...Може, й повелів би вже князь Волот дружині: "Доста!" Та не міг зламати даного на боролищі слова: "Візьмете Анхіал — на всю добу дарую його вам". А коли не міг, то що лишалося робити? Сидів у вцілілій оселі котрогось із ромейських вельмож і ждав, доки спливе вона, дарована дружині доба. А щоб ждання не обернулося на кару, звелів добути ромейського вина, покликав мужів-однодумців і заходився коротати ту добу в хмільних веселощах, далі від лементу, що стоїть довкруж і колотить городом.
І все ж лемент проникав і крізь стіни. З одного подвір’я долітали погрози або хмільні співи, з іншого — чиїсь нарікання, ще з іншого — плачі, а то й крики-верески, благання про поміч. У того беруть доньку, і вона волає на всю околію, просить кревних, сусідів порятувати її, той позбувся майна чи солід — і дорікав татям за татьбу, комусь приглянулась чужа жона — й чувся благальний крик не лише жони, а й усієї родини.
Першими прийшли на клич князя Волота Вепр та Стодорко, за ними — привідці уличів та дулібів, а вже потім — Гудима з мужами-полянами.
— А що, княже, — з порога мовив полянин, — може, на Анхіалу й завершиться наш похід у ромейські землі?
— Чому б то? Після такої виправи та подаватися назад? Ми не про те, здається, домовлялися, коли вирушали за Дунай.
— А я, признатися, йшов сюди і думав: князь Волот затим і збирає привідців слов'янських воїв, аби сказати: відходимо.
— У воєводи є підстави так думати?
— Боюсь, що вперед не зможемо уже піти. Князь бачив, що робиться в городі?
Волот спіткнувся на слові і змовк; відчував: йому скажуть те, що сам собі казав уже.
— Дещо бачив, а ще більше чув та й зараз чую. Одначе спинити воїв не можу. Я обіцяв їм цей город і обіцяв за найтяжчої години.
— Обіцяне — закон, я розумію. А все ж дарованим вої наші користуються занадто щедро. Не кажу вже про те, що в городі кожному вільно робити дозволене і недозволене. Кажу про те, що вози в обозі нашім віднині будуть завантажені не ратною поклажею, а майном горожан та ще дівками ромейськими.
— З якої це речі дівками?
— З тієї, княже, що гожі в ромеїв дівки. У жони беруть їх наші отроки. А ще в'яжуть до возів товар ромейський, яко придане жонам своїм. Тому й питаюся: чи далеко підемо з таким обозом? Чи зможемо взятися надалі за броню і стати до січі, коли доведеться ставати по-справжньому?
Гудима більше радився з князем, аніж попрікав його за те, що коїться у слов'янських ратях, а князь чув насамперед їх, попрікання, і не знав, що сказати полянському привідці. Заспокоїти? Вийдемо, мовляв, із Анхіала — розберемося і наведемо лад. Чи, може, протрубити путь і тим покласти край свавіллю в завойованім городі? Та ба, що скажуть вої, коли затрублять передчасно в путь? Що їхній князь пускає слово на вітер? Що він тоді лиш добрий та щедрий, коли йому треба?
— Оскільки є такі побоювання і такі нарікання, — кинув позирк на Ідарича, — давайте поміркуємо купно, як бути Далі.
— Аніяк, — вихопився наперед такий же валечний у суперечках, як і в січі, Вепр. — Муж із полян правду сказав: обіцяне — закон. А коли так, відступати від обіцяного негоже. Це раз. А друге, чого це ми такі добрі до ромеїв і так жаліємо ромеїв? Чи ромеї жаліли нас, коли приходили? Велике диво: отроки беруть ромейських дів собі в жони. А як ромеї брали наших дів і робили рабинями? Брали і торгували ними на торжищах, воєводо!
— На те вони ромеї, — спокійно, одначе й твердо заперечив Гудима. — На те у них і слава своя — людоловів і работорговців. Коли вже ми пішли купно, всіма слов'янськими родами, то й покону маємо дотримуватися всеслов'янського, а не осібно тиверського. Чи так я речу? — обернувся до Ідарича.
Той не квапився з речницею.
— Щось так, а щось і ні, —озвався нарешті, —Що вої зледащіють та розгублять буєсть, нахапавши дівиць та майна ромейського, то таки правда. Одначе правдою є й те, що забирати в них нахапане, тим паче забороняти їм бути господарями у взятім на сулицю городі теж не випадає. Щось інше слід вдіяти, аби раті наші могли йти далі.
— Вдіємо так, мабуть, — надумавсь і збадьорився тією думкою Волот. — Усе, що стало тут набутком воїв, залишимо в Анхіалі. Залишимо й сторожу, котра стерегтиме до нашого повернення як город, так і набуте в городі. Воїв же запевнимо: кожен знайде своє, коли вертатиме в зворотну путь.
— А що, — пристав до тієї ради Ідарич, — це мисль. Ось тільки як буде, коли й надалі залишатимемо по ромейських городах охорону? Чи не розгубимо в такий спосіб свою рать?
Волот відчув потребу боронити себе.
— Скажу те, що й ти казав, Ідаричу: є у речах твоїх велика доля правди, та є й те, що не ночує укупі з неправдою. У нас не було й не може бути наміру ставати на ромейську стежку й заживати собі слави работорговців. Одначе й прийшли ми в цю землю не затим, щоб подобатися ромеям. Най знають, що за вчинену ними чи їхніми воями татьбу на нашій землі рано чи пізно доведеться розплачуватися і розплачуватися тим же: кров'ю, пожежами, слізьми. А знатимуть, менше пориватимуться до меча. Чи так я речу, братіє?
— Так, так! — не забарилися відгукнутися тиверці.
— Ну, а коли так, то не думаймо багато про те, що сталося вже. Обміняймося братиицями і ділім це заслужене по трудах ратних застілля. Воно чи не найнадійніше ріднить людей. Тож най і нині послужить братньому єднанню родів наших.
— І ратному теж.
— І ратному теж!
XXIV
І солід он скільки викинула Миловидка, доки доправилася до Верони, і ноги збила вже у Вероні, серце неабияк остудила відтоді, як полишила лодію та зійшла на берег, а Божейка нема та й нема. Тиверців розшукала і одного, і другого, і третього, та що з того? Усі знизують плечима, всі кажуть: "Не бачили такого, не відаємо, де він". Або просять: "Розшукай, коли повернешся в Тивер, кревних, скажи їм, най щось вдіють та визволять із неволі чужинської". Лише окремі, вислухавши, казали: "Іди, дівчино, туди й туди, запитай свого Божейка там ще, гляди, натрапиш".
Лишенько лихеє! Скільки ж їй ходити ще, у кого питати? Чужий люд, чужа земля, погомоніти немає з ким, а прихилитися — і поготів. Добре, хоч літо зараз. Де сіла, там і спочила, де прилягла, там і заснула. Миловида, правда, не лягає де попало. Вдень міряє указані людом путі, а надходить ціч — норовить до стіжка прибитися, під стіжком сіна прихилити обважнілу за день голову. Спершу боялася — спала ж бо сама, а це вже й страх розгубила: кому вона потрібна, така убога та нужденна, з попеченим на сонці видом, з язвленими на камінні та по стернях ногами? А ще виснажена до краю. Самі кістки та шкіра на кістках.
Це вже остання, мабуть, її путь-доріженька до оседків поблизу Верони. Коли й той з полонених, до якого послали оце, не скаже, де Божейко, вертатиметься до морського пристанища й знову шукатиме лодії, що повезе у зворотну путь. А що вдієш? Еге, що, коли так довго правилася в цю землю і так мало знайшла?
Ледве допиталася, де той вельможа, що придбав у Нікополі антів-рабів, а допитавшись, не вельми и зраділа: вельможа видивився на неї, ніби вівця на нову загорожу, й сам заходився розпитувати, звідки знає його раба по імені Прядота?
— Я не знаю його, достойний, — пояснила через челядницю-тлумача. — Анти, з котрими бачилася вже у Вероні, сказали, що Прядота може знати, куди продали работорговці мого лада? Тому й прийшла сюди, тому й питаюся Прядоти.
Не сказав: "Зажди десь там. Повернеться з ергастирії Прядота, погомониш про свій клопіт із Прядотою". Запросив сісти, а посадивши, питавсь та й питався, як це вона зважилася правитися в таку далеку путь, за що і як довго правилась, хто то є — ладо. Миловидка нічого не приховувала від нього: вельможа видався їй добрим та співчутливим до її біди, однак бесідувала через челядницю, а тому бесіда їхня тривала та й тривала. Коли ж питати не було вже чого, господар помонявся, чогось дошукуючись думкою, і сказав:
— Гостя наша, бачу, стомилася в дорозі. Може, вона піде скупається в річці та перепочине в нашій оселі? Прядота не скоро буде.
— Спаси біг, — зашарілася. — Я потім уже і купатимусь, і спочиватиму.
— Ну то перекуси чим бог послав.
Не зважилася вдруге перечити чи не встигла заперечити, — вельможа сприйняв те миттєве мовчання за згоду й повелів челядниці:
— Поведи цю дівчину до річки, хай скупається все-таки. А скупається, нагодуєш. Та дай їй щось із взуття домашнього. Бачиш, як збила на нашім камінні ноги.
Чиста й прохолодна вода остудила висмажене та виснажене сонцем тіло, збадьорила Миловидчин дух а чи добра воля доброго вельможі зцілила язвлене недолею серце. І купалася довше, ніж могла, здавалось, дозволити собі купатися з чужої волі і в чужій річці, і, викупавшись, на диво швидко відчула себе не такою вже й чужою в цім невідомім краї, серед невідомих людей.. Ішла по купанні й почувала силу в ході, а ще приємність у тілі і паче всього — у серці. Ніби знала вже, певна була: сюди недаремно била ноги, тут потішать уже жаданими вістями і покладуть край її мукам-поневірянням, страхам у поневірянні.
Хотілось говорити з челядницею, та що скаже їй, чужій і якійсь аж надто похмурій, схоже, що невдоволеній. Тоді вже як сіла за стіл та побачила перед собою їжу, зважилася і звела на челядницю умиротворені й потеплілі з прихильності очі.
— Граціа, — сказала по-тамошньому.
(Продовження на наступній сторінці)