— Гості ходять, та дрібні, не з тих, що знають усе і всіх.
Похитує, журячись, головою, а тим часом мислить, як то, справді, кепсько, що не може знати, де нині найстарший її, той, що сів після вітця на отній стіл і взяв на себе брем’я князювання. Багато води спливло відтоді у Дністрі, ще більше — в Дунаї. А за водою і літа пливуть, люди один по одному відходять. Он скількох не долічується вже. Пішов услід за князем своїм його побратим і ліпший содруг у ділах землі Тиверської Стодорко, ще раніш не стало Чужкрая, Кушти, Ближики, Бортника, постарів, хоча й не полишив ратну службу в стольнім городі Тивері, Власт. Ано, тоді, як віче посадило на княжий стіл Радима, а Стодорко пішов до Вираю, воєводою в Черні став таки він, а привідцею дружини тиверської молодший син її і Радимів брат Добролик. Данко та Велемудр виросли за цей час на сотенних, мають, як і старші два, жон, дітей, свої тереми і свої волості при теремах. Не залишиться необділеним і найменший — Остромир. Лише той, Світозарко, не має свого пристанища і, хто відає, чи й матиме його. Десяте літо минає, як пішов у ромеї по науку, а все не вертає. Чи така звабна вона йому, тота наука, чи така затяжна? Хоча б вісточку подав.
— Тримайтесь брата-князя, діти мої, — повчає тих чотирьох, що при ній, — та землі своєї, вони не дадуть вас в обиду. Вітець так хотів, аби ви були твердю для столу і роду нашого, а ще для землі Тиверської.
— Ми триматимемось, та чи триматиметься Радим нас? — несміло, одначе доволі прозоро натякає Данко.
— Чом так?
— Просив, аби й мене узяв за море, аби і я звикав, як збувати пушнину, знав, де ліпше збувати. Слухати не захотів. "У тебе е повинність, — сказав, — то й стій при ній".
— І правду сказав, сину. Зле буде, коли кожен is вас чинитиме те, що заманеться. Повинність є повинність.
— А коли вона не до серця мені? Коли мене за море, на торги вабить?
— Повернеться Радим, побесідуємо про се а ним. Самому ж не гоже чинити супроти його волі. Воля князя — закон для всіх, для брата також. Хто відає, може, то й на ліпше буде, коли один із вас князем на столі сидітиме, лад землі та люду даватиме, інший торги вестиме, ще інші дружину гуртуватимуть та дбатимуть, аби була навчена ділу ратному, аби гожа була стати супроти супостата й захистити землю від напасті.
— Те й робимо, мамо Миловиде, — поспішив заспокоїти Добролик. — Нас багато, а земля одна. Кожен мусить шукати в ній собі місце і пам’ятати: дбає про неї не тільки князь; купно з князем дбають і браття його. З сим, властиво, й прийшли до вас, мамо ваша ласкава: аби запевнили в тім Радима та й сказали Радимові, най не бере всього на себе, надірватися може.
— Гадаєш, він не довіряє вам?
— Так не гадаю, бо маю її, довіру, і немалу. А ось Данко правду каже: мав би не сам правитися з хутром до Том, а й його взяти з собою, аби згодом передоручити те діло; мав би не сам завертати на зворотній путі до кутригурів та вибирати комоней для дружини, а Велемудра послати. Чи такий уже й молод він, чи не впорався б?
Втішно матері. Втішне, бо правдиво мислять діти її, так, як сама того хоче, як вітець їхній хотів. А проте й сум закрадається до серця: ще один поривається за море. Чи не забагато се? Чи з неї мало Світозарка? Йой, світоньку! Зараз уже серце обливається кров’ю, не відаючи, де Світозар, що з ним? А як то буде, коли й Данко подасться за море, уподобає чужі краї та й гайнуватиме вік свій по чужих краях? Чи звикне до того і чи спроможна буде звикнути? Бігме, се й буде, мабуть, те, що укоротить їй, матері, віку, як укоротило свого часу Божейковій.
Доки була з дітьми, старалась не виказувати смутку. Пригощала їх (правдивіше, іншим веліла пригощати) і вдавала, що щаслива серед них, а від’їхали із Соколиної Вежі, знову відлежувала недуги свої й снувала невидиму нить материнської туги. А ще бідкалася раз у раз: чому се так? Щось погане чує її серце? Се Обида обсіла вже Його й стукається до нього?
"Боже, одведи і заступи! — молиться ревно. — Не дай повторити долю тієї, перед якою я завинила свого часу — дошо Бикемкової маслі. Чи ік моя ііровіша така велика і страшна, щоб карати мене її карою. Я ж не з злої волі відмовчувалась і літо, і друге, і третє. Я шукала Божейка і каралася не менше, ніж його мама!"
І побивалася, і плакала, і певна була: ее не так собі, щось негаразд із Світозарком. Материне серце не помиляється, чуючи біду дітей своїх.
Воно й справді не помилялося. Дуже ймовірно, що на долю княгині Миловиди не випало б ще одного, раз уже пережитого безліття, що той її смуток — син Світозарко — давно повернувся б в обводи рідної землі, і втішив би усіх своїм поверненням, а ще тим, що домігся свого — став вченим мужем, позначеним увагою самого імператора і двома титулами — ескулапа і стольника, дарованими по навчанні у школі вищих наук, коли б світла хввля вдоволення досягнутим не вознесла його аж надто високо, а вознісши, не одбила тями. Казали йому: пожди, десь у літі йтимуть до Тивері лодії а товарами, перекинеш кілька солід навікулярієві та й будеш вдома. Де там, слухати не захотів: кола то йтимуть лодії і чи йтимуть взагалі. Казали: неспокійно у фракійських горах та мізійських дохах, авари промишляють нечесними промислами, — нет, відмахнувся, чи аварам потрібний той, у кого вітер гуляв в кишенях. Придбав ва останні соліди огира а сідлом, перекинув через плечі гуслі та й подався скіфським трактом до Дунаю. Певен був: такому усі путі одкриті. Літо аараз, де став, там і попас огира, напоїв водою, а попас та напоїв — може правитись далі. Від ночівлі при березі озера або ріки до ночівлі і від перепочинку на узбіччі тракту до перепочинку. Про себе теж менш за все думав. Мав гуслі за плечима і голову на плечах, набиту дослівною обізнаністю з "Іліадою" та "Одіссеєю", а ще вищими науками, пізнаними за системою "тривіума" й "квадривіума". Одним прочитав щось на місці перепочинку — і удостоїться страв, іншим заспівав, граючи на гуслях, розтлумачить право чи напише скаргу — і знов удостоїться, ще інших вилікує травами, що везе до Тивері, чи іншими ліками, що їх радять отці медицини Гіппократ та Гален, — і теж не буде в обиді. Всього лиш бесагу має при собі та кілька книг у бесазі, а вага їхня така, що й визначити годі. Один Гіппократів збірник чого вартий. А "Іліада", а "Одіссея"? A "Corpus juris civitas"? Ге, такі не лише седмипю-дві, весь визначений богами вік можуть годувати. І не тільки його, Світозара з Тивері, — плод земний.
Перші кілька днів не думав про харч — були припаси у тій половині бесаги, що трималась на кінській спині ошуюю, наступні — перебивався то сим, то тим, аж поки не підвернулася нагода: їхав повз поле і натрапив на людську біду — необачні женці вразили свого собрата, да так, що кров цебеніла з рани. Нагледів те (галасували довкола язвленого при тракті) і не став допитуватися, що та як, зіскочив із огира, попрохав, аби дали щось перетяти ногу вище враженого місця, й тоді вже, як спинив більш-менш кровотечу, приклав подорожника й .пов’язав рану полотном, що подала йому жона язвленого,
Його обступили, стали питати, хто, звідки, чи не песку лап є?
— Ано, він, — осміхнувся.
— То лишайся, молодче, у нас, бодай на час. У полі, як видиш, жнива, люд знемагав під сонцем, а пособити немає кому.
Мабуть, не зголосився б, поїхав далі, та жона язвленого вчепилася в стремено і не відпустяла вже, доки не вблагала.
— Зглянься, молодче, — казала. — Зглянься і лишись. Хто пособить мужу моему без тебе? Помре ж. Вадять бог, що помре, коли покинеш.
Що скажеш такій? Ногу перетяв аж надто. Хто ослабить перегодом так, як належить? Мусив поступитися своїм, а вже як поступивсь, то залишився не на день і не иа два — доки не обійшов та не впорав усіх слабих у їхнім сельбищі.
Зате в путь випроводили як достойника. І їжі, ласощів усяких наклали стільки, що до самого Черна вистачило б, і напутнім словом не поскупилися.
— Неспокійно на путях нині, — сказали, — Будь обережний. На ніч ставай аавчасу і тільки в сельбищах, до людей хились. Спершу прислухайся, що казатимуть вони, а тоді вже думай, чи правитись і як правитись далі.
Зворушений був тим. Присяйбіг, ніби й не чужі се люди. Не знав би, що там, за Дунаєм, є ще рідніші, далебі, й не пішов би од них. Бо чого треба мужу, окрім прихистку та прихильності сердечної, жони та дітей? А тутки мав би їх. Всього седмицю побув, а бачить і знає: напевно мав би.
Спинив огира, оглянувся ще раз на сельбище і осміхнувся. Схаменися, молодче. Чи жоііа та прихисток — найбільша відрада? Невже не тямиш: пісня зманює тебе знадніш прихистку, мандрівка — солодше жони. Колись ценен був; не всидиш через иісшо-зиаду при мамі, тепер же, як окинув духовним зором світ та спізнав, що таке таїна непізнаного в світі, усидіти і поготів не зможеш.
Що ближче під’їздив до Мізійських долів, то пустельніше було на путях і тривожніше в сельбищах. Гаразд, коли траплялася ріка чи збігали з гір почайни. І огира поїв біля них, і сам утоляв спрагу. У сельбищах і люд рідко траплявся на очі, і до люду не міг достукатися: у всіх заперті ворота, всім байдуже до його волання подати поміч подорожньому. Про ночівлю й говорити годі.
— Що сталося? — підстеріг таки одного і притримав аа полу. — У сельбищі мор?
— Немає ще, та гряде такий. Авари неподалік, не сьогодні, то завтра будуть.
— То й що?
Фракієць обернувся, відходячи вже, і видивився на Світозара, гейби на того, що впав із неба.
— А те, що се іде погибель наша.
Не питав більше, правдивіше, не встиг запитати: той, кого затримав, був уже далеко. А хотілось знайти все-таки, чо перепуджені так? Невже там, попереду, супроти обрів, не стоять імператорські легіони?
(Продовження на наступній сторінці)