Миловида подивилася в той бік, куди показувала бабуся, й заніміла: до неї плазував гад. Великий і жовтобрюхий, а очі... очі мов дві жарини, горіли бажанням, ба не так бажанням, як жадобою.
І хотіла підвестися та втекти, поки не пізно, і не могла: гад мовби прикував її жаринами-очима до землі.
"Бабусю! — крикнула не своїм голосом і прокинулася від ляку а чи від холодного доторку гадючого тіла. Лежала й дивилася перед себе, мабуть, не вірила, що не спить уже: до неї справді скрадався хтось, ліз до пазухи, де лежали соліди, золото, і шкірив, потішаючись, зуби.
— Мамцю! — крикнула не своїм голосом та й пхнула від себе татя, кинулася до лазу, де — бачила — сіріло в отворі світанкове небо.
На її крик збіглися ті, що пильнували за вітрилами, були за кормчих чи допомагали кормчим. Не забарився об’явитися й навікулярій.
— Що сталося?
— Дівку налякав хтось?
— Хто?
— Зараз довідаємося.
Вони спустилися вниз і поставили перед навікулярієм татя.
— Умгу, — своє щось ствердив навікулярій. — Зновувзявся за своє, Хрисантію? Ти ж присягався, христа цілував.
Винуватий тупив донизу очі й мовчав.
— Надіти вериги й тримати до ранку під наглядом.
Суд був на диво короткий і невелемовний. Не питали татя, чого він ліз до дівки, не питали й дівки, чо го хотів від неї тать. Те, мабуть, і без допитів знали. Зате спитали і не раз, як посмів він, Хрисантій, порушити закон моря: всякому, кого команда бере на лодію, гарантована безпека і недоторканість з боку кожного члена команди, як і порятунок на випадок якогось нещастя.
Та відповіді не почули.
— Повторюю, — хмурився навікулярій. — Ти знав цей закон?
— Знав.
— Чому ж порушив його? Чому зганьбив мореходів і стяг, під яким плаваєш?
Звинувачений хилив донизу голову й мовчав.
— Який буде присуд? — запитав навікулярій у команди. Тепер німувала команда.
— Хрисантій вдруге пішов супроти свята святих у побуті мореходів. Який буде присуд?
— Та який, — вийшов наперед один із найстаріших у команді, — віддати на суд моря.
— Необжитої землі у морі чи таки моря?
— На суд моря, — підтримала старого й команда.
Миловидка не розуміла, що то за присуд, одначе по засудженому бачила: він не з тих, що можуть бути приємними.
— Може... — похопилася й простягла до судді руку. — Може, не треба так? Він же не обікрав мене, тільки хотів обікрасти.
Для всіх то була, мабуть, новина і неабияка.
— Отак навіть? — перший стямився й запитав навікулярій. —Тоді й мови не може бути. За борт!
З татя зняли вериги й дали можливість помолитися. Та замість того, щоб звертатися до бога, Хрисантій обернувся до навікулярія.
— Хотів би знати, як далеко до берега і де найближчий берег?
— Отам, — показав навікулярій. — А про відстань ліпше б тобі не питати.
— Та ні, скажи.
— Не менше сотні стадіїв.
Тоді вже, як став край борту, перехрестився Хрисантій і стрибнув у воду.
Відстань між ним і лодією помітно зростала, а Миловидка все дивилась та й дивилася в той бік. І що довше дивилася, то більше страхалася. Бо це ж таки через неї все скоїлося. Хай нічим не завинила перед тим Хрисантієм, а не було б тут її, не було б і суду над ним, не сталося б того, що сталося.
Йой, боженьки, який жорстокий світ і які є люди на світі! Таж там, у Випалі, за такі провини спускають всього лиш ногавиці, дають кільканадцять пуг, найгірше — буків та й кажуть: "Жий і надалі будь розумніший".
XXVII
Давно відгриміли бубни, відгули перегудниці, відспівали пипели та сопелі; не чути в княжім теремі й гуку та гаму гостей — тих, з якими пирував там, у Подунав'ї, пив-гуляв і тут, у Черні. Тиша настала незвична й водночас бажана, така бажана, що навіть прохмелившись та добряче виспавшись, не мав бажання полишати ложа. "Заждуть, — сказав сам собі і ліг ниць. — Чи мало поту утер сього літа заради люду і князівства, най заждуть тепер, бодай седмицю, коли не дві".
Так і поклав собі: спочиватиме кілька днів тут, у Черні, потім забере Малку, дітей і подасться з ними до Соколиної Вежі, потішить усіх батьківською присутністю і себе потішить їхньою — дітей, жони, матері. Бо таки стомився в поході і таки скучив за всіма. Ано, таке відчуття, ніби цілу вічність не бачив.
Лежав ниць — думав, перевернувся горілиць — знову тішився, присутністю здорового духу в здоровому тілі і думав, аж поки не спинив той утихомирений потік його думок раптовий скрип дверей. Обернувсь на нього й осміхнувся вдоволено.
— Ти, Миланко?
— Я. Чи до татуня можна ввійти?
— Заходь, дитинко. Заходь та розказуй, як ся мала тут, чи здорова була?
Пролопотіла ніжками й миттю опинилася в ложі, поруч із татом. І горнулася до нього по-дитячому щиро, і обіймала, як може обіймати тільки щедра серцем дитина.
— Скучала за татом?
— Вельми скучала. Так вельми, що йой!
Розказувала та й розказувала, як довго не було його, як вона ждала-виглядала та вболівала, що пішов і немає, а князь слухав ті щирі словечка і тим часом думав: від кого він чув оте "так вельми, що йой"? Таки від Миланки? Ба ні, і від Миловидки теж. Заприсягтися може: його Миланка і ліпотою тілесною, і серцем-вдачею, мов дві краплі води, схожа на Миловидку. Чи не тому він і прихильний до своєї найменшої більше, ніж до будь-кого в родині, що вона схожа на Миловидку?
— Ну, а як ся почувала?
— Зле ся почувала, татку.
— Чом так? Хворіла?
— Не хворіла, а все ж зле ся почувала. Бо знала: татко пішов на брань, матиме січу з ромеями, і, може, не одну, а то мала втіха.
— Правда твоя, — горнув до себе доню й знову думав, яка вона йому рідна з рідних, ця дитина. — То мала втіха: іти на смерть і жадати чиєїсь смерті. Волів би з тобою бути, мала моя потішнице, слухати речі твої медові, бачити позирк очей чистих та ясних, осяйних та ласкавих. Анічого не хотів би, окрім цього, чуєш?
— Чую, татку! І вже не підете від мене, еге?
— Коли супостати, що за Дунаєм, не покличуть, нікуди не піду.
Обіймав і голубив, милувався її кучериками й знову голубив. Та втішався голублячи, та уявляв, яка вона буде, Миланка, коли матиме не п'ять, а всі п'ятнадцять чи й шістнадцять літ. "Яко Миловидка", — сказав, не вагаючись, і пригасив нараз радість свою, а пригасивши, замислився. Де то вона є зараз.. Миловидка? Чи повернулася до Випалу, чи все ще ходить світами? Пішла-таки, пішла, куди очі дивилися, а до Черна не завернула, бач. Цурається чи всього лиш боїться?
"Може, то й добре, що пішла десь, а не до Черна", — стає на думці Волот, і не встигає пояснити сам собі, чому добре, що Миловидка обминула Черн, як знову прочинилися двері і на порозі виріс челядник.
— Чи князь дозволить?
— Що трапилось? — обернувся на його голос. — Є така нагальність?
— Прибули слн від уличів, хочуть бачити князя.
Маєш. Натішився спокоєм, натішився й дітьми, — уже прислали слів. Одначе чому уличі? Чи давно бачився з ними? Чи між уличами й тиверцями можуть бути такі завеликі незгоди, щоб слати слів?
Не вірив тому, через те менш за все бентежився. Якась марниця, гадав собі. А вийшов — і змушений був інше думати: перед ним стояли вчорашні побратими, ті, з ким ходив на ромеїв і брав Ульмітон, Анхіал, одначе стояли не такі, яких бачив у поході чи на пиру по січі: були похмурі, ніби мали його за свого врага-супостата.
— Щось сталося, Буймире?
— Сталося, княже, і сталося вельми непригоже. Чи не ти кликав нас до ромеїв і казав, кличучи: "Будьмо єдині, як і є єдині від батька-матері?" А як обертається на ділі?
— Не розумію тебе, муже. Я, здається, не давав підстав мислити про взаємини між тиверцями й уличами інакше.
— Ти, може, й не давав. А чому дають підстави мислити так твої дружинники?
— Хто саме? Коли і що вчинили?
— Син воєводи Вепра Боривой укупі з татями своїми вдерся в оседок на уличах і взяв ґвалтом доньку старійшини Забрала. А окрім того, пролив кров нашого племені: забив брата тієї дівчини і його побратима, котрі стали на захист ґвалтованої.
Оце так новина! Вдерлися ватагою до уличів і ґвалтом взяли дівку, забили двох мужів. І хто вчинив таке: Боривой, той самий Вепрів синок, на якого покладав он які надії, послав із речницею до будівничого в Тірі. Та невже ж він посмів переступити дане князеві слово й бути таким свавільним?
— Може, ви помилилися? Може, хтось інший вчинив отой ґвалт?
— Таті спіймані. Прийшли сказати князеві: завтра суд. Аби тиверці не думали, що каратимемо за марницю, най пришлють своїх людей та послухають, за що караємо.
Уличі обернулися, щоб іти вже, та князь був проворніший і поспішив затримати їх.
— Стривай, Буймире. Навіщо ж так: одразу й суд, одразу й кара? Чи це перший наїзд? Чи кара — єдина можливість примирити сторони? Може ж, у молодця була домовленість із дівкою? Може, у них йшлося до злюбу?
— На ґвалтівникові кров і смерть мужів, серед них — і брата погвалтованої. А за кров і смерть у нас, сам знаєш, платять кров'ю і смертю.
(Продовження на наступній сторінці)