— Я малію перед тобою на силі, жоно моя, — мовив уголос, — тому не можу бути суворим з тобою, як і гнівним на тебе, та сказати скажу: се мої діти, і має бути так, як я волію. На їхню долю й без того багато випало.
— Чи я приневолюю їх? Скажи, Милане, і ти. Злато?
— Знаю, — не став слухати доньок. — Приневолювати не приневолюєш, та спонукати байками про Христа спонукаєш. А тим вселяєш і віру в нього. І письмен задля того навчила, аби читали ті байки.
— Я, кпяже, всього лиш добра їм хочу.
— Не бачу того.
— Вислухай і побачиш. Ти он який вік прожив і між люду бував немало. Либонь, знаєшся ж на ньому.
— Ну то й що?
— Невже не удостовірився: на горе-безліття один є лік і одна розрада — пошук істини.
— Вона, гадаєш, у вірі Христовій?
— Не кажу так, одначе не кажу й ні. Сам помисли: що робить людей алчними, а відтак і підлими? Лише одне: жадання ситості, величі, слави. А що робить їх гордими? Та те ж, що й алчними. Одне лиш горе-безліття змушує людей ворушити мівками, ставати добрими і мудрими людьми. Ніщо інше. Волоте, лише воно. Так само як добрість робить людей щедрими, а щедрість душевна — воістину великими. Чи могла я стати твоїм донькам на заваді й не допустити їх до письмен — витоків пізнання, Коли бачила: вони прагнуть пізнати себе?
— Гадаєш, то буде для них утіха й порятунок?
— Ано. Не дивися так і не помишляй, муже мій, ніби волію, аби доньки твої в ім’я пізнання істини й надалі чкили в безлітті. Одного хочу: аби пізнали себе, коли вже сталося так, що спізналися з безліттям. "Я не зверну вже її з сеї путі, — стає на думці Волот. — Як же в нас буде і що буде?"
Помислив і вже потім вирік свої мислі вголос:
— Знати себе не вадить, зраджувати лиш не тра.’ Як на мене, ти мала б про інше подбати, жоно моя: аби і Злата, і Милана знайшли собі мужів достойних та слюбних. Ото й буде те найліпше, що можеш зробити для них.
Миловида не перечила, одначе й згоджуватись не поспішала.
XIV
Товар лангобардський і хури із збіжжям прибули до Скіфії разом із слами від короля Алвоїна.
— Король ваш, — сказали ели, — шле привідці аварського племені каганові Баяну бажану живність і хотів би мати взамін за неї не лише тверде слово, а й підписаний папірус про спільну виправу супроти гепідів, як і саму виправу.
Баяв спромігся на сяку-таку подяку за живність, та коли дійшло до угоди, не поспішав підписувати її.
— Гепіди перебувають під захистом імперії, — сумнівався вголос. — Виступити супроти них — означатиме виступити супроти ромеїв, посваритися з ними.
Сли лангобардські перезирнулися між собою і вже потім вирекли свій подив:
— Чи каган не відав про те? Чи він і без того не перебував у сварці а ромеями?
Не хотілось виказувати себе, а проте м не міг не глянути тієї миті на Нандиха. "Се ж як розуміти?" — питали його очі.
І Кандих не забарився пояснити.
— Король Алвоїн, як і сли його, не менше обурені клятвопорушенням ромейських імператорів щодо тебе, повелителю наш, ніж ми, твої піддані. Вони відають, як повівся Юстин Молодший із слами нашими в Константинополі, і ладні єднатися а нами в потугах ратних не тільки супроти гепідів, а й супроти ромеїв.
"О Небо! — ледве стримував себе, аби не вибухнути гнівом, Баян. — Що він каже? Хто дозволяв йому вести в лангобардами річ про виправи супроти ромеїв?.."
— Король наш, — стали на поміч Кандихові лангобарди, — велів переказати тобі, повелителю аварів: коли ми знищемо гепідів, яко силу і ромейську опору на Дунаї, нам ніхто не завадить тоді ходити спільним походом не лише до Фракії чи Македонії, — під сам Константинополь. Об’єднаємося із сусідньою Скіфією і згуртуємо силу, проти якої не вистоїть вся ромейська імперія з її палатійськими когортами. То й буде вона, помста за все: клятвопорушення, віковий глум і вікові кривди. Доста терпіння! Най торжествує воля знедолених і знеславлених!
Згадка про знеславлених тлумить одну і зроджує в серці іншу хвилю: відплати-мсти. Лангобарди правду кажуть: по сусідству з ними і їхньою Паннонією бурлить невгамовний слов’янський люд. Коли його прибрати до рук та пустити на імперію, можна затопити всю її, принаймні до моря.
А проте в Баяна вистачає глузду і терпіння не виказувати себе всього й одразу.
— Наші першородні мислі були, — каже слам, — виділити в поміч королю лише окремі турми. Коли ж король Алвоїн має такі, як чую тут, наміри, є потреба іти всім.
— Істину кажеш. Король теж такої мислі. Нащо половинитись? Приходь і сідай всім родом своїм у землі Гепідській. Здвоєна сила наша та сила скіфів, що живуть а-поміж нас, дасть нам спроможність твердо стояти на Дунаї, ходити звідтам, куди захочемо і коли захочемо. То було те, що треба, і все ж каган не поспішав казати: згода:
— Земля, що під гепідами, багата?
— О так.
— А самі гепіди? Що знайдемо в них, коли прийдемо?
— В обиді не будеш, привідцю. Король казав уже тобі:
Сірмій і всі його скарби — твої.
— Того замало. На комоней, череди корів, отари овець
багата та земля?
— Цим переважно й багаті, з цього и живуть гепіди.
Як і всі. Хліб ще сіють.
— Тоді в угоді між нами має бути и таке: усе, що добудуть авари у гепідів мечем, буде за аварами, що добудуть лангобарди, належатиме лангобардам. Коли на все це буде згода, я підпишу папірус і за два-три дні рушу на середній Дунай.
Тепер сли лангобардські не поспішали казати: згода.
Позирали на кагана прибитими смутком очима і відмовчувалися.
— Чи не здається каганові, що він надто мало залишав нам? Король інакше мислив: аварам по звитязі буде земля гепідська, нам — те, що добудемо в гепідів.
— А сама звитяга над гепідами? Хіба того мало? Не мені ж — вам вона потрібна.
Питатись, крім самих себе, не було кого. Іож сли, помонявшись, сказали:
— Згода,
Коли все, про що домовлялися, було списано на папірусі і каганові лишалося поставити ііід угодою між двома сторонами відбиток великого пальця, зиркнув на слів допитливим позирком і вже потім поцікавився:
— Турми ваші, скажімо, одразу ж підуть ва гепідів. А де подінуть роди свої, усі, що мають, набутки? На чиїй землі знайдуть їм прихисток?
— Далебі, на нашій. Те саме по собі зрозуміло, достойний.
— Можливо. А все ж буде ліпше, коди й це запишемо на папірусі.
Сли не перечили, однак від себе додали: доки триватиме виправа.
Про те, що лангобарди правились із сольством до аварів, може, й стало для когось гласністю. Було їх немало — дві сотні, та й правились не раз — двічі; хтось міг примітити й пустити поголос по землі Ромейській. А як стадося, що той поголос обігнав аварів і встиг зворохобити ромеїв, да так спритно, що когорти імператорові опинилися в Сірмії та Сінгидуні раніш аварських турм, те, певно, Небу лиш відомо. Були десь поблизу і випередили хана з його турмами чи про лангобардські перетрактації а хав"м знали гепіди і вдалися за поміччю до імператора?
Як би там не було, в розбрат на Дунаї втрутилася сила, яку не можна не брати на карб. Втручання те міняло все і міняло не на ліпше. Баян заліг з тої оказії у нашвидку розбитому для нього наметі, гейби ведмідь у берлозі, і не зважувався показуватись королю лангобардів на очі, король лангобардів відсиджувався в своєму теремі-палаці в стольнім граді Норику і теж не зважувався іти ва розмову до Баяна.
Один так собі мислив. Ромеї — не кревняки мені, рано чи пізно маю з ними стятися. Та було б ліпше, правдивіше найліпше, коли б січа з імператорськими когортами сталася після того вже, як всядусь на землі Гепідській, та відчую себе волостелином на ній, та замаю соузників надійних — і короля франків, і лангобардів, і слов’ян-склавинів чи, як іменують їх лангобарди, скіфів. Без того соуау і без таких фортець на Саві та Дунаї, як Сірмій, Сінгидун, про звитягу нерозумно думати. Що ж вчинити, коли так обернулося? Відсиджуватись і ждати чи обійти Сірмій, Сінгидун і прибрати до рук всю іншу Гепідську землю?
Короля Анвоїна непокоїло інше. Імператор багато сказав тим, що обсів обидві гепідські фортеці — і Сірмій, і Сінгидун. Дуже можливо, що скаже ще більше, коли він, Аивоїн, об’єднається з обрами і зніме меча на гепідів. А проте як може не піти тепер, коли покликав аварів, коли ті авари пришили й аатоііили собою всю Паннонію? Ото тільки й лангобардів, що в оседках та на ниві поблиэу оседків. Балки, вибалки обсаджені наметами та кибитками аварськими, випаси, пустирища — їхнім товаром. Поки споживають те, що мали, та те, що дали їм, цівбіди. А що буде, коли споживуть? Вони ж не стануть церемонитися, полізуть на поле, до оседків і братимуть усе, що можна буде взяти. А то пряма путь до розбрату.
Ні, тепер уже що буде, те й буде, а йти супроти гепідіа мусить. Ромеям теж непереливки, двадцять літ уже ріжуться і, далебі, не скоро перестануть різатися з персами. А коли так, далі Сірмія і Сінгидуна можуть і не піти.
Одначе чому мовчить каган? Ані сам не йде, ані слів своїх не присилає. Вважає, що він, король лангобардів, обманув його, пообіцявши Сірмій, і тепер перебуває в гніві чи всього лиш перепочиває після виснажливої путі?
— Що гепіди? — цікавився в тих, які прибували з обводів.
— Потішені тим, що мають підтримку від самого імператора, і збадьорилися. Одні п’ють із ромеями вино, інші гуртуються на обводах, ба навіть роблять нічні вилазки. На табори не зважуються нападати, а між таборами шастають поночі, грабують люд, палять оседки.
— Робіть те саме і зведіть мене з каганом. Хочу бачити його в себе і говорити.
(Продовження на наступній сторінці)