Що ж робити йому, чужому серед чужих? Пошукати щире людське серце і упроситися на постій чи їхати і не зважати на обрів? Було б ліпше й безпечніше стати на постій, та до кого впроситься?
"Їхатиму, доки ’ідеться. Може, там, попереду, довірливіші трапляться люди", — понадіявся і рушив. А дарма: уже за селищем опинився віч-на-віч із воями при броні і в дивному, небаченому досі вбранні.
— Хто такий? — обступили й запитали погрозливо-суворо. — Звідки правишся? Куди правишся?
Догадався: се і є вони, обри. Ано, мають схоже на гунпське вбрання, заплетене у дві коси і звішене наперед волосся.
— Ескулап, — назвався так, як називають у Візантії тих, що бають люд. — А правлюсь на Анхіал, Томи. Люд знемагає там од немочі, язв, кликав прибути й стати в поміч.
— Підеш із нами.
Пізніше догадався: то були звідуни каганові. Бо водили та й водили його, рискаючи околіями, а привели таки до кагана.
Знову питали: хто, звідки, чи бачив поблизу ромейські когорти, а коли бачив, то де? Казав, як е: від самого Констаптипополя правиться, а ніде не видів воїв ромейських. В одному злукавив: не зізнався, що він ант, тримає путь за Дунай, у землю свою. Так погано начутий був від мами Миловиди, від усіх кревних і некревних про обрів, що не зважився назватися справжнім ім’ям і, хто відає, чи не вдруге штовхнув себе на згубну стезю: почувши, що полонений належить до тих, хто може порятувати життя людське, каган не став більше ані питатись, ані слухати.
— Серед язвлених учора воїв є терхан одної з найчільніших турм моїх. Піди і зціли його. Доки того не зробиш, далі не підеш. А не зробиш, взагалі можеш не піти.
Що мав робити? Такому не заперечиш. Такий не стерпить, коли скажеш накриво слово. Та й як може сказати його, коли посилають до язвленого? Він, Світозар, не хтось там — учений муж, що, окрім граматики, філософії, дидактики, вивчав і право, медицину, давав клятву Гіппократа — будь-де, будь-коли і будь-кому надавати медичну допомогу, нести мистецтво врачування в люд і бути корисним люду. Пішов від кагана мовчазний, дещо приголомшений отим "не зробиш, взагалі можеш не піти". А опинився серед язвлених, та глянув, скільки їх, як уми.рають вони від язв — і забув, що його кличе Тивер. Облачився в чисте вбрання, повелів, щоб принесли сувій полотна, поставили казани й кип’ятили воду в казанах, та й заходився врачувати. Спершу біля терхана, язвленого ігак дуже, що можна було й подивуватися, як ще тримається в його тілі життя, потім і біля всіх інших. Одним промивав рани й накладав пов’язки, іншим спершу різав тіло, добував із нього щиросерде загнану стрілу, а тоді вже тамував кров і теж накладав пов’язки та гримав на обрів, що допомагали йому, аби оберталися жвавіше, подавали те, подавали інше. Напевно, вразив їх своєю вправністю, а ще натхненною відданістю ділу, за яке взявся. Самі подивувалися з того, що бачили, і кагана встигли подивувати: спромігся полишити свій великоханський намет, прийти та глянути, як врачуе ромей біля язвлених.
Нічого не сказав тоді, аж згодом десь, як ескулап прийшов та нагадав: він вволив волю привідці — життя терхана, як і всіх язвлених, що з ним, поза небезпекою, — помовчав, приглядаючись до Світозара, і вже по мовчанню вирік своє повеління:
— Ти потрібний нам, молодче. Лишайся в нас.
— На мене ждуть, — поспішив боронитися, та згадав: боронячись, може не втриматись, виказати себе, і змовк на мить.
Каган не забарився, скористався тією миттю:
— Підождуть, — вирік не моргнувши. — Йде січа, молодче. Такі, як ти, мусять бути біля язвлених. Тим паче, що ти тільки-но почав ставити їх на ноги. До того, як поставиш, далеко ще.
І залишився Світозар при обрах, властиво, при тих із них, що не ходили уже в похід, вилежували неміч свою по наметах. Поневоленим не почував себе, а все ж що не день, то більше утверджувався: треба тікати, доки не став ним, поневоленим. Тих, що бережуть язвлених та доглядають купно з ним за язвленими, не так і багато, зуміє приспати їх і зникнути непомічений. Тільки не зараз, звичайно, тоді, як буде певний: язвлені і без нього стануть на ноги. До того не волен чинити те, що самому хочеться.
То була третя його похибка і чи не найпагубніша. Втікав тоді вже, як обрини побігли з-під Адріанополя, а ті, що схопили його далеко від наметів із язвленими, не відали, як дорожить ним, яко ескулапом, каган, і кинули до гурту полонених, — тих, що набрали, як громили Каста, і тих, що брали по городах і селищах, відходячи з Фракії. З ними й прибився він до Дунаю, перейшов через Дунай, та не повернув туди, куди кликало серце. Гнані ромеями, турми аварські переправилися слідом за полоненими і змусили його, непричетного до січі між аварами та ромеями, ділити долю полоненого купно з ромеями.
Не раз поривався сказати: "Я не легіонер, я ескулап". Та його не слухали. Гнали, як і всіх інших, долами Паннонії й не уповали на якісь там благання. Єдине, чим могли винагородити, коли набридав, — дошкульним ударом пуги вздовж спини, а то й гірше — по чому бачили.
"Ось воно, те, що казали про обрів, — пригадував мамині оповіді-страхи, а купно з ними й маму. — Як то вони мають себе, мати Миловида? — журився і плив за тою журбою, гейби за водою в бистроплинному Дністрі. — Знають-бо: сього літа мав би прибути. Що подумають і як забідкаються, коли справді станеться так, що не прибуду? Йой, спопеліють у тузі та каятті, що пустили в чужу землю, що інших підбивали: "Най іде, най доможеться того, чо хоче". Ано, коли не прибуду сего літа, так і станеться: спопеліють".
Скільки плугапився щедро засіяною на полТтті дощами Панноніею, стільки й розтікався мислію по Паннонії: де, як утекти? Вдень і помишляти годі. Коли не конем, то стрілою, а наздоженуть; на ніч же в’язали полонених десятками й веліли спати там, де випадало — у селищах і поза ними, у роз’юшених дощами ярах і поза ярами. Аби надійніше, що не втечуть.
"А я таки мушу втекти. Як — не відаю, а мушу, інакше згину, як гинуть інші".
Поки що їх небагато було, таких, що падали і не підводилися. Знемагали здебільше від нечистот, котрі були повсюду — на немитих седмицями руках, на кинутій під ноги, гейби псові, їжі, у водоймищах, з яких полоненим доводилося втолювати спрагу.
— Ви не доведете нас до ханського стійбища, — зауважив Світозар одному з привідців у турмі, що охороняла полонених. — Коли й далі будете так годувати та поїти, як досі, бігме, не доведете. Чи не бачите, починається мор.
— Звідки знаєш? — став-таки на розмову обрин.
— Я гіппократик, ескулап. Здобув вищу науку в Константинополі, знаю: це починається мор. А коли піде він між нас, не пощадить і вас, воїв каганових.
Обрин зміряв його питливим зором.
— Справді ескулап е?
— Ано.
— То що, по-твоєму, маємо вдіяти?
— Наперше — одібрати й вести окремою турмою всіх, хто занеміг, а ще ліпше лишити їх в котромусь із сельбищ паннонських до видужання. Всім іншим тра давати лише варену страву і кип’ячену воду.
— Хм, — хмикнув обрин і зловтішне посміхнувся. — Чого захотів — вареної страви. Ніби ми самі споживаємо її в путі. А ось одібрати... Одібрати заслаблих можна, це ти діло кажеш.
Оперіщив огира й погнав уперед, а на першім перепочинку в надвечір’я покликали Світозара й сказали:
— Тут затримаємось. Одбиратимемо немічних. Ти яко ескулап правитимешся надалі з ними.
Отака ловись. З одної халепи вибрався, у другу вскочив. Се ж треба буде ходити за немічними, дбати, аби дотягли до ханового стійбища. А як дбатиме, коли під руками немає анічого і в руках також нічого? Ото тільки й помочі буде, що рада: там не пийте, того не їжте. Доки сам не ііадбає її, немочі, вештаючись між немічних. Ано, коли се не просто труснпя, а мор, так і буде.
Та другого ж дня втітпився: його не в’язали тепер до інших, тепер він спроможний скористатися першою-ліпшою нагодою і втекти.
Пірнув у тоту мисль, гейби у сон звабний, та й прогнав од себе страхи. Бігме, так і вчинить. За слабими, сплутаними неміччю, яко надійними путами, менше пильності, не така чисельна охорона, тож скористається сим і втече. Першої ж ночі, за першої більш-менш сприятливої нагоди.
На щастя і подив, удостовірився: на цих паннонських долах немає обрів, тут живуть сельбищами слов’яни.
— Ви — склавини? — поцікавився в одного, коли поїв далі від криниці полонених і брав із його рук вилиту в цебер воду.
— — Словени, легінику. А ти хто, що по-нашому говориш?
— З антів я, слов’янин, як і ви.
— Йой, то як же між ромеїв потрапив?
— Навчався у них. Повертався по науці за Дунай і втрапив у той вир, що іменують ратною виправою. Ось тепер маю ділити долю полоненого обринів. Слухай, — притишив голос. — Чи ти не переховаєш мене, коли застане ніч і я уникну пильного ока обринів?
— Окрім хижі, не маю де ховати, достойний родаку. А втім, — похопився, — загорода ще є, вівці у загороді. Принишкнеш серед них та й пересидиш, доки підуть. Я навмисне не виганятиму рано.
— Спаси біг. Так і вчинимо.
Порав немічних, а доглядався до обрів: де вони, за ким пильнують і чи пильнують. На лихо, кілька з тих, що ледве дотягли до ночівлі ноги, покликали Світозара й попрохали: "Порятуй, достойний молодче. Далі не маємо сили іти".
Хотів було сказати: "Як же я порятую вас люди, коли ви он які слабі та змалілі, а я нічо не маю такого, що могло б пособити вам?" Одначе не сказав, навпаки, заспокоїв: він піде зараз до людей і розпитає в них, чи немає поблизу трав, якими можна було б побороти язвеницю, що обсілась у череві і спричинила неміч. А пообіцявши, не міг уже забутися, пішов до того ж словена, а котрим брав біля криниці воду, й запитав, чи він знає таку траву — кінський щавель.
— Ано, — не задумуючись, кивнув словен.
— І він в тут, поблизу сельбища?
(Продовження на наступній сторінці)