— Мала б, розумнику, — усміхається Доброгніва й обіймає та пригортає до себе онука. — Мала б, та не є такою.
— А чому?
— Про те одні боги відають. Скажу лиш, що в одного вона має одне лице, у другого — інше, у третього — ще інше. Скільки на світі людей, стільки й правд.
— А в нас же з вами одна вона?
— Це зараз одна. Виростеш — можеш і не пристати до моєї правди. Чи таки пристанеш?
Богданко націливсь було казати: "Так, пристану", — і стримався, а стримавшись, загадався.
XX///
Ще до переходу через Дунай князь і тисяцькі стали на думці: не чіпати ромейські тверді при Дунаї. Залоги в них мізерні, шкоди слов'янській землі не вдіють, а крім того, землю ту буде кому обстояти, коли сунуться. Отож, переправившись, не стали зважати на придунайські тверді, рушили всією кінною лавою в тридцять тисяч на Ульмітон і Томи, впали на них, як падає грозова хмара на незахищену землю, і, взявши усе, що можна було взяти, заходилися палити та руйнувати зведені ромеями споруди.
— Усе, що бере вогонь, палити дотла! — повелів своїм воям князь. — Аби городи ці не були гніздами, де плодяться оси. Пристанища ж — і поготів. Вони — невільницькі пристанища, на них сльози нашого люду, тож хай ідуть за димом.
Лише тоді, як вдовольнився пожежами і тим, що залишили після себе пожежі, замислився: далі піде Одес і Маркіанополь. Ну, про Одес іншої думки не буде і вагань теж: та гієна проковтнула тисячі й тисячі тиверців. А як бути з Маркіанополем? Город той — тлумисько Хільбудія, там ті, що лишилися за нього й правлять нині краєм, а отже, мають при собі рать, здатну ударити в спину. Одначе там живуть і ті, що прийшли та попередили: Хільбудій помишляє лихе — хоче йти за Дунай. Не може ж він, князь Волот, прийти і завдати тим своїм содругам прикрощів.
— Гудимо! — повелів тисяцькому полян. — Бери під свою руку уличів і йдіть на Одес. Повеліваю: зробіть там те, що зробили гуртом з Томами. Головне ж, спаліть пристанище, споруди, в яких тримають до того, як посадити в лодії, бранців. Я піду з тиверцями та дулібами на Маркіанополь. Зустрінемося на путі в Анхіал або в самім Анхіалі.
І вже тоді, як відвів своїх воїв далеко від полян та уличів, спинився і сказав, об'їжджаючи лави:
— Все, що належало в Маркіанополі імператору і фіску, Хільбудію і його вельможам, — ваше. Города ж і горожан не чіпати. Чули? Ані города, ані горожан! Хай знають, що ми не всіх караємо за злочини намісника і його раті.
Відтоді, як вийшли з Ульмітона і Том, жоден ромей не зустрівся в путі. Видно, поскакали землями Мізії гінці з придунайських твердей, а слідом за гінцями пішла гуляти й чутка: варвари ідуть. Отож і спустіли весі, пустують і оселі в весях. Хто-хто, а поселяни Нижньої Мізії, як і Скіфії, знають, які вони, варвари. Були тут вест-готи, були й анти-слов'яни, не бракувало й тих, що правилися з готами, що їх кликали собі на поміч римляни, а потім — Візантія. Тож і не дивно, що немає по весях ані куріалів-землевласників, ані арендаторів-емфітевсисів. Дивує інше: не видно колонів-землевласників із неромейських поселян, в тім числі й колишніх антів. Усі по хащах-зарослях, в яругах та прибережних очеретах.
"Мабуть, надміру нещадні були ми в Ульмітоні і Томах, — думає князь Волот, вихитуючись у сідлі, — і матимемо з того поганий зиск. Хто сіє вітер, той пожинає бурю. А втім, — одумується, — хіба ми не для того йдемо в ромейську землю, щоб нагнати страху всім: і імператорові, і його підданим? Таки ж для того".
Попереду зчинився галас, а невдовзі і людський тлум. Щось кажуть, вимахуючи руками, піші, збираються та й збираються довкола них кінні.
— Що тут скоїлося? —цікавиться над'їхавши.
— Поселяни мізійські вибігли з яру.
Пробився до них й одразу ж пересвідчився: то не мізійці, то раби мізійських куріалів. І вибігли вони не тому, що самі є антами і хочуть пристати до антів, — показують, де ховаються їхні кривдники, просять покарати за кривди.
— Скільки їх?
— Увесь виводок, достойний. Господар і господиня, п'ять синів і чотири доньки. Та лакуз стільки, скільки у мене пальців на руках та ногах.
— То беріть дрюки та й карайте. А найліпше буде, коли скористаєтеся переляком своїх волостелинів та накиваєтеп'ятами. Ми не за тим прийшли сюди, аби ганятися по ярах за беззбройними. Скажіть ліпше, куди веде ця путь.
— На Маркіанополь, достойний, на Маркіанополь.
— І далеко той город?
— За тамтим холмом уже й буде.
Велить сотням дотримуватися бойового ладу й бути готовими взяти ромейський город на щит і сулицю. Всім, що проходили повз нього, казав одне і те ж: "Будьте готові взяти ромейський город на щит і сулицю". Коли ж обернув коня, аби їхати вже, раби знову торкнулися його стремена.
— Княже, бери і нас із собою. Чи ми не анти і не вої?
— Піші ж бо єсть і без броні.
— За обозом ітимемо. А буде січа, добудемо і коней, і броню.
Дав згоду й поскакав наперед, туди, де були найнадійніші в його раті сотні, — княжа дружина.
Маркіанополь знав, куди й за чим пішов намісник Хільбудій. Через те чутки про появу антів на цім березі Дунаю, а згодом — і під стінами їхнього города багатьом нагнали холоду в п'яти: якщо п'ятитисячний (і таки ж добірний) легіон на чолі з Хільбудієм не міг упоратися з антами, то що вдіє когорта, в якій всього лиш кілька маніпул?
Не покладалися на неї, а все ж перше, що зробили, довідавшись про наближення антів, заперли всі ворота й веліли воям стати на стіни. То вже потім і зберуться, і радитимуться, і кидатимуть думкою в кожен закуток і кожну нірку, що можуть обіцяти рятунок. Бо рятуватися ж мусять. Саме з Маркіанополя пішли ромейські когорти в антську землю раз, пішли і вдруге, це не чийсь — їхній привідця завдав антам великого лиха — попалив оселі, забрав і спровадив за море людей. Чи анти не відають про те? Чи не за тим ідуть на Маркіанополь, аби спитати в маркіанопольців, пощо пустились на татьбу?
Прийшли, коли оголосили раду, не лише кликані, були на ній і ті, кого не кликали — церковники, майстрові, демархи. І всі дивилися на легіонерів, часом — на префекта. Що скажуть вони, опора їхня, і що вдіють? Господи, надоум і врозуми їх, аби вдіяли розумне, спроможне відвести варварів від стін, не допустити до спустошення, що такенеминуче, коли візьмуть стіни і ввійдуть у город. Анти — варвари, вони нічим не погребують: ні майном, ні життям.
— Порятунок один, — казали легіонери і казали твердо: — покликати на стіни горожан, оборонятися всім людом. — А де візьмемо зброю?
— Щось мають діми, чимось поділяться легіонери.
— Діми й дімоти, — роздумував уголос префект, — чи не єдина підпора, на яку можемо покладатися. Отож так і зробимо: звернемося до дімів, хай кличуть до борні всіх горожан і стають на захист города та й самих себе.
В умовах, що склалися в Маркіанополі, важко було вигадати щось надійніше. І все ж радні не поспішали хапатися за висловлену щойно думку як за рятівну. Сиділи й думали, а ще німували думаючи.
— Когось не задовольняє наша речниця? — сполошився префект. — Отець Іоанн, — звернувся до старшого з церковників. — Що скажете нам? Маєте іншу раду чи пристаєте до тієї, що чули?
Настоятель храму святого Фоки звільна підвівся й осінив присутніх на раді хресним знаменням.
— Благословляю вас, братіє, на труд непосильний: взяти гору над супостатом і нечестивцем, антами іменованим. Благословляю й глаголю: будьте сильні в цю тривожну годину, яко льви, і будьте мудрі, яко змії. Церква звернеться до всіх православних і закличе їх змінити рала на мечі. Воістину правда: ідуть непросвіщені варвари, ті, що не мають бога в серці. Вони — не лише смерть, гієну вогненну несуть для всіх на мечах своїх, отож всі мають стати на захист стін і города. Та не забуваймо, мужі ратні і думаючі: путь до рятунку не єдиний. Я недаремно нагадав вам про мудрість. Господь наш всемогутній і всеблагий надоумив мене сказати таке. То добре, що ми кличемо всіх іти на ратний подвиг і захищати себе мечем на городських стінах. Одначе чом би нам не бути мудрішими серед мудрих і не виблагати собі щасливої долі іншим заходом: піти до антів і вблагати їх залишити город наш у мирі й спокої.
Його явно не розуміли.
— Сподіваєтеся, святий отче, що послухаються?
— Коли пообіцяємо дати варварам по сто солід з кожного мужа города нашого, послухаються і підуть.
— Можливо, та ба...
— Не всі можуть дати такі соліди? Ви це хотіли сказати?
— Бо таки не всі. Коли начистоту, три чверті горожан не дадуть навіть по п'ятдесят.
— Те, чого не дадуть горожани, додадуть товстосуми, коли не хочуть позбутися всього, а на додачу — й життя. Між радними запала тиша.
— Може, то занадто — по сто?
— Моліться богу, щоб не було замало.
І відмовчувались, і кректали, і сперечалися, і хто знає, чи й зголосилися б давати антам такі гроші, коли б отець Іоанн, помисливши, не підштовхнув їх під лікоть.
— Церква перша поділиться в нещасті з паствою своєю:
дасть за неімущих десять тисяч солід.
Радні пожвавилися й стали прикидати, від кого з горожан слід зажадати більших, аніж сто солід, внесків.
(Продовження на наступній сторінці)