"А коли й справді станеться таке? — підозріло занепокоївся Коментіол. — Привідця він не з гірших, а молодість дозволяй бути до безуму одважішм. Як украну юді перед легіонерами, а надто перед імператором? Чи не скажуть: Каст мав над обрами звитягу, Мартін — також. А де був і що робив, аби взяти гору над аварами, Коментіол? Може, час та й треба були б уже на себе взяти Баяна?.. А втім, — передумує, — була б звитяга, славу якось уже поділимо".
Знав: Мартін не так швидко упорається з тим, що поклав на нього, тож мусив розмислити і визначитись, де стати табором, аби і захист був певний, і супостата свого не випускати з поля зору. Надійної фортеці поблизу не було.
"Найліпше вдію, — став на мислі, — коли перекрию проходи в горах. А так, і з каганом не розминуся там, тим паче, як надумається іти до Фракії, і горами підіпру себе твердо".
Так і Мартіну сказав: "Гінців шли до гори Еми". А коли прибув, та отаборився, та розглянувся, одіспавшись у наметі, не міг не похвалити себе: це ж те, що треба! Позаду он які гори, а в горах звіра всякого, дичини. Лови — його давня, вивірена за літа утіха. Як не скористатися нагодою і не бути вдячним нагоді за даровану можливість погуляти в горах. Одне, заколисав себе привіллям та дозвіллям, а друге, буде привід зібрати веселе товариство, погомоніти за трапезою. Не все ж сольства та січі, єству людському і дозвілля он як потрібне.
Варто було започаткувати їх, лови та застілля, як не мав уже спину. І днів не лічив, купаючись у вині та утіхах, і про виправу та аварів забув. Тим паче, що й Мартін довго не нагадував про них. Десь щось казали, щоправда, як повертався з гір, проте дрібне і нікчемне. Єдинижди тільки й замислився, чи не варто прислухатись до ради, коли хтось із стратигів зауважив: "Привідцю, ми втрачаємо мент, що може згодом не повторитися. Чом даємо каганові можливість зібратися на силі та бути дужим у виправі супроти нас. Може, слід було б ударити на нього, доки турми розпорошені, а ляк, що його нагнав Мартін, сидить ще в п’ятах?" Замислитись замислився, а винести слушні резони з того не визнав за потрібне. "Маркіанополь, — сказав радникам, — міцна фортеця, кагана за тими стінами не так просто взяти".
Чи втішив радників, не відає. Себе ж напевне утішив, бо знову подався у гори, ганявся за звіриною, ділив із стратигами застілля по ловах. Аж поки не грянув грім. Мартін не гінців прислав уже, сам завітав одного надвечір’я й забив тривогу: каган полишив Маркіанололь, схоже, іцо иристуб в гори, прямісінько на ромейський табір.
— Скільки ж у нього турм? Яка його сила?
— Достеменно не знаю, та щоб помірятися з нами, гадаю, стане. Бо не тільки тих веде, що гасали по Мізії, з Паннонії теж покликав.
Коментіол одбілився на виду й не забарився явити Мартіну своє невдоволення.
— І ти тільки зараз кажеш мені цро це? Чому раніш не повідомив? Чому сам не став на путі тим, що йшли з Паннонії, дозволив їм з’єднатися з каганом?
— Бо довідався тоді вже, як були під Маркіанополем. Хто міг знати наперед, що йтимуть?
"Прокляття! Як же це могло статися? Баян давно кликав поміч із Папнонії чи тепер уже встиг покликати?
— То ти певен, що йдуть на нас?
— Коли б ішли в Паннонію, давно звернули б на іншу путь.
— Через ріку не переправилися ще?
— Ні, хоча й недалеко вже від неї. Я повелів своїм когортам стати там заступом, на місці можливої переправи, і стятися.
— Розумно і все ж того не доста. Ми встигнемо ще перейти на супротивний берег?
— Чом ні? Хоча поспішити й не завадить.
— Тоді так і зробимо. Зайняті тобою позиції посилять мої когорти. Каст переправиться десь обіч від нас і обринів на супротивний берег — по одну і другу руч. Коли станеться так, як мислимо, і обрини ув’язнуть в справжню січу, вдарить на них з одного і з другого боку. Удар той буде несподіваним і посіє страх, примусить аварів стенутися, а з тими, що стенулися, упораємось і меншими, ніж у нашого супостата, силами.
Вивідники завчасно доповіли Баянові: ромеї засіли по другий бік ріки, поробили завали й ждуть, коли він піде на них. Цього мав сподіватися і все ж холодом повіяло, коли почув. Легкої звитяги над такими, що засіли, не буде. Перед річкою й на річці зустрінуть стрілами, там, при завалах, — мечами та сулицями. А ще ж і комонні є десь... Ні, мусить спершу вивідати, яка перед ним сила, а тоді вже зважуватися на щось. Правдиво кажучи, його турмам не звикати навалом іти на супостата і долати його силою, а вже ж мав час та й нагоду пересвідчитись: хитрість завше надійніша за силу і крові потребує менше.
Недовго вагався аварський привідця, повелів розбити супроти ромеїв табір. Доки був там дось, біля переправи, позаду встиг вирости великоханський намет, поряд із ним стали й інші намети. Забігали, заметушилися, ясна річ, і ті, що догоджали каганові. Та чимось невдоволений повернувся він від ріки. Ще до того, як зайти до намету та сісти в наметі, якась муха вкусила. Підійшов, розглянувся і збунтувався, а збунтувавшись, накинувся на всіх — і тих, що ставили намета, і тих, що супроводжували.
— Віслюки неотесані! Кури безмозглі! — кричав, вибалушивши очі. — Де ви поставили намет? Не відаєте хіба: з намету має бути видно все бородище. Все, і те, де стоять наші турми, і те, де стоять ромейські легіони.
— Де знайдемо таке місце, коли наш берег низинний?
— То нащо ставите? Нащо, питаю?
Метав громи і рискав зором, видно, шукав те місце, на яке можна було б показати, як на вигідніше, а оскільки не знаходив такого, ще дужче гнівався. Зрештою сів на огира й поскакав у той бік, де турми. До намету не повернувсь уже, інші над’їхали й сказали:
— Ясноликий повелів зніматися і правитись в он тамтой ліс.
— То, може, варто діждатися ночі?
— А це не ніч? Доки зламаєте намети та складете усе, що при наметах, у вози, кромішня темінь буде. Каган, щоб знали, тому й починає з вас, всі інші справді відходитимуть поночі.
Коли і куди підуть із лісу, для всіх, крім Баяна, ли: шалося таємницею. Певно, удостовірився привідця: ромеї ї— ідають своїх послухів у його таборі; усе, що замислює, коли не того ж, то наступного дня стає набутком супостата і упереджується. Тож і одважився: аби перехитрити Коментіола і об’явитися перед ним неждано й негадано, утаємничить свої наміри. Лиш там, у лісі, і перед самою виправою скаже терханам: ідіть туди і вчиніть те. А вже як підуть (знов-таки утаємничено) послухи ромейські не встигнуть вийти з табору і попередити своїх. То без сумніву, то напевно.
Неабияк увірувавши, мабуть, у непогрішність своїх намірів, тішив уже себе сподіванкою: за цим разом не ромеї його, він заманить ромеїв у перевісище. А сталось таки супротивне: там, куди правив у сутені надвечір’я турми свої, стояв напоготові і ждав слушної миті легіон Каста.
Як сталося, що його ніхто не нагледів перед цим, про то якож и самоти сени не були коли цитати. На умиротвороні майбутнім норипочшіком і іому довірливо безпечні турми його посипалися хмари стріл. Несподіванка та зворохобила передніх, передні розвернули комоней (принаймні ті, хто міг ще розвернути) й не стали ждати, що скажуть привідці, погнали в зворотну путь. Чого, не всі і не одразу второпали. Тож створилося тлумисько, а тлумисько додало усім страху, а страх — бажання: рви з копита і втікай, доки не пізно. Тим паче, що звідтам, від лісу, чулись уже закличні сурми — сигнал комонним настигнути супостата і взяти на меч та сулицю.
Хто допитуватиметься в такій колотнечі, що робити. Втікали куди бачили. Одні — за привідцями, інші — всього лиш за тими, що мали перед собою простір і сподівалися: він порятує, коли скористаються темрявою і уникнуть погоні.
Серед всіх інших втікали й вірні, а поміж вірних — і він. Баян. Єдине, що встиг утямити: таких перестраханих годі утримати, а дати якийсь лад мусить. Не буде ладу — станеться ще гірше, ніж сталося. Ромеї нічого не роблять наполовину, вони коли вже замишляють щось, то замишляють з далеким прицілом. Турми ж бо пруть у супротивний бік, до супротивного лісу. Що коли й там — свої перевісища?
Із шкіри ліз, аби вихопитися наперед, те й робив, що повелівав вірним:
— Станьте на чолі турм і відверніть їх від лісу, якого прагнуть. Там — чергова пастка. Не в лісі — у полі наш рятунок.
Дійшов його клич-волання до турм чи турми й самі боялися тепер лісу, як вогню, і на клич зважили, і за тими, що вели перед, пішли. Ось тільки не долічився багатьох, коли розвиднилося. Розбіглися в страху перед ромеями по ближніх і дальніх полях, по ярах і улоговинах, лісах та перелісках. Це додало Баянові прикрощів, а прикрощі укупі з ганьбою, що зазнав через власну нетямковитість, і зовсім туманили розум.
— Як це могло статися? — гримав на вірних.
— Ніч була, привідцю. Чи могли бачити всіх і повелівати всім?
— Ви ніколи й нічого не бачите. Скачіть у всі кінці, як знаєте, так і дійте, а турми мають бути при мені. Усі й негайно! Не все утрачено. Я ще покажу їм, — кивав на ромоїв, — якни він, достсмсиний ратний виверт. Баяні захотіли перехитрити. А оце виділи? — показав нагая.
Що замислив, лише він знав. А щось замислив, коли похваляється. Бо похвальбу від нього рідко чули. Більше відмовчувався, та повелівав діяти, та пильнував, аби ті, що вволювали його волю і здійснювали замислене, чинили так, як замислив. Нині ж не пізнавали Баяна. І говорив більше, ніж будь-коли, і на місці не міг всидіти. Невже ганьба, що її зазнав двічі підряд, допікав так?
Турми збиралися довго, а все ж збиралися. І те вгомонило врешті-решт Баяна. Виїхав на пригірок, з якого відкривалася полишена за ночі далина, і пильно приглядався до неї. А по якімсь часі покликав до себе й вивідників.
(Продовження на наступній сторінці)