— Возьміть два ринських, єгомость, а решту вам відробить син один або другий. Візьміть, панотченьку! — благав Козак.
— Маєш при собі?
— Ні, не маю.
— То йди, перше принеси! — сказав Левицький твердо.
І Козак пішов заставляти кожух. Приніс небавом два ринських, а решту, казав, відробить син восени; буде молотити і картоплю копати так довго, доки не відробить. О. Левицький записав собі, що син Козака має єму відробити десять днів восени і казав старому прилагодити похорон на другий день пополудні. По тім торзі по селі пішла поговірка, о котрій зараз дізнався і Славко, що панотець збирає гроші вже для шостої доньки, а тим часом о. Левицький, коли розважив свій вчинок, жалував єго якийсь час, але при слідуючій нагоді зробив так само.
Все те сталося мов на привіт отсеї малої істоти, що на хресті назвали її Володимирою. Добре хоч, що маленька Влодзя того всього не розуміла і не знала: інакше життя відразу було би їй дуже гірке. І не знала вона й сього, що поява єї на світ спонукала о. Левицького також до одного вчинку, до якого він перше не показував найменшої охоти. Іменно Ольга, що плакала і сумувала так задля сестрички Влодзі, небавом дізналася, що повинна радше бути їй вдячною, бо о. Левицький на гарячу намову бабусі Клавдзі рішився вкінці віддати Ольгу за Горошинського.
— На кого ти хотів ждати? — говорила бабуся до свого сина.— Шість доньок в хаті, адже того не скриєш перед ніким! А Горошинський чоловік статочний, не надто молодий, має тридцять три роки, загосподарований. Ольга прийде на готове.
— В моїм роді ще того не бувало, щоби дівчата за учителів виходили,— говорив на се о. Левицький.— Та най уже побираються, коли така божа воля.
Повідомлений о тім Горошинський прибіг, красно прибраний, чимскорше в дім о. Левицького, і поцілував єго, бабусю і свою суджену в руку. Єго лице, звичайно, сніде, тепер зарум'янилося, і він щасливо споглядав на свою суджену, що також немов віджила і стала якась жвавіша. О. Левицький принимав Горошинського ласкаво, але без особливих любощів; зате бабуся Клавдзя скакала коло Горошинського так, як би сама була єго суджена, а не єї внучка.
— Ну, преці потанцюю собі,— говорила вона і рухалася так жваво, якби танці мимо її старості зовсім не приходилися їй тяжко.— А пам'ятайте, пане Горошинський, не забудьте попросити мене бодай до кадриля!
— Добре, пані, прошу вже тепер! — відповів щасливий Горошинський, сідаючи коло своєї судженої.
Зоня кривдувала собі дуже. Такі освідчини їй не сподобалися.
— Якби мені мав хто освідчитися,— говорила она сестрам, пізнім вечором лягаючи спати,— то мусів би перше впасти передо мною на коліна, потім присягнути, що мене дуже а дуже любить; а ми би потім обоє крилися з тим перед татом і мамою довший час і аж відтак сказали би їм. А тут сталося се якось так непоетично, сухо...
— Проси бога, аби хоч так непоетично освідчився тобі хто,— відповіла Наталка.
— А! я тепер піду до семінарії, то можу собі почекати і перебирати.
— Почекай, хто знає, чи приймуть тебе. Там зголошується таких, як ти, сотками. А ліпша рахуба була би, як тато казав, аби тебе Славко дома вчив, а ти потім іспит складала.
— То ще ліпше! — тішилася Зоня.— Буду на весіллі Ольги.
— Моє весілля буде тихе, може, навіть без музики,— замітила Ольга.— Годі ставитися, як нема за що.
Ще сказала Зоня кілька своїх думок і зараз заснула; лише Ольга і Наталка розмовляли допізна вночі, думаючи посполу над своєю будучиною. З третьої кімнати чути було часом пискливий плач наймолодшої доньки Левицьких...
IX
Вакації скінчилися. Петро Дорош вибудував хату і виїхав на посаду до Львова. Генко Левицький остався дома і мав аж на другий курс знову вступити до восьмого класу. Зоня пішла до семінарії, до чого допоміг їй Горошинський тим, що помістив її у своєї заможної тітки у Львові за дешеві гроші.
Ярослав Левицький не виїжджав нігде і почав учити дідичевого сина. Що з собою почати, не знав; думки висвячуватися безженним немов лякався, але і не слухав намови бабусі, щоби їхати до о. Лановича, котрий мав красну доньку і значне віно для неї. А се, що прийнявся учити дідичевого сина, оправдував раз перед батьком, котрий троха кривився, так:
— 'їхати,— казав він,— нігде не думаю, висвячуватися маю час, дармо їсти хліб ваш не хочу,— що ж вам шкодить, коли у дідича зароблю по 20 з[олотих] р[инських] місячно? Я ті гроші вам віддам і собі дещо справлю; бодай газету запренумерую собі. І не буде мені так скучно, як тепер є у сій глуші заліській, без книжок, без газет, без роботи...
— Але ж бо, хлопче, вік твій минає! — вговорював о Левицький сина.— Думав бути священиком, а пускається на домашнього інструктора! Чи то ж годиться?
— Такого "щастя", як ваше, тату, можу добігти чи скорше, чи пізніше, а чим пізніше попаду в такі злидні, як ваші, і поступлю собі так, як ви з Козаком, тим лучче для мене і для таких Козаків. А краще не шукати таких злиднів!
— Роби собі, що хочеш! — закінчив о. Левицький, вражений немилою згадкою про Козака.— Ти вже давно повнолітній; пам'ятай лише, аби-сь на мене не нарікав.
— На вас не буду нарікати за свою долю, будьте певні! — відповів Славко і хотів вийти з батькової канцелярії, коли в двері вступив саме той Козак, котрого перед хвилею згадали. Славко задержався в канцелярії.
— Що скажете, ґаздо? — спитав о. Левицький, наставляючи Козакові руку до поцілування.
— Та я, прошу єгомостя, з інтересом.
— З яким?
— Женитися хочу.
— Та як? в дві неділі по смерті першої жінки?! — здивувався Славко.
— Годі інакше, паничу,— відповів Козак, підвівши свої тупі очі на Славка.— Нема кому сорочки випрати, нема кому зварити, та й мені самому маркотно. А за жінкою то я ще дістану дещо, буде легше.
— Не ліпше ж тобі,— почав о. Левицький,— свою доньку, що служить у Львові чи десь, додому завернути, най би варила і прала?
— Якби я знав, де она є, то я би їй казав вернути додому; але за нею і слих загинув.
— То котра? — спитав Славко в батька по-німецьки, аби Козак не розумів.— Чи та гарна Анниця, що приїздила раз на Великдень до Залісся, цілком по-панськи приодягнена?
— Та сама,— відповів о. Левицький.— Sie war wirklich sehr schön, aber
1 Вона справді дуже гарна, але... (нім.)
А де ж вона обертається? — спитався у Козака.
— Не знаю,— каже батько Анниці.— Зі Львова поїхала десь аж під Турка чи до Гамерики, не знаю. Писала якось раз торік, але і реєнтий не знав, з якого то краю лист прийшов від неї.
— Так з ким же ти хочеш женитися?
— З вдовою по небіжчику Кіндраті.
— А! то справді добра буде жінка! — почав панотець прихвалювати.— Мусить бути шлюб красний.
— Та вже як ласка ваша,— говорив Козак вдоволено, як би не той, що першу жінку поховав тому два тижні.— Я з нею умовився, ще як мені жінка почала "псуватися".
Славко витріщив очі на таке варварство, але батько, полагодивши орудку з Козаком, пояснив синові цілком просто сю безсердечність Козака.
— Ти дивуєшся? Думаєш, що на селі так, як у піснях співають? Хлоп без жінки не витримає, хоч би сам не мав що в рот вложити. Один бувший мандатор, а потім війт, що вже давно помер, оповідав мені, що коли селяни не хотіли платити податків, то він замикав їх жінки до арешту. Той спосіб завсігди показувався найлуччим, бо селяни зараз складали гроші...— Бачиш, такий бідолаха Козак жениться, а ти не думаєш, хоч ти все-таки будеш мати що їсти і для себе, і для жінки.
— Бо я не Козак! Хіба ви думаєте, що можна отак раз-два, діставши від панни гарбуза, її забути і другої шукати?
— Чому не можна? Се ж звичайна річ, щоденні випадки! Женися, поки ще на синоді не ухвалили целібату.
Того місяця мав бути у Львові церковний синод і газети ширили заздалегідь вісті, що синод має постановити безженність для священиків.
— Заким синод ухвалить, а Рим потвердить,— говорив Славко,— я ще буду мати час надуматися.
Під кінець вересня синод зібрався. О. Левицький читав "Діло", передплачене Славком, і сердився незвичайно, що синод може навіть над чимсь подібним радити, як безженність. А полохлива бабуся Клавдзя думала, що вже от-от вийде заборона питомцям женитися, і трохи не виганяла Славка з дому, щоби їхав на празники і весілля. Він уперто не слухав і з Залісся не виїздив. Але ся справа безженності не виходила єму з думки і навіть гризла єго, коли мав раз
0 тім розмову з Головатим. Було се по тім, як о. Левицький відчитав у каплиці єпископське послання о синоді. Головатий питався у Славка, над чим там будуть радити, а дізнавшись, що між іншим і над безженністю, заявив зовсім ясно, що то було "би не зле, якби і руські священики були нежонаті.
— Не у гнів вам сказавши,— говорив Головатий,— от і ваш батько якби був нежонатий, то, може, був би цікавий знати, що в селі діється, та поміг би дещо направити. А так що? присіли єго діти, він ґаздує, як кождий з нас, зводить — як може—кінці докупи, а про своїх парафіян не має і часу думати.
(Продовження на наступній сторінці)