— Скачіть туди, — показав нагаем в один кінець, — і туди, — показав у другий. — Вивідайте, хто стояв супроти нас у лісі, де є ті, що стояли, скільки їх. Пам’ятайте, маю знати достеменно.
Гнів ненадовго полишив його. Повернулися деякі з терханів — і знову возбуяв.
— Бевзі! — кричав. — Ні на кого покластися не можна. Скільки казав: шліть навсібіч вивідників, знайте, що діється довкруж!
Ті, що готували для кагана страви та дбали, аби був ситий у поході, хвалилися вірним:
— І про їжу забув Ясноликий.
— А ви нагадайте.
— Пробували. Жене від себе, слухати не хоче.
— Бо такого ще не бувало з нами, — пояснив хтось із свідків цієї розмови, — Жарти хіба, двічі підряд ромеї примушували тікати, куди очі дивляться. І кого, самого Ясноликого!
— Він не простить їм цього.
— А так, коли дійде до того, що візьме гору над ними, дорого поплатяться за цю ганьбу.
— Це все той, Коментіол. Треба було тоді ще взяти на цурку, як був із сольством.
А проте вивідники інше доповіли каганові: не Коментіол примусив його втікати вчорашнього надвечір’я — Каст, той самий, що погромив їхні турми при горі Ема й забрав полон.
— Скільки з ним когорт? Де стоять інші ромеї?
— Коментіол і Мартіп по другий бік ріки. Здається, як стояли, так і стоять.
— Мені не те доповідайте, що здається, а те, що є! — визвірився на вивідників. — Доста годувати здогадками, наївся уже!
Знову правилися ті, кому належало робити це, ближче до ромейського табору і вивідували, де ромеї, скільки ромвїв, що замишляють, користуючись тим, що авари стенулися. Аж поки не удостовірилися: Каст не повернувся до ромейського табору по другий бік ріки, усе ще перебуває тут і чи не збирається переслідувати його, кагана.
"Ось тут ми тебе й злапаємо, голубчику", — пообіцяв Баян і не без видимого вдоволення став повелівати терханам, кому засісти по один бік і стежити за переміщенням Каста, кому — по другий, кому вдавати а себе таких, що перепудилися, зіткнувшись із ромеями, і повертаються до Маркіанополя, під захист фортечних стін.
Умисел той, здається, прискорював бажане. Гінці доповіли: ромейські вивідники йдуть назирці за тими, що відходять.
— Не заважайте їм, хай ідуть, хай вивідують та оповіщають своїх, де ми, що робимо.
А сам відходив та й відходив. Десь аж о полудні повелів турмам зупинитися й робити все, що роблять, коли лаштуються на ніч.
І знову прискакали гінці від полишених у засідці турм.
— Ромейські вивідники, — сказали, — були у Каста, і той протрубив путь.
— Хай трубить, не заважайте. Коли ж піде на нас, відріжте його від Коментіола і Мартіна, не дайте надійти помочі. Все інше без вас зробимо.
Зважуючись на те "все інше", Баян так собі мислив" "Хай і мізерною буде моя звитяга над ромеями, однак вона має бути. Інакше турми геть зневіряться в моїй спроможності, яко привідці, як і в своїй. А зневірившись, убояться ромеїв, оступатимуться та й оступатимуться перед ними, доки не опиняться за Дунаєм".
Повелівав, де кому стати, як поводити себе — і бентежився, ждав чергових звідів — і знов бентежився: тільки б сталося так, як замислив собі, тільки б сталося!
Усякому жданню надходить край, як і всякій бентезі. Надійшов він і Баяновій. Спонукуваний черговою знадою взяти ще одну і, може, вирішальну гору над аварами, Каст погнавсь-таки услід за Баяном і незчувся, коли опинився у розставлених на нього перевісищах. Замишляв підійти поночі і впасти на аварський табір хмарою, а обернулося так, що авари впали на нього в урочний час — коли зоря благословила світання. І звіпугіт... Збору і з супротивної йому сторони, від сувіба? Раку. Когорти встигли розвернутися й стати супорта. Та що могли вдіяти, коли він їв на ни монно і так навальне. Метали стріли метали анклави, здавалось, і не рідшали. Періи та Гперлипоки дівати. Всяк обстоював себе, і обстовав тодиж.
Авари ж напирали та й напирали звідусіль затпптпп вали та й затоплювали собою бородище. Касти було пробитися з рештками, що тритися його той потугі прийшов та швидко навсі дареми уготовано зашморг, і зашморг надійний Довелося викинути біле полотнище на сулиці і тимска лишився, коли підвели и поставили правду що такої ромеї над нами.
Каст тупив долу зір і мовчав. Бачив-бо: бородище усте ленерупами його легіонерів, а то справді не те що винив Мартш із турмами Баяна, що вчинив учіра торжествуе той, привідцю,-озвався зрештою хто торжествує останній, рештою.
Може, и не Коментюл, може, хтось інший. Не чабу ваи ти підняв руку на імперію. Забуне. Те належал0 б пам’ятати, що вийшли на прибудь з самими аварами виРИЖИВ тебе, за гостною і не лише тут— декого й за діві.
Казав так собі, аби похвалитись, а ніби у воду дивите. Кентол так аж надто вражений був погром. Кас, що убоявся подальшої зустрічі з аварами у відкритому полі і полишив вузькі проходи в горах, сховався за м Диними стінами Адріанополя та Філіпополя. Той тесно даваний, правдиво кажучи, нежданий і негаданий манев його відкрив Баянові путь у Фракію. І неабияк Сприяв відновленню в аварських турмах ратної буєсгі. Як же, їх убоялися самі ромеї, їм знову вильги’шо іти в ромемські землі і брати в ромеїв те, чого не взяли за тамтим разом. А така вольготність — найбільша втіха для всякого авара. Оббирали начисто полишені нещодавно селища, городи — і славили свого премудрого кагана, брали на меч і сулипю нові — й знову славили та величали великим воїном, повелителем із повелителів. Лиш сам повелитель не переймався тими втіхами. Був зосереждено замислений і суворий, гримав на вірних і повелівав вірним: робіть те і те, подайте звіди та перевірте їх достовірність. А перевіряли, знову казав:
— Довідайтесь, як поставилася імперія до втечі Коментіола з-під гори Еми, до втрати Аперії, Іраклеї, Чурула.
— Мовчить імперія. Ясноликий, заціпило імперії.
— Неправда тої — гнівався. — Не вірю, аби мовчала. Адріанополь — остання ромейська застава у Фракії. Далі — Довга стіна, а за Довгою стіною — Константинополь. Гадаєте, імператор не тямить, що таке втрата Адріанополя? Гадаєте, не дбає, аби не втратили його?
Не те бентежило Баяна, що ходив уже на стіни Адріанополя і не зміг узяти їх. З Адріанополя, як і з Філіпополя, Коментіолу немає вже куди оступатися. А коли так, чому він не став захищати вузькі проходи в горах і подався мало не до Довгих стін? Не в Анхіал і не ще кудись, таки в Адріанополь. Так дуже злякався й не відав з ляку, що діє? Пусте. Та хитра лисиця знічев’я не полишить вигідні рубежі. Щось приховується за тим його вивертнем, і, певно, важливе.
Ждав звідунів своїх із роздоріж — і силився збагнути, що приховується, слухав їхні звіди — і знову силився. А розгадки не було та й не було.
"Чи не обійти нам Адріанополь? — зродилася смілива думка і все ж не стала повелінням для всіх: може обернутися так, що аварські турми підуть на Константинополь, а Коментіол вийде з Адріанополя і вдарить зненацька на них. Лишається одне, мабуть: потяти його купно з когортами в Адріанополі. Коли те станеться, усі ромейські замисли, навіть наймудріші з них підуть за димом. Саме ж взяття Адріанополя нажене такого страху, що й Довга стіна перестане бути надійною.
Баян різко відхиляє запону й велить тим, що стояли по другий бік намету:
— Хакан-бега до мене.
Дві доби готувалися авари до осади ромеиської фортеці. Сама ж осада мала початися третього дня. Та не почалася. Рано-вранці, коли аварський табір спав ще, на нього пішли ромейські когорти — пе ті, що боронили себе в Адріанополі, ті, що прийшли на поміч Коментіолу з бику Філітополя та Аркадіоноли. Десь згодом уже Баян довідався: то легіони Іоанна, Мартіна та Дроктона. Тоді, в час нападу, не до того було, мусив сідати в сідло в чому спав і гнати огира туди, куди гнали усі його уцілілі після нежданого вторгнення і погрому турми.
За цим разом не зібрав уже їх докупи і не став перед ромеями заступом. Відходив та й відходив, переслідуваний Коментіолом і напастями, що валились на нього, мовби сніг на незахищену голову, аж поки Дунай не захистив його і від переслідування, і від напастей.
XXX
Сини стояли перед недужою, он як висушеною літами матір’ю, гейби дуби на соколиновезькім узліссі, один міцніший другого. Воно й не дивно, усі молоді, при повній мужній силі. Лише Добролику на четвертий десяток звернуло, іншим немає й тридцяти. А вже що ліпі собою, то йой, геть усі мамині цяточки позбирали.
— Сідайте, діти мої. Сідайте та повідайте, як живетемаєтесь на своїх волостях, у круговерті повинностей родинних та родових.
Міряла їх прибитими смутком та неміччю очима і думала собі: чи то такі аж надто ревні були їхні з Волотом жадання, чи така щира правда велася між них: як хотіли обоє, так і сталося. Повелів Волот: народи матері Тивері і княжому родові на Тивері синів-соколів — і народила, шістьом дала життя; казав, коли пестив у слюбнім ложі: "Волію, ладо моє незрівнянне, аби діти наші вродилися схожими ликом на тебе, найліпшу з усіх миловид, а зростом та буестю ратною вдалися у мене", — так і є. Он які доброликі вони, сини їхні, і які високі та дужі собою. Справді-бо, підіпруть собою гори і утримають, стануть край обводів землі Тиверської — і нікого не нустять. Як не радіти таким і не пишатися такими?
— Самі, жони ваші, дітки живі-здорові?
— Ано, що нам станеться? Літа не обсіли ще. А коли так, звідки взятися немочі? Скажіть ліпше, як ви тут? Смутки, бачимо, не покидають нашу маму.
— Смутків, діти мої, мені вже не прогнати, а за все інше спаси біг. Живу вами та вашими гараздами. Про Радимка нічого не чули? Де в зараз? Коли повертається до Тивері?"
— Від кого ж могли чути, матінко гожа, доки сам не у повернеться, нічого не відатимемо.
— А гості заморські хіба не ходять до Черна?
(Продовження на наступній сторінці)