Він так і вчинив: залишив Елпідія і всіх, хто був з Елпідівм, на поругу буйного в гніві кагана, а сам повернувся до Константинополя й заходився гуртувати там когорти, слати в усі кінці гінців та вивідувати, що роблять і що зробили вже стратеги. Вісті приносили не такі вже й сумні: маніпули, когорти гуртувались повсюдно й правилися на місце майбутніх боролищ — до Філіпополя та Адріанополя, а десь через дві седмиці через Константинополь пройшли й когорти, прислані стратегами з персидських боролищ.
— З нами і бог і імператор! — доповіли Коментіолу, — Мартін і Каст зібрали вже під свою руку три повноцінних легіони.
— Мало. В аварів удвічі більше.
— Іоанн та Дроктон обіцяють поповнити їх у недалекім часі.
— Все одно мало. Чи відаєте, яке то поповнення? Усе нестепні до ратного діла новобранці.
— Не тільки. Багато й літніх, тих, що бували та й бували в січах. А вони не гірші, стратегу, за тих, що прийшли з персидських боролищ.
— Усе це лиш утішні слова, достойні. У фортецях ij3 цією силою, ясна річ, усидимо. А що буде, коли каган обмине фортеці та піде на Константинополь? Кого тоді поставимо на путі його?
Тридцять тисяч... Чи це та сила, а якою можна виходити супроти аварів? А що вдієш? Солід таких, як хоче каган, у фіску справді немає. Та й сумнівається сенат, що він зупиниться вже. Такий, як Баян, і соліди візьме, і походом ітиме. А що тоді? На які статки зберуть потрібні легіони? Лишається остання спроба — поставити каганові умову: триста тисяч солід будуть сплачені йому, одначе тоді лиш, як він відведе свої турми за Дунай і зголоситься підписати ряд про ненапад.
"Хто ж піде з цим до кагана? Регула, як і честь та совість, вимагають, аби йшов я. Та на кого покладу виправу, коли не повернуся з аварського табору?.. А-а, що буде, те й буде, піду освідчусь імператорові, лк він скаже, так і вдію".
Маврикій не став замислюватись. Одразу і недвозначно повелів: вдруге ризикувати не варт. Досить буде гінця, аби доправив речницю і рішенець імператора Елпідію. А вже Елпідій хай піде і завершить перетрактації.
— Коли я не об’явлюсь, каган може догадатися що його шиють у дурні, і не пристати на те, що пропонуємо.
— Він і так не пристане. Досить того, що Елпідія кидаємо в пащу цьому удавові, тобі немає потреби лізти в неї.
— Тоді утримаймось слати гінця з твоєю речницею зараз. Зачекаймо ще кілька седмиць, доки я зберу докупи всю нашу силу та упевнюсь, яка вона є.
Елпідій довго вагався, як йому вийти перед кагана й сказати те, що велено. А чогось путящого так і не намислив. Єдине, на чому міг спинитися та уповати більшменш, — робитиме вигляд, ніби приніс втішні вісті. Адже імператор, як би вже там не було, а зголошується сплати ти аварам борг.
Потерпав все-таки, проходячи в намет. І не дарма. Тільки-но заїкнувся, що сплачено буде пізніше, кагана ніби з катапульти кинуло.
— Отак? — вихопився з дарованого ними ж, ромеями, крісла й став перед слом, гейби гора перед безоднею. Зламати намети. Негайно! Цієї ж миті!
Зчинилося щось неймовірне. Одні авари схопилися, мов ужалені, й кинулись на Елпідія і всіх, хто був із ним в одну якусь мить виперли їх поза каганове обиталище інші, бачив, застигли, подивовані, видно, не знали, як їм бути.
— Стривайте! — силився боронитись Елпідій. — Ми сли великої держави, люди недоторкані!
Не слухали, гнали до хурдиги й таки запакували туди всіх, і не в стінах — укинули до підземелля.
— Варвари! — кричав Елпідій. — Скільки не вчи, скільки не отесуй їх, були й лишаються варварами. Стривай, біснуватий, настане наш час, за все поквитаємось.
— Коли настане? — подав хтось із сольських голос. — Чи ваша милість не відає, що означає оте: зламати намети? Ми приречені, нас велено скарати на горло.
— Не може бути. Не посміють! — Це варвари, вони все можуть. Тим паче, що сила зараз на їхньому боці.
Озвалися й інші. Одні казали: не треба було затівати ці перетрактації, інші йшли ще далі — нарікали на імператора Юстиніана, котрий покликав цих варварів на їхнє безголів’я. Чи пе відав, кого кличе? До антів перестали ходити з татьбою і замирилися, бач, сорок, коли не більше літ не стинаються вже. Невже і з склавинами не можна було пошукати замирення?
Приречені, як діти, усе дозволяли собі: поносили покійних імператорів, не обминали й сущих. Далебі певні були: їм уже все одно. А коли все одно, то чого мають остерігатися? Бодай перед смертю скажуть те, що каменем лежить на серці.
Та поспішили прирікати себе.
Коли вірні схопили Елпідія і всіх із сольства, що були з Елпідієм, терхани, а надто ті з мужів думаючих, що стояли найближче до кагана й почиталися більше, ніж хтось, каганом, отетеріли і не зважилися перечити. Одначе до пори до часу. Як Елпідій і всі ромеї опинилися поза кагановим наметом, а крики-протести їхні чулися ще, коча й віддалено, хтось із найстарших віком радних зібрався з духом і сказав Баянові:
— Достойний привідцю, я не радив би тобі робити це.
— А так, — заговорили й інші, і доволі дружно. — Не забувай, з ким вийшли на прю. Це Візантія. Люд її нелічений, а простори неосяжні. Є кого виставити супроти нас, е де й розвернутися. Сьогодні ти вільно гуляєш по Фракії, а завтра можуть заступити тобі путь покликані до меча і сулиці легіони.
— Дійде до скрути, — урезонювали й інші, — ромеї замиряться з персами, а город Константина заслонять від тебе. Навіть твої хоробрі турми неспроможні будуть покласти під копита такий широкий світ, як Ромелія. Рано чи пізно змушений будеш піти за Дунай. Що тоді скажеш і чим виправдаєш те, що скарав на горло слів її? Усе можуть простити й забути тобі, цього — ніколи.
— А ще й те пам’ятай, Ясноликий: наші сли теж сидять у Константинополі.
Баян вертівся, гейби заведений, відповідав, лютуючи й не підбираючи слів у люті своїй, то одному, то другому, зрештою вихопив меча й крикнув тим, що можна чути лише на бородищах, голосом:
— Я повелів — і повеління своє міняти не буду: зламати намети!
Доля ромейських слів була, здавалось, вирішена. Хто стане перечити такому і підставляти себе під лють неудержиму. Мовчазні гнулися у великоханському наметі, мовчазні й вийшли один по одному з намету.
А все ж хтось узяв на себе сміливість і шепнув вірним: "Не карайте ромеїв до завтра. Хай уляжеться гнів повелителя, хай стане супокійним та зважить усе. В супокої і наймудріші стають мудрішими".
Час виправдав вчинок сміливця. Другого дня прискакав із Константинополя гінець від Таргіта й звідомив радників, а радники — кагана: усе аварське сольство запроторене на острів Родос і взяте під суворий нагляд. Коли щось станеться із слами від ромеїв, його, Таргітова, голова, голови всіх інших із сольства аварського будуть настромлені на сулиці й виставлені на глум і осудовисько при в’їзді в Константинополь.
Баян думав, як йому бути із слами ромейськими день, думав і другий. А на третій випустив-таки з хурдиги й сказав, аби забиралися геть.
XXIX
Ніщо не стримувало тепер аварські турми. Каган так і повелів, промовляючи до них: на Константинополь! Ідіть і беріть у ромеїв усе, що можна взяти. А повеління кагана — повеління Неба. Впали по тому ромейські фортеці Залдапа, Паннасу, Троксум, нависла загроза й над Філіпополем та Адріанополем.
Коментіол міг уявити собі, який лютий після всього Баян, а іншої сили, що могла б угомонити ту лють, крім його легіонів, немає, і сила та не така вже й численна, щоб брати на себе всіх аварів. Треба кликати на поміч стратегську мисль. Коли вона не пособить, ніщо інше не порятує вже.
— Що знаєте про аварів? — покликав і запитав стратигів своїх.
— Небагато, достойний. Послухи доповідають: рискають по Фракії, яко голодні вовки, шукають доброї поживи.
— Коли шукають, не зосереджені, значить.
— Так. Кожна турма діє осібпо, схоже, що на власний розсуд.
— Цим і скористаємося. Передусім слід, гадаю, збити аварського привідцю з праведного путі. Ти, Касте, иди зі своїми когортами до гори Еми і шукай зустрічі з турмами, що рискають там. Ти, Мартіне, спрямуй свій легіон на сам Дунай, до города Неї. Ітимете так, аби менте зтгали йро вас, а прийшовши, явіть себе якомога гучніше. Я ж мав, авари — суспіль комонні вої. У його легіонах теж переважають вони, а проте є й лучники та щитоносці.
На ліпше чи на гірше це? — питав себе. — Коли доведеться брати городи з високими й прямовисними стінами чи давати табором у полі, і щитоносці, і лучники будуть он ад потрібні; коли ж зійдемося із турмами аварів зневацька, і ті, і другі мало вдіють. Тоді потрібні будуть лики і лише мечники".
Звідники доповідають: турми Баянові гасають всюди, сам іде Баян поки що не вирушив із Анхіала. Як то поведеться аварський привідця, коли зійдуться саме там? Засяде за щами й боронитиме, як усі, ворота та стіни чи виведу урми в поле? Здоровий глузд стратега каже: мав би сиді за стінами. І все ж це каже глузд просвіщенного стратега. Що мислить варвар, один бог відає.
Тільки правився до Анхіала, стільки й думав про це та прийдав, як поведеться в одному випадку і як — у другому. А підійшов до нього та постукався у ворота — очам не повірив: йому відчинили їх і, відчинивши, сказали: авар немає в городі, знялися на світанні й подалися, толочачи тумани.
Ось тобі й варвар, — не йняв собі віри. — Га, таке утнуги каже маю розуміти його? Довідався, яка сила йде на тал, і почув остуду в серці чи подався на поміч тим, супроти яких пішли Каст і Мартін?"
— Куди пішли авари?
— На скіфську путь, достойний.
— І всі одразу чи одні звечора, інші вдосвіта?
— Усі одразу.
Ясно, виходить, і таки на скіфську путь.
(Продовження на наступній сторінці)