— Їж на здоров'я, — відповіла жінка й зітхнула чомусь.
Недовго їла й відмовчувалася Миловида. Щось тяжіло над нею й примушувало зводити на челядницю раз за разом очі.
— Ви з антів? — поцікавилася зрештою.
— Ні, дитино, з вірменів я. Тут уже, в дворі вельможі, спізналася з антом-ергастиріархом і стала йому жоною. Від нього й річ вашу перейняла.
Мабуть, заясніла видом, чула: теплінь іде від серця й гріє-милує приємним лоскотом. Голодна була, а те й робила, що облишала їсти, або питала-допитувалася, де та земля, що іменується Вірменією, чи давно вона, жона ергастиріарха, потрапила до Італії, або розповідала про себе. Не плакала вже, чи то виплакала за своє безліття сльози, чи звикати почала до всього, що звалилося на неї за це літо. Дивилася щиро та жалісно на жінку й розповідала часом те саме, що й вельможі, часом інше: яка біда спіткала її та її Божейка в той самий день, як вийшли до Лади та Ярила за благословенням, чому опинилася саме тут, у далекій Вероні, яки сподіванки покладає на побачення з Прядотою та хто порадив їй звернутись саме до Прядоти.
— Я знаю Прядоту, — присіла супроти і тихо, схоже, що утаємничено, сказала Миловидчина бесідниця. — Він працює в тій же ергастирії, що й мій муж. Коли прийде, поведу тебе до нього. Ба ні, покличу Прядоту до нас, а ти лишайся тут, у моїй комірчині. Добре?
— Гаразд, матінко гожа. Спаси біг за яства і за ласку людську.
Ждала Прядоту дотемна, ждала й тоді, як стемніло, а діждалася всього лиш перестраханого шепоту господині комірчини.
— Ходи зі мною, дитино, — вхопила дівчину за руку і повела, скрадаючись, надвір.
— Куди ми, матінко? — сполошилася Миловида й таки питала, коли побачила — йдуть не на подвір'я вельможі, далі від подвір'я.
— Зараз скажу. Отут має бути лаз, — спинилася й пошала в загорожі. — Ага, є.. Слухай і слухайся мене, винароджене ліпотою, та не винагороджене щастям-долею дитя людське. Втікай звідси і негайно. Ти приглянулась, дівчинко, вельможі, а вельможа цей нечистий, щоб знала, на руку. Покликав увечері Прядоту... Чуєш, покликав Прядоту й звелів йому не казати тобі правди про Божейка. Знає чи не знає Прядота, де є Божейко, все одно мусить робити так, аби ти повірила, що він є, і лишилася ждати. А вже як залишишся, не забариться знеславити тебе і зробити своєю наложницею. Він це вміє, повір. Богом входить у душу, та виходить звідти сатаною. Тож і кажу: тікай звідси і як можна далі. Поки виспляться та кинуться за тобою, далеко будеш. Іди понад річкою, а за оседком звернеш у поле. На биту путь не виходь, там можлива погоня.
Бігла куди бачила, й тоді вже, як опинилася поза небезпекою, стала й засумнівалася: а чи добре зробила, що втекла назовсім? Може, слід було сховатися десь поблизу, заждати, поки вгомониться той чорнобожий вельможа та й зустрітись-таки з Прядотою. Гляди, це і є той раб, що знає, де Божейко.
"А коли Прядота стане, а то й став уже на бік вельможі? Чи не тому челядниця злякалася й сказала: "Втікай і якомога далі", що певна була: Прядота зголосився прислужитися вельможи?.. — А-а, горенько! Який широкий світ і яка тіснява в світі. Куди не поткнись, скрізь чатують на тебе темні сили".
Постояла, пожалілась сама собі і рушила полем у ніч.
Верона лежала при річці на диво барвиста й чепурна, а ще тиха й упокорена. Коли б не малинові звуки церковного дзвону, що злітали над банею храму й мирно та лагідно слалися долами, можна було б подумати, що цей жвавий та гамірний позавчора город як утихомирився на ніч, так і досі спить, утихомирений. Ані віслюків та мулів на вулицях, ані погоничів при них. І пристанище дрімає безгомонне. Застигли при березі лодії, не видно й рибалок при лодіях. Не інакше як свято сьогодні і то велике, мабуть, коли так надійно упокорило все і всіх.
Миловидна невільно спинилася перед тією тихою благодаттю й замислилась: іти чи не йти зараз у город? Година не така вже й рання, та хто слухатиме її там, чужу й сторонню, коли йде відправа, коли в усіх на мислі свято? Чи не ліпше перепочити на тихій і безлюдній околії? Місце он яке пригоже. І вода стікає зі скелі, є де умитись, є де й напитися. Бо перепочити все одно треба. Всеньку ніч проблукала безпуттям, перетривожилась он як, а переболіла ще більше. Коли ж до города немає потреби спішити, так і вдіє: нап'ється води, змиє з себе піт та пилюгу й перепочине.
Вода ледве сочилася зі скелі і тут, у підніжжі, натрапивши на виступ, збігала цівкою. Та дарма, підставить руки, пожде, доки набіжить у жменю, і вмиється. Зате холодна яка, аж дрижаки йдуть тілом.
Хлюпалась та й хлюпалася біля скелі, і тільки тоді вже, як освіжила вид, груди, змила піт із рук, порох із ніг, схилилась над цівкою й напилася досхочу.
"Ну ось, — сказала сама собі, — знову прибула сила, як і там, після купання в річці".
Розглянулась і зачудувалася. Чи це не капище часом? І трава біля скелі уходжена, і зрізи-колони стоять он під деревами. Хоча такого не може бути: тут живуть християни, у них немає капищ.
Подивувавшись і нічого не втямивши, пішла між дерева, прослала на траві брачину й прилягла на ній. А вже як прилягла та склепила повіки, втома нагадала про себе: наслала сон-дрімоту й примусила скоритися тій солодкій спокусі.
Чи довго спала, не відає. В усякім разі, коли почула гомін людський, не сполошилася, як полохаються налякані, і не одразу збагнула, що то вже не сон. Коли ж втямила: вона не дома, за нею можлива й погоня, лупнула очима й схопилася, а схопившись, знов мусила никнути до землі: біля скелі, там, де било цівкою джерело, юрмились жінки й змочували водою оголені груди. Ті з них, що встигли змочити вже, схилялися й набирали в маленькі бесаги вимиту водою кам'яну потерть. Хрестились та кланялись, обернувшись до скелі, й уступали місце іншим.
— Доброго ранку вам. — Миловида тоді лиш вийшла з зарослів і нагадала про себе, як жінки завершили обмивання й стали погомоніти. — Що то є? — показала на скелю.
Її не розуміли, певно. Обернулися на голос, дивляться вивчаюче.
— Хто ти? — поцікавилися зрештою.
— Дівчина з антів. З-за Дунаю я.
— Анти, анти, — чи то пригадували, де чули це слово, чи пояснювали тим, хто не чув.
— Що то є? — вдруге показала Миловидка на скелю та на джерело, що спадало зі скелі.
Не ховалися зі своєю таїною, заходились пояснювати, а пояснюючи, показували вгору. Миловидка приглянулася до верхів'я скелі й тепер тільки помітила: джерело било з жіночих грудей; кам'яних, одначе примітне окреслених у камені жіночих грудей.
Пересвідчились певно: дівчина зрозуміла їх, і чомусь зраділи. Зрештою старша з них підійшла і взяла Миловиду за руку:
— Ходімо, — запрошувала. — Там, — показала рукою, — є анти.
Дівчина не зважувалась довірятися після всього, що пережила минулої ночі, та й не довіритися теж не могла. Там, куди кличуть, є, кажуть, анти. А коли є анти, є й сподіванка розшукати нарешті Божейка чи бодай довідатися, де її Божейко.
ХХУ
Такого велелюддя і такого крику та гаму не бачив і не чув батечко Дунай з тих давніх-прадавніх часів, як тирлувалися на його берегах, а потім правилися через усю широчінь готи, як тлумилося тут ще велелюдніше і не менш жадібне на людську крівцю асійське плем'я персів. Он як потемніла річкова голубінь від коней, що йдуть уплав з ромейського на слов'янський берег, від людей, що тримаються коням за гриви й правлять їх туди, де біліє пісок і є сподіванка вийти з води, перепочити. А то ж тільки кінні рушили на свій берег і далеко не всі. Скільки товару пасеться он на цім боці, скільки навантажених ромейським добром возів стоїть і чекає на плоти, що їх мають пригнати з слов'янського берега ті, що пішли вплав першими. Зором не охопити усе те добро, а правити через таку, як дунайська, воду доведеться не день і не два.
Князь не вельми турбується тим, певен, своє добро мужі не уронять. Не затим вони брали його мечем та охороняли в путі, щоб потопити в Дунаї. А проте не поспішає переправлятися на свій берег. Хоч ромеї й вийшли назустріч слов'янській раті, коли побачили, що рать та зайшла надто далеко, хоч вони й сплатили все, чого зажадав князь Волот та його воєводи, ба навіть цілували хрест і присягалися на хресті, що доки тече між слов'янською і ромейською землями Дунай, а в небі світить сонце, свавілля привідців ромейських легіонів у Фракії не повториться, — на те вони й ромеї, щоб обіцяти і не дотримуватись обіцянок. Адже був із ними твердим і незговірливим у розмові-перетрактиції. Сказав: платіть удвічі більше, аніж мали платити в обіцяне літо, та й став на тому. І кректали, і лестились, благаючи поступитися, дарма, чув за собою силу, бачив ромейську безвихідь і не поступився. Тепер кусають та й кусають, видно, пальці, а кусаючи, можуть і передумати. Чи на те, щоб погромити захоплених переправою воїв, потрібна велика рать? Навіть тієї, що є по фортецях Мізії й Фракії, вистачить, коли вона буде кінна.
Аби не ризикувати, поділив добуте в ромеїв золото на п'ять кіп: одну — дулібам, другу — полянам, третю — уличам, четверту та п'яту тиверцям яко потерпілим від ромейського нашестя, взяв від привідців племінних ратей обітницю ділити здобич по закону: окремо — на привідців, окремо — на мужів, окремо на воїв і тих, що не повертаються з походу, упали мертвими в січах, та й послав усе те з надійною охороною на свій, слов'янський берег. Все інше може переправляти та й переправляти тепер.
(Продовження на наступній сторінці)