреїв, і до москалів, і до усього порядку, що тіснив їх на кожному кроці і був ознакою того, що настають останні години Запорожжя, що вороги свободи давно вирішили — запорожців та їх старі звичаї і давні вольності "у шори прибрати". Запорозька злоба не могла виявитися відкрито, тому що вони самі були в лабетах. Але якщо вони з такою жорстокістю поставилися до Чалого, так це тому, що Чалий зрадив їх, що Чалий став "паном" і не тільки грабував запорозьку землю з поляками, а й розоряв православні церкви. Йому дорікали за те, що все награблене ним зі зграями було українським. Мало того, він розорив Гард з рибними ловлями — головне джерело доходів Запорожжя. На інші подвиги гайдамацьких ватажків запорожці не тільки не ображались, а й навіть сприяли їм. Самий кош запорозький, є підстави думати, не тільки дивився крізь пальці на гулянки своїх молодців на польській землі, а й, як видно, потурав їм, коли російський і польський уряди вимагали розправи або розшуку винних. Цих винних гультяїв ніколи не знаходили. Уряд називав їх поіменно, іноді вказуючи, звідки вони, давав прикмети, а курінні отамани стояли на своєму, що вони таких знати не знають і відати не відають, що таких козаків у їхніх куренях ніколи не бувало, і навіть у списках козацьких вони ніколи не значилися.
Таке саме явище ми бачили в історії понизової вольниці, на Волзі. Вольниці потурала нерідко місцева влада, особливо на волзькому війську, де станичних отаманів звинувачували не тільки у потуранні отаманам розбійників, а й у співумисності з ними. Мало того, в історії отамана Брагіна та його товариша Зубакіна був вплутаний навіть військовий отаман. Такі якості виявились у той смутний час у всіх самостійних військових громадах — у війську яїцькому, вольському і у Запорожжі; це були останні гарячкові рухи перед конанням усіх віджилих військових громад, що існували здавна, братств і кошів, які поступалися місцем іншим, свіжішим сучасним силам.
Між Савою Чалим і сотником Харько, який був до Залізняка і про якого ми скажемо на своєму місці, особливо значних особистостей серед ватажків гайдамаків не було, а може про них просто не збереглося ні письмових документів, ні переказів у народній поезії. Чалий діяв у сорокових роках, Харько у п’ятидесятих, а Залізняк вже у кінці шістдесятих років минулого століття. Між сороковими і п’ятидесятими роками згадується гайдамацький ватажок Федір Таран. Таран, за звичай, був, здається, запорожець. З його розбійницьких походів вказують на один, коли він напав на село Салишки, у корсуньському старостві. Село було пограбоване; табун коней вигнаний у степ. Корсуньський губернатор Млотовський писав про грабіжництва Тарана російському генералу Леонтьєву, вимагаючи сатисфакції тому, що на підставі гржимултовського трактату, укладеного Росією з Польщею при королі польському Іоанні III у 1686 році, подібні напади гайдамаків, яких за звичай вважали запорожцями, визнавалися порушенням дружніх зв’язків між сусідніми державами. Леонтьєв зі свого боку вимагав від коша сатисфакції Польщі за образу. Він відправив у Січ ордер з корсунським офіціалістом Маєвським і вимагав від кошового Василя Федорова негайної видачі гайдамаків і сатисфакції ображеній стороні. Але тут ясно було висловлене те, як дивилося запорозьке начальство на подвиги Тарана і подібних йому гультяїв. Вимога генерала Леонтьєва, висловлення від імені російського уряду, ледве не спричинила бунт у всьому війську. Старим отаманам здавалося образливим, що російський генерал, за наполяганням ляхів, немов насильницьки вдирається в їхню домівку, в їхні сімейні порядки і у козацькі одвічні вольності. Вийшло те, що офіціаліст, який приїхав з ордером, а в його особі Річ Посполита — "жадібної сатисфакції не схвалила". Сам кошовий був безсильним примусити військо зробити те, що йому було нелюбо і козацькій честі образливо: "всі отамани, з усіх куренів зібрались, на то не дозволили і самого вельможного пана кошового не послухали".
Інша зграя гайдамаків, ім’я ватажка якої невідома, напала на село Колозни, поблизу Погребищ, у київській губернії, і пограбувала дім поміщика. Поміщик цей був ружанський стольник Модрицький, "товариш гусарського прапора пресвітлого королевича польського Ксаверія", сина короля Августа III. Модрицького гайдамаки захопили у домі. Вони вимагали його майна і загрожували підняти на списи і спалити на жаровні. Смажити на жаровні людей було однією з тортур, яку застосовували і гайдамаки, і польські конфедерати. Іноді сипали жаринки за халяви своїм жертвам. Солили живе тіло, як це робили і пугачівці. Та гайдамаки не вбили Модрицького: вони лише пограбували його дім, викрали коней і зникли. З опису майна Модрицького видно, що цей пан був великий франт: кармазинові жупани і сапфірні кажани, розмаринові кунтуші, лисячі шуби з золотими снурками — такий костюм Модрицького.
Близько п’ятидесятих років, перед Харьком подвизався гайдамацький ватажок Пилипко. Розбійницькі екскурсії його, вочевидь, були досить різноманітні, тож зграя Пилипка гуляла не тільки Польщею, а й у володіннях татарських. 1648 року він увірвався в уманську губернію, звідки вигнав у степ табун більш як у сто коней. В одній сутичці з поляками був взятий у полон підлеглий йому гайдамак, і виявилось, що був він з польських дворян, з дому Сулістровичів, новогрудського воєводства. Як і слід було чекати, він потрапив у гайдамаки через Запорожжя. Раніше Сулістрович служив у двірцевій гвардії у різних польських вельмож, а потім з генералом Мокрановським прибув до Києва. Там він зіткнувся з запорозькими козаками, які підмовили його поступити у запорозьке товариство. Сулістрович погодився. Запорожці звезли його на своїх човнах Дніпром до Січі, де цього польського дворянина прийняли і записали до козачого реєстру канєвського куреня під іменем Івана Ляха. З Запорожжя він ходив з різними ватажками на розбій у Польщу і в татарські області. Під час цих походів Сулістрович або Лях зійшовся з Пилипком. На зворотному шляху зі своїх екскурсій, під час грабежу польських табунів, Сулістровича було взято в полон. Дальша доля Пилипка, як і Тарана — невідома.
До п’ятидесятих років все більш розігрувалась гайдамаччина. Зграї її стали численнішими, напади безстрашнішими і спустошливішими. Спрага гайдамацтва, як при Хмельницькому поголовне стремління в козаки, поступово охоплювала все більшу кількість і козаків, і простих, і посполитих. Цю смутну епоху народ окреслив влучним виразом: "що не байрак, то козак, що не ярок — то гайдамачок". Та гайдамаки все ще продовжували діяти роз’єднаними силами, і хоч мали майже спільну мету — помста сильним і багатим і пожива їх майном, однак все ще не мали спільного прапора і такого імені, навколо якого могли б згрупуватися. Чим більше було зграй і ватажків, тим важче було вказати, хто з них найзухваліший і найнебезпечніший, що, звичайно, відбувалося ще й тому, що імена ватажків були відомі тільки їх товаришам і підлеглим. По всьому було видно, однак, що підготовлялось щось страшне, і, звичайно, це не було примхою народу, відбувалося не через зухвалість окремих особистостей, які, зробившись ватажками, вели за собою народ: це явище вказувало на більш глибокі причини, які коренилися у самому суспільному ладу і в гіркій свідомості народу, що не під силу вже стало йому тяжке життя. Так завжди буває перед якоюсь великою бідою у державі і перед великими народними подіями: так передвіщались небезпечними явищами в народі великі біди — перед повстанням Хмельницького, так було в Росії перед пугачівщиною, так було в Малоросії і Польщі перед гайдамаччиною. І поляки, і росіяни бачили ці небезпечні явища, здогадувались, що треба очікувати чогось страшного, а чого саме — не знали, і навіть не зовсім знали, з якого боку чекати нещастя. Поляки і росіяни не могли не бачити, що без причини народ бунтувати не може, що щорічне поширення гайдамацьких нападів полягає не у примхах народу, або гайдамацьких отаманів, а у фатальній необхідності, яка бентежить край, очевидно, заспокоєний навічно.
(Продовження на наступній сторінці)