А час спливав, моква що не день, то випадала частіше, мочила дошкульніше, і віри, що каган думав про них, полонених, що вдіє щось, ставало все менше та менше.
"Хіба до самого кагана вдатися? — спливла несподівана мисль, і, як всяка дерзновенна несподіванка, заграла перед очима звабою. — А чом би й ні? Я ж ішяжич е. Скажу сим, що пильнують: "Я княжич з антів, волію бачитися з каганом, просити його, аби звідомив Антію: я тут, у полоні, родаки не поскупляться, добре заплатять йому за мене", — і ті не посміють ослухатись, перекажуть мою речницю каганові, а вже як побачусь із каганом, скажу заодно і про полонених: має щось робити з ними, інакше згинуть".
Щаслива мисль, гейби перша ластівка, об’явилася — і вже утвердила сподіванку, а сподіванка й певність: ано, то вірна путь, то, може, єдина можливість порятувати сих нещасних. Як на те табором пішла гуляти вість: імператор викупив стратега Каста; Каст, від’їжджаючи до Константинополя, пообіцяв комусь із легіонерів своїх: перше, що вдіє, повернувшись, піде до імператора й доможеться, аби викупив і всіх інших. Каган продав їх за четверть ціпи, то не така вже й велика купа золота для фіска, аби вагатись чи скупитися.
"Каган ласий на золото, — мислив собі Світозар. — Коли скажу, що я княжич із Тивері, вхопиться за се і пошле гінців своїх до брата. А поки той гінець їздитиме, ходитиму до кагана і таки ублагаю, аби дав полоненим крівлю, а з крівлею і можливість подолати моровицю. Ано, щораз шукатиму привід зустрітися і таки доможусь свого".
На тому став, того й тримався. Лишалося одне: вибрати слушну нагоду і того з обринів, котрий піде до кагана й скаже, чого хоче княжич із антів.
Такий обрип не забарився об’явитися — то був терхан однієї з турм, що прийшла в поміч сторожі.
— Ти справді ескулап є? — запитав Світозара, коли його привели й поставили перед доволі молодим, таки його літ терханом.
— А то.
— Серед полонених багато уражених язвою?
— Мало не кожен десятий. У мене е до тебе чолобитна.
— Потім...
— Вона стосується мене особисто, одначе й сих нещасних також. Я не тільки ескулап, що брав вищі науки в Константинополі. Я е княжич із Тивері, з Антської землі.
— Отак?
— Отак, достойний. Хотів би бачитися з каганом, тим паче, що ми бачилися вже з ним під Чурулом, й просити, аби послав гінців своїх та звідомив князя Тивері, що я тут. Матиме добрий викуп за мене.
— Все одно потім. А зараз одбери тих із полонених, що найбільше слабують, маю одвести їх у затишне місце а покоєм і крівлею. . Світозар примітне випрямився і прояснів видом.
— То правда є? Каган подбав уже про полонених?
— Так. І передусім про уражених язвою, їх набереться тисяча?
— Достойний привідцю. І дві набереться вже. — То одбери першу тисячу. За іншими прийдуть згодом.
Світозар метався в тім закуті, де лежали слабі, гейби на боролищі. Кидався до одного, облишав, завваживши, що він мертвий уже, й поспішав до другого, від другого — до третього, і всім казав: "Вставайте, братове! Вас, сла"бих, перших поведуть до халуп, у тепло та затишок. Ка^Хаи зглянувся на ваше безліття, дбає вже про вас". t Коли набрав тисячу та вивів із яру, завагався на мить І таки вдався до терхана:
— То, може, і я з ними?
— Да ні, — заперечив. — Тут лишається більшість, лишайся й ти.
Не став наполягати. Хоча з обрами пішли ті, що ледве Переставляли ноги та несли свое до краю виснажене тіло, та у таборі, лишалася значна і значна більшість. Та його не міг не брати на карб: тота більшість он як захвилювалася, почувши, що їх забирають із сеї ями під відіритим небом. Хто усмирить їх, коли дійде до одбору. Юртової тисячі і всім захочеться піти першими? Стратив обри тримають осібно, далебі, сподіваються на викуп, центуріони не вельми в пошані у легіонерів. Він, Свтозар, чи не єдиний, кому скоряються всі. Що буде, коли кине й піде? Чи не ліпше давати кожній новій тисячі, що йтиме з табору, центуріона, на весь час у путі та й там, куди прибудуть, а самому давати його тут?
Черга за наступною тисячею настала невдовзі, бо прийшли за нею не ті обри, що брали тільки-но, прийшли інші. І терхан був інший, ба й речі не ті. Не питали вже, в слабі чи немає, сказали виставити тисячу — та й повели. А по якімсь часі звідтам, куди вели, прискакав один, викинувши, певно, з сідла котрогось із необачних обринів (були то, як пригадує тепер, переважно отроки), прискакав і крикнув з крутопаді, що підносилась над яром:
— Не вірте аварам! Вони не до города Сінгидуна ведуть нас. Виводять у поле й витинають до ноги!
Виголосив одим духом і зник, певно, завважив: його помітила сторожа, поспішає, аби схопити чи й потяти. А всі, хто почув його, не знали, як їм бути. Вірити не хотілося, одначе й не вірити не могли. Не такий він перепуджений і стривожений був, той, що об’явився і крикнув: "Не вірте аварам!" Ано, не такий стривожений, щоб не вірити йому. Та й кому се треба було так підло жартувати і з ким?
— Содруги! Це схоже на правду! Не йдімо більше з яру, коли прийдуть і братимуть!
— Чи таке можливо? Чи вони, авари, не люди?
— Бо таки ні! Варвари є!
Велелюддя людське не просто гомоніло вже — вирувало. Спершу збиралися і радились невеликими купкамигромадами, певно, ті, що встигли заприятелювати за час походу чи полону, та, нічого не врадивши своїм осібним гуртом, кидалися до іншого, велелюднішого чи мудрішого.
— Не піддаваймось, коли прийдуть і братимуть! — кричали найголосніші. — Сидітимемо в таборі купно й триматимемося купи!
А що висидимо?
— Так, так, що висидимо? Та чи й дозволять сидіти? Приходитимуть і братимуть силою.
— Маємо послати своїх нарочитих до кагана. І то негайно! Ходімте до сторожі й скажемо: доки не повернуться наші нарочиті від кагана, нікуди не підемо!
— А коли не послухаються?
Це подав голос він, Світозар. Бо видів, певен був: і одні, і другі лише хапаються за рятівну мисль, радять не те, що порятує.
— Стихли на мить, одначе тільки на мить.
— А коли не послухаються, кинутись і розчавити!
— Оце вже діло. Я теж так думаю: коли авари справді намірились потяти нас, іншої ради немає й бути не може. Ми без броні, се правда. Та нас он яка сила. Коли візьмемо до рук киї та будемо мудріші за сторожу, здолаємо її, бігме. Ляже нас немало, то теж правда, проте по всі.
— Діло кажеш, ескулапе.
— Ано, ми теж пристаємо! Ходімо лавою на сторожу. Вона не така вже й чисельна. Хай ляже тисяча нас, зате всі інші розбіжаться по довкружних байраках, по дунайських зарослях — і хай шукають вітра в полі.
Згромаджене досі велелюддя завирувало, кинулося до наготовленого для вогнищ паліччя, кожен вибирав собі зручний коли не для нападу, то для оборони кий. Авари загледіли те і здогадалися, видно, до чого йдеться: спішно сіли на комоней, налаштували броню й стали лавою.
Іншого виходу з яру не було, лише через них. Та юрму полонених і та запруда не стримувала. Світозар ішов попереду, тож перший і спинився перед комонниками, що стали йому і його содругам на путі.
— Що трапилось, ескулапе? Куди правитесь?
— До тебе, привідцю.
— І всі?
— Ано. Воліємо знати, пощо тримаєте нас у цій ямі і доки триматимете? Каган велів вести в тепло та затишок, то беріть і ведіть.
— Прийде час, візьмуть.
— Чому ж не зараз?
— Про те знають інші, не ми.
— У полонених урвався терпець. Вони воліють, аби ви зараз уже брали їх усіх, скільки е тут, і вели до Сінгидуна.
— Сказано: вертайте назад і ждіть!
— Чого, смерті?
Терхан сягнув рукою до меча, хотів, видно, пригрозити Світозарові, та тієї миті сталося те, чого й Світозар не сподівався: хтось із полонених вихопився у нього з-за спини й огрів терхана по чому бачив києм. Інший скористався тією миттю й викинув привідцю сторожі з сідла. На поміч йому не забарилися прийти авари. Передні з коімонних здибили огирів і кинули їх на юрму. Скрикнули уражені і впали мовчки. Та полонені не помічали того. Хто міг, той захищався чи бив супостата свого києм, хто дотягувався до стремена, той хапав комонника за ногу і доволі спритно та дужо, як для знеможеного, викидав його із сідла. А вже там, на землі, били повершеного ті, гцо йшли вперед потоптом. Бо не сумнівалися більше: той, що стояв на замиленім огирі над крутопаддю й кричав усім, хто був унизу: "Не вірте аварам!" — був їм вірним содругом, життям своїм накладав, все ж повернувся до яру й попередив тих, що в яру: авари прирекли всіх на смерть. А в приречених немає вибору. Гинули від мечів, під копитами комоней і не зважали на те, мов очманілі дики, перли та й перли на аварів, аж поки не затопили їх собою чи примусили степутися і зійти з путі.
Що було далі, лише боги й могли видіти із високості. Поведівати ж чи завадити — навряд. Гула від тупоту тисяч і тисяч ніг земля, чулося важке, схоже на шум прибою в буремну ніч дихання, час від часу крик когось із уражених чи знеможених. Не благання про поміч — останнє прощання із світом чи докір світові. У цім страху-безпам’ятстві, в пориві, що знав одне — уникнути погоні, не стати жертвою варвара-аварина, навряд чи хто думав про поміч. Авари, одержимі в злості, скакали обіч і галалакали, одні повелівали щось, інші поспішали здійснити тоте повеління, ще інші насідали на полонених і разили мовчки. Урон від їхніх мечів, як і від стріл, мізерний, його навіть не помічають, а все ж полонені шарахаються час від часу, схоже, ніби хочуть пробити мур і не можуть, знову відскакують та біжать, силяться перегнати самих себе. Юрмисько від того ще помітніше бурлить, вирує, нагадує табун наляканих звіром комоней, до краю збуяпих і перепуджених, націлених на одне — втекти, не піддатися, з шкіри випорснути, а бути далі від біди-загрози.
(Продовження на наступній сторінці)