— Так би виходило... Чи ви не співаєте сього до мене? —.-спитала бистро, відгадавши тайну думку Славка.— Ні, пане, така дуже практична я не є, і здогад ваш не має великої підстави. Се комбінації батька, а не мої. Пан Більський дуже милий чоловік, правдивий салоновець, але в мені по матері лишилося досить демократичної крові, щоб я на салоновість не клала великої ваги. Ви не повірите, як пам'ять на покійну матір мені все пригадує, хто я з роду, як настроює мене часто недовірчиво до всіх. Мій брат, поручник, дуже зарозумілий на свій герб, батько лише часом нагадує єго людям, а я вдалася в маму-демократку.
— Демократизм не лежить в тім, аби маловажити герби,— замітив коротко Славко.— А аристократизм сей, що шукає краси в життю і вміє віднаходити її, також не злий, навіть дуже добрий.
— Я знаю,— відповіла дівчина живо.— Демократизм треба ще зазначувати роботою. Бувши у Львові через два роки у тітки, я пізнала там одного панд, котрий мені докладно вияснив, що се таке демократизм.
— І якою роботою думаєте єго зазначити? — Що ж я можу тепер робити?
— Е! ні, не кажіть так! Можете щонайменше робити се, що ваша добра мати робила; можете, наприклад, мати вплив на батька, щоб він не терпів у селі такого неладу, який є. Розуміється, коли пан Більський забере вас нам на другий рік та ще й виїде з села в місто, то з вашого демократизму користі не буде.
— Пане Левицький, не докучайте мені Більським,— промовила з усміхом,— бо я вам так само і з більшим правом буду докучати панною Стефкою. Ви самі винні, що вона рішилася вийти за кого іншого заміж.
— Вже вийшла,— замітив Славко невиразно.— Недавно читав я в часописі про єї вінчання і дивно мені було, що я прийняв сю вістку досить спокійно.
— Вже вийшла замуж? — повторила дівчина і, зміняючи голос на більш м'який, додала:
— Я, властиво, не повинна вам докучати...
— Можете, нічого не шкодить.
— Не хочу.
— Чому?
— Бо то вас, певно, болить.
— У мене досить сильні нерви.
"Народжених шляхтичами" (пол.).
Славкові забаглося немов висповідатися перед дівчиною, що пошанувала єго чуття, і став їй оповідати про Стефку. Думав, що зможе оповісти все спокійно, а навіть з легким глумом. Тим часом, коли пригадував собі чимраз лучче пережиту подію, голос єго м'як, він уривав і, не докінчивши, замовк та похилив голову в землю.
Настала мовчанка. Маня передумувала, від чого би почати свіжу, веселішу розмову, а'ле не находила предмету.
Аж по добрій хвилі Славко підняв голову і, намагаючись до усміху, відізвався:
— Правда, який я ще дитинний!.. Не дивуйтесь і не смійтеся! Я до того перед рідними сестрами не признався, що вам тепер оповів. Мені здається, що вам можна було оповісти, а я чув потребу до того. Тяжко носитися самому із своїми думками. х
— Не бійтеся; я вмію оцінити ваші почуття і зовсім не думаю брати їх на глум.
— Є, знаєте, люди, з котрими цілими літами живеться, а проте чоловік перед ними криється; а є знов такі, до котрих відразу мається довір'я. Ви, мабуть, одна з сих...
— Незаслужений комплімент...
— Мені тепер не до компліментів; я, можна сказати, зробився тепер байдужий до всіх женщин, та проте вірю ще, що є між ними щирі люди. Спокою бажаю...
— Борби повинні ви бажати, а не спокою; ви ж не старець.
— Авжеж, без борби годі, і я її шукаю, я її вже найшов, але не таку, як ви собі думаєте. От з нашим війтом поборотися, з нашими Мошками, з темнотою — оце тепер для мене борба, хоч не поетична, але зате цікавіша і корисніша, ніж ті стереотипні, все однакі любовні борби.
— Ви зробилися песимістом завчасу і без надто великої причини. Се стара історія... Бачите, як спадає листя з клена? А він на весну знов зазеленіє.
— Так-так! Се стара історія, мовляв Гейне, doch bleibt, sie immer neu... Але даймо сьому спокій! Шкода о тім говорити! Чуєте, панно Маню? Я числю на вас, що коли мені буде потрібно помочі вашого батька в користь громади, то ви вживете свого впливу на нього. Правда?
— Буду старатися.
— Якби ви знали ближче відносини Залісся, то вас би така сама лють брала на них, як мене бере, коли думаю про них. Я не раз і зовсім рад з того, що зазнав розчаровання, бо тепер я чуюсь більше громадянином, членом суспільності.
І він розповів дівчині про нелад і злидні Залісся, розповів усе докладно. Маня чудувалася, що сидить у селі, а мало що знає про него.
Пізно ввечір думав Славко над своєю розмовою з Манею і соромно було єму лиш за одно: що виявив перед нею своє розчаровання і жаль. Думав, що се єго піднесе, а тим часом воно ще єго прибило. Хоч Маня слухала єго із співчуттям, але він тепер підозрівав о недостачу чуття всі панни, навіть Маню, до котрої в деяких хвилях чув довір'я.
А тим часом панна Маня у своїй кімнаті грала допізна на фортепіано і якісь самі такі задумливі та смутні мелодії, що то старому Заборовському аж навкучило.
— Моя кохана, чому ти не йдеш сапати? — спитав він її, зайшовши до єї кімнати.— Вже 11 година.
— Скоро тато хоче спати, то я, розуміється, зараз перестаю.
— Не в тім річ, любко, чи я сплю, чи не сплю; тілько ти повинна спати! Я такий рад, що ти вже лучче виглядаєш, отже, боюся, щоби знов не змарніла. Ой, ти моя рибко золотенька!
І старий Заборовський обняв доньку за голову та поцілував її в чоло.
— Якось не хочеться мені спати,— оправдувалася донька.— Бачите, тату, яка ніч красна;^ от місяць над лісом...
— Акурат найліпша ніч для спання,— закінчив прозаїчний тато.
XI
Скоро перший більший сніг покрив землю, Заборовський урядив лови у своїх лісах. В день ловів уже зрана в дворі стали приготовлятися для гідного прийняття гостей з міста і з околиці. Мали приїхати кілька урядників із староства і ради повітової, сам староста, і сам маршалок повітовий, і деякі сусіди, між ними і Більський.
Ще ніхто з гостей і не заїхав до двора, як рано по селу пішла чутка, котра зараз дійшла і до двора, що злодії обікрали громадську касу; мало бути в ній найменше дві тисячі, в тім і гроші, зложені на будову церкви. Злодії виломили вікно, розбили касу і все забрали. Вартівники спали в сусідній кімнаті і не чули нічого.
Коли о тім дізнався Славко, зараз вибрався в село, аби вивідатися дещо ближче. Але ще не вспів вийти за браму, як на подвір'я двора вступив сам війт Костишин, одягнений в кожух, минув мовчки Славка, зняв лише капелюх і пішов до кухні. Славко вернувся. Війт хотів бачитися з дідичем. Мав міну налякану і безрадну.
Заборовський надійшов із стодоли і прийняв війта в канцелярії. Коли Славко хотів іти до своєї кімнати, Заборовський сам єго закликав:
— Ходіть, пане Левицький, послухайте! Може, що порадите! А то нечувано, щоби в Заліссі такі злодії завелися! Адже они і мене можуть обікрасти! Чи дали ви вже знати до жандармерії? — спитався у Костишина.
— Дав, прошу ясного пана,— відповів той.— Адже я тепер на жебрачу торбу зійду, як мені скажуть всі гроші звернути!
— Які ж там гроші були? — спитався Славко. Костишин кинув спідлоба непевними очима на Левицького і відпозів:
— Були гроші податкові, були братські гроші, вирятувані з церкви...
— Чому ж ви грошей податкових не занесли зараз до уряду, а ту тисячку до щадниці? —питався Левицький.
— Та я хотів нині занести!
— Акурат нині!.. Чому ж не вчера, не предвчера? Костишин дивився лютими очима на Славка.
— Чого ж ви хочете від мене? — питався Заборовський.
— Порадьте, паноньку, що робити?
— Почекайте, може, гроші найдуться,— втихомирював Заборовський.
— А коли не найдуться? — допитувався війт.
— Ну, то пропало!
— Нещасна громада,— замітив Славко,— одна біда за другою. До кількох місяців — оркан, зливи і гради, пожар церкви, лихі жнива і крадіж громадських грошей. Люди мусять третій раз платити податок...— додав ще Славко нарочно.
— Як третій раз? — здивувався Заборовський.
— Пан війт скаже вам, як,— відповів Славко.
— Та я нічо... прошу пана... от жартують собі панич,— оправдувався війт.— А мені тепер не до жартів. Але я вже мушу йти; може, жандарм прийшов,— сказав війт і зараз винісся.
Жандарм справді небавом явився в село і пішов оглядати місце крадежі; казав спровадити вартівників і замкнути їх, аби не втекли; а сам став оглядати зсередини і знадвору стіну, до котрої була прибита громадська скарбона. Видко було, що злодій силувався перше відбити скарбону від стіни, щоб її цілком забрати, а коли єму се не вдалося, скарбону на стіні лишив, але розбив її, що єму видко легше пішло. Знадвору один гак, котрим була примоцова-на скарбона до диля, був відігнений. Жандарм найшов там малий кусень кожуха, а на відігненім кінці гака троха вовни; очевидна річ, злодій при роботі спішився і завадив кожухом о гак. Найдений кусень кожуха жандарм незамітно сховав.
Оглянувши місце, він переслухав усіх підозрілих людей, котрих єму вказав війт, перетрусив дві хати і зараз вибрався в дальшу дорогу.
Ідучи попри двір, він бачив, як саме в ту хвилю заїхало там кілька панів з міста, між ними і староста, і повітовий маршалок. Жандарм уважав потрібним подати старості і люстраторові Дзюбинському до відомості крадіж у громадській касі.
(Продовження на наступній сторінці)