— Княже, — над'їхав у супроводі кількох дулібів Ідарич. — Слу, сподіваюсь, робити тут більше нічого вже. Як тільки буде пліт чи повернуться лодії, подамся, мабуть, на свій берег.
— Вільному воля, достойний. Не певний, що з ромеями не буде вже розмови, та коли й буде вона, розмовлятимемо не інакше як на мечах.
— Не посміють. Не до того їм зараз. Казав же: ув’язли у війну з вандалами.
— На те й уповаю. Одначе на тім березі жди на мене, Ідаричу.
— Ано, ждатиму. Ми ж домовлялися про це.
Путь їхня з ромеїв була неблизька. Доки доправилися до Дунаю (а йшли, обтяжені товаром, не швидше, ніж ішов товар), усе обдумали й про все домовилися. Дадуть воям, як завжди давали після щасливого завершення ратної виправи, три доби на пир та привілля, хай обміняються братницями, воздадуть хвалу богові грому і війни — Перунові, згадають тих, що йшли і не йтимуть уже, та й підуть кожен своєю дорогою: поляни та уличі в свої землі, дуліби та тиверці — в свої.
Коли б певен був князь Волот, що вої послухаються його, з іншою речницею звернувся б до них там, на пиру.
"Братіє! — сказав би. —Коли ще зійдемося так, як зійшлися нині? Складаю вам за те, що йшли за князем і ніде не ослухалися князя, що були воями й мужами у всеслов'янській виправі супроти ромеїв, бились яко тури й вертаєте до осель своїх уславленими, — складаю за те щиру дяку і низько кланяюсь. Водночас же й кажу: розгляньтеся довкруж і зважте: чи надовго йдете до жон і дітей своїх, коли йдете, не довершивши початого в передлітті діла? Ромеї не дотримають укладеного з нами ряду, коли знатимуть: земля наша, як і колись, відкрита для них, вежі наші не стали достойними стражницями в Подунав'ї.. Кладіть, братіє, мечі у піхви, та беріться за кельму, заступ і сокиру". Та в тім-то й ба, що не певен він у тім послуху. Не так вони жадають бути вдома і не так чекають на них оселі, діла бортні та ролейні, аби погодитися й лишитися в Придунав'ї заради веж та гридниць при вежах. Усе те доведеться відкласти до наступного літа, а може, й покласти на тих, кому пообіцяв землі у Подунав'ї.
Переправлялися в тім самім місці, де переправлявся кілька седмиць тому й Хільбудій. Дунай тут широкий і не такий уже й тихий, зате підступи до нього обжиті й торовані, лісу для плотів доста, і ліс зовсім поруч. Рубають вої і день, і ніч, а плотів настачити не можуть. Возів, вважай, утричі більше, аніж було тоді, як ішли за Дунай. А скільки тварі всякої, рогатої і не рогатої. То — найбільший клопіт і найбільший труд при переправі. А що вдієш? Товар — ратний набуток воїв, і він, князь, не сміє нині перечити воям, тим паче ставати на перепутті. Страх, що нагнали походом цим на ромеїв, нагнаний не кимось іншим — ними.
— Скільки днів потрібно на те, щоб переправити усе, що тирлується тут? — над'їхав і поцікавився в мужів, котрі клопоталися переправою.
— Не відаємо, княже. Коли переправимо бодай третину, скажемо.
— А що, є потреба поспішати? — зачув ту розмову й запитав, стишуючи голос, Вепр.
— Та ні, такої потреби не бачу.
— То їдь, княже, на свій берег. Ми й самі упораємось.
— Рано, воєводо, бути спокійним і йти. Доки не буде там більшість, мушу лишатися й піклуватись долею раті своєї. Князь у січі має бути перший, при відході — останній.
Таборище на лівім березі Дунаю обирав Стодорко. Далеко погнався від ріки, зате вибрав, здається, те, що треба. Коні пастимуться на галявинах по один бік табору, худоба — по другий. Між табором і пасовиськом — ліс та й вода поруч: усі три галявини виходять до чистого й прохолодного озера, такого потрібного всім і такого жаданого після походу. Тривав він не день і не два — кілька седмиць, а ратний труд — нелегкий труд, не раз примушував втирати і піт, і кров. Тож хай потішиться тепер люд прохолодою, хай відчує, що то за принада — дозвілля та привілля.
— Княже, —підійшов і нагадав про себе воєвода Гудима. — Маю речницю від полян і Києва на полянах: заїхати, повертаючись у свою землю, до Тіри й на власні очі побачити, що зроблено вже там.
— Добре вдієш, воєводо, коли заїдеш та нагадаєш будівничим, най не моняються там, най поспішають. Чув, що обіцяли ромеї? Будуть віднині добрими сусідами й відкриють для нас усі свої торги та пристанища. Маємо зважити на ті обіцянки й прискорити спорудження свого морського пристанища і лодій, здатних ходити по морю.
— А князь не загляне разом зі мною до Тіри?
—-Я — потім. Маю правитися до Черна й дати лад землі Тиверській. Одначе гінців своїх до будівничого Рая пошлю. І речницю велю переказати йому: най буде спритний та вдатний в ділах будівничих.
Волот розглянувся і, побачивши Вепрового Боривоя, того завзятого й кмітливого отрока, що он як прислужився слов'янській раті в Анхіалї й по суті вирішив своєю ратною буєстю долю січі за Анхіал, звелів покликати його до себе.
— По завершенні пиру, — повелів, милуючись молодечою статністю отрока, — підеш разом із воєводою полянським до Тіри. Повезеш мою речницю будівничому Раю, від нього ж привезеш його.
— З усією сотнею маю йти?
— Та ні. Візьмеш десяток із сотні, доста буде.
— Слухаю князя.
Чемно вклонився своєму повелителеві й пішов. Якийсь навдивовижу твердий і певний був у ході. А ще до замилування звабливий.
"Тра’ буде поговорити з Вепром, — гадав князь, дивлячись услід молодцю. — Може, й сьогодні, за трапезою, маю вибрати нагоду й сказати йому: коли не поспішає уводити в злюб сина, най зачекає на Злату. Видужає Богданко — поєднаємо його Зоринку з Богданком, не видужає, най Боривой бере злюб зі Златою та й буде тиверським князем по мені. Отрок він он який відважний та острий на мислі, з нього гарний буде воєвода і князь".
XXVI
І вдоволена була Миловидка, що натрапила зрештою на лодію, котра доправить її до сподіваного пристанища, і сум та жаль не могла прогнати з серця. А настав час прощатися з землею, на яку покладала он які надії, і зовсім засумнівалася: чи добре робить, що поспішає прощатися? Адже їй не сказали: "Анти, яких тут бачила, всі". А коли серед тих, кого не пощастило побачити, і є її Божейко? Що тоді буде? Вертатиметься, не розшукавши його десь-інде, назад? На те ж ані солід, ані самої її не стане вже.
Боги всесильні, боги всеблагі! Пощо караєте її так немилосердно? Коли долала кам'янисту путь від Венеції до Верони, потім — від Верони до Венеції та все під чужим небом, та все під спекотнявим сонцем, гадала, не стерпить муки, що випала на її долю. Як утікала, перестрахана, від вельможі та бігла, куди очі дивилися, теж думала, що лусне від страху та розпуки. А що ті страхи і що та мука, коли порівняти їх із мукою, що має нині? Чи то можливо: он скількох антів розшукала в чужій землі, а Божейка ні; називала його на ймення, малювала, як уміла та як могла, а всі, у кого питалася, дивилися на неї порожніми очима і нічого не казали. Ніби одурманено їх. Навіть ці, останні, що з ними звела жінка з Верони, те й робили, що знизували плечима та розводили руками: не бачили, не знаємо. Так ніби її Божейко — голка в сіні, ніби такий, що його можна не помітити. Усе пригадали: і як налетіли на їхню весь ромеї, як пов'язали та гнали до Дунаю, потім переховували в пристанищі Одес, пакували в лодії та везли за тридев'ять земель, а чи був серед них Божейко, не знають. Та в її Божейка ж одного на весь білий світ блакитніші за небесну блакить очі, осяйніша, ніж Хорс у небі, усмішка. Таж той Божейко такий доброликий і такий ставний, що другого такого на весь білий світ не знайдеш!
Скільки дивилася на висмалену сонцем землю, стільки й жаліла, що так обійшлася з нею та земля. Пливла до неї — вірила й надіялась, відпливає — не має ані того, ані другого. Бо де, справді, шукатиме Божейка, коли не знайде і в Фессалоніці, на яку, як і на Верону, вказували їй очевидці розпродажу тиверців у Нікополі?
Доки бачила обриси землі, доти й трималася думкою за неї. А згубила їх за овидом — і зовсім не знала, що їй робити. Кругом море. Що воно дасть, якою поживою винагородить її спустошене серце, коли саме пустельне з пустельних? Зітхнула й пішла на визначене їй у лодії місце. А вмостилася та прилягла на бесагу, одразу ж відчула, як долає її втома. Не противилася. Та й чого мала б противитись? Тепер їй тільки й відради буде, що сон.
Натомлені завжди сплять міцно, а натомлені горем — і поготів. Тож Миловида як втратила ниточку, що єднала її зі світом, одразу й розтанула в тому світі. Не чула вже ні гомону моря, ні голосу кормчего, ні прохолоди, що огорнула з настанням ночі лодію, усіх, хто був на лодії. Була й не стало її, і хто знає, як довго не було б ще, коли б не об'явилася бабуся. Стояла на порозі нової оселі, тієї самої, що мали поселитися в ній аж тамтого передліття, й кликала до себе. Голосу її не чула, та по тому, як махала, неважко було догадатися, таки каже: "Ходи сюди, внучко!" Не тямить, чому не хотіла коритися старій, однак не корилася. Лежала на узліссі серед буйнотрав'я й усміхалася. Тоді бабуся сама пішла до неї. Не гнівалася, була, як завжди, добра і милостива, та, наблизившись, спитала все-таки: "Ти чом не слухаєшся?"
"Я тут буду, — сказала їй. — Тут так лепсько".
"Гадаєш?"
"А чом би й ні?"
"Поглянь", — кивнула головою.
(Продовження на наступній сторінці)