Для Славка була се справді новина неабияка, він почав розпитувати і дізнався цікавих річей. Головатий вичислив кільканадцять селян, котрі так само як він, заплатили два рази податок. При кінці минувшого року зложив війт рахунок з громадського добра такий, що Головатий дуже сумнівається, чи він правдивий. Від радного Павла Стрілецького, свояка, дізнався, що гроші, призбирані за різні кари, що мали йти на бідних, десь пропали. Було їх після рахунку обидвох найменше 60 зр. Андрієві Костишиному відступив війт на власну руку кусень громадського ґрунту, що варт щонайменше 50 зр. Мошкові Зільберові відступив кусень толоки на склад дерева з Дуброви, а нікого о то не питався. Купував сам ґонти на потреби громадські і порахував собі за них тілько, що вони й половини того не варті. Виарендував Мошкові ломи каміння з громадського ґрунту, а де гроші за камінь, господь знає. На будову дороги дістав з виділу повітового гроші, але людей гонив на шарварок більше як було потрібно.
Славко слухав того здивований і не хотів вірити.
— Вірте мені, паничу, я правду кажу,— впевняв Головатий.— Що він нам лиха наробив, як громаду скривдив, того ні списати, ні переговорити. І нещастя наше, що нема кому взяти нас в опіку, уймитися за бідними людьми. Село тепер так збідніло, як я не затямив. Були голодні роки, але так, як тепер є, то ще не було. Десь інші громади радять собі якось, а в нас всі такі прибиті, наполохані, що ні суди боже їх намовити до чого доброго. Мій свояк Стрілецький та й ще двох радних хотіли щось більше розвідати, куди діваються громадські гроші, та що ж? Они неписьменні, писар пустить їм блахмана, ще й накричить; війт настрашить арештом за образу гонору — і они сидять тихо. Я вам то хотів сказати, паничу,— кінчив Головатий говорити і встав з крісла,— щоби ви знали. Може, ви намовите панотця, щоби написав яке письмо до міста, а може, й самі якому панові в місті скажете. Бачив я вас, як ви ходили з дідичем. Добре би було, аби й він о тім дізнався, хоч він з нашим війтом руку тримає, то ледви чи що поможе.
Славко дивився на старця, мов на батька рідного, і дякував єму, стискаючи руку.
— Я й не знав,— говорив він,— що в нашім Заліссі такий нелад. Що буду міг, то зроблю, хоч то робота не на мої сили. Дещо здогадувався я; наприклад, той міст на дорозі, що за нього війт, як я чув, заправив у раді повітовій 340 зр., не варт тілько.
— Та де він тілько варт! — сказав ще Головатий.— Я єго оглядав. Як варт 180 ринських, то більше ні. Взявся єго сам ставити і заробив при тім добре.
— Ні, він ще грошей не дістав: має комісія приїхати цими днями, оглянути міст, чи варт тілько.
Головатий попрощався і пішов, не зважаючи на дощ, додому. А Славкові гірко стало за батька, котрий сидить стілько літ в Заліссі і пальця не ткне у громадські справи. Радив Головатий просити батька, щоби написав письмо "до міста", однак Славко рішився навіть не говорити о тім з батьком. Коли ж той при вечері питався єго, за чим Головатий приходив, Славко відповів лише коротко, що "поговорити".
— Він сільський опозиціоніст,— замітив батько,— і я не радив би тобі з ним собі заходити.
— Добре, добре! — відповів син з нетаємним пересердям.
— Чого ти, Славку, ходиш нині як строєний? — спиталася бабуся.
— Бо я справді строєний тими всіма обставинами.
— Може, тобі що бракує? — питалася журливо бабуся дальше.
— Ах! бракує мені справді багато, а передусім сил Геркулеса, щоб я міг ту стайню Авгієву вимести начисто.
— Що він за якусь стайню говорить?—здивувалася стривожена бабуся, звертаючись до о. Левицького.
— Ніщо, ніщо, мамо, то молоді мрії!
— "Мрії"...— повторив Славко глумливо, встав і пішов до своєї кімнати.
— Що єму такого?—допитувалася бабуся.— Чи він ще й досі не викинув Стефки з голови? Плете якісь небилиці за стайні... Ще, борони, боже, розум стратить.
О. Левицький мусив зараз пояснити матері, хто се такий був Геркуль і хто Авгій, і чому Славко хотів би бути Геркулем... Певно Головатий наговорив єму багато про громадську господарку, а єму захотілося в Заліссі лад навести. От! молодий хлопчисько, думає, що се так легко, особливо, коли за війтом обстає і староста, і рада повітова, і дідич. Радше би йому не пхати пальців межи двері.
Але Славко навіть рад був, що таке дізнався від Головатого, бо тепер хоч мав чим свої думки заняти, за чим слідити. Коли приїхав "на комісію" люстратор виділу повітового з двома знавцями оглядати міст, Славко прилучився до комісії і був також при оглядинах моста. Справу ту зрозумів він тепер цілком добре. Виділ повітовий повірив зверхності громадській Залісся будову малого моста в селі за гроші повітові. Війт не сказав нікому слова, лише з писарем порадився і на власну руку зайнявся дуже ревно будовою моста. Закупив потрібний матеріал, але лихий, і вибудував міст. Зладив потім з писарем спис коштів, добув на нього підпис делегата дорогового, котрий навіть моста не хотів оглядати, і подав просьбу о виплату 340 зр. грошей. Виділ повітовий не хотів зараз виплатити грошей, казав, що вишле урядника оглянути міст. І справді, приїхав люстратор п. Дзюбинський разом зі знавцями. Ті оглядали міст з усіх боків, придивлялися матеріалові, рахували, кілько могли коштувати робітники, і вирахували, що цілий міст не варт більше як 200 зр. та й то вже буде добре заплачений.
— Ну, що ж тепер буде? — питався люстратор у війта.— Я вам не виплачу тілько грошей, скілько ви зажадали. І як ви мали лице жадати тілько?
— Прошу пана люстратора, я на таку комісію не пристаю,— відповів Костишин.— Ті панове не розуміються на тім. Мене коштували дорого звоження дерева і робітники, матеріал дав я добрий, постоїть кількадесять літ.
— Як постоїть п'ять літ,— відповів один із знавців,— то дуже добре.
— Я вам 340 зр. не дам,— сказав ще люстратор,— і торгуватися з нами на позволю!
— Добре, добре! — відворкнув Костишин розлючений.— Я собі іншу комісію спроваджу. Чи й ви, паничу, належите, може, до комісії? — звернувся він з глумом до Славка, що мовчки приглядався та прислухувався всьому.
— Ви мені пана Левицького не займайте,— сказав люстратор до війта,— я єго тут запросив, і він нікому не перешкоджає. Будьте здорові! а ми їдьмо!
Попрощалися зі Славком і від'їхали до міста. Славко пішов додому, а війт лишився на своїм мості і стояв невдоволений. Він не тратив надії, що виділ повітовий, котрому він не раз годив у політичних справах, виплатить єму всі гроші, а сердило єго найбільше се, що свідком такої немилої для нього пригоди був син панотця. І се гнівало єго, що гроші не зараз дістане; трафляється купити дешево грунт в одного ґазди, а грошей не стає. Розсерджений, пішов він
скорим ходом до корчми Мошка Зільбера. Зайшов до сіо алькира і там сів та казав собі подати пива.
— Що чувати, пане війте, з мостом? — спитався Мошко, присівши коло війта.— Що сказала комісія?
— Нічо! — відповів Костишин коротко.
— Як нічо? — дивувався Мошко.— Дадуть вам 340 ринських?
— Ага, дадуть!
— Що, не хотять дати? Або то їх гроші? То гроші повітові !
— Двісті ринських дають лише.
— Лише двісті? Ну-ну! Але між нами сказавши, пане війте, ви таки заправили забагато. За ті дуби, що я вам продав з Дуброви, що ж ви заплатили? Га? Та й то не далека дорога їх возити, чверть милі, більше ні!
— Тілько ти, Мошку, не виговорися мені з тим перед ким в місті, бо я тобі готов зараз камінь сперти. Кілько-сь уже на нім заробив? га?
— Ну! — відповів Мошко.— Зарібки з того невеликі. А за то, щоби в місті мав що сказати, не бійтеся! Я не з тих!
— А за те місце на толоці,— що я тобі дав на склад дерева, нічого мені не думаєш дати? Як не даш, зараз мені забирай дерево геть!
— Що ж вам за то дати, пане війте?
— Десятку даш і вже!
— Та за що десятку? Чи то ваша толока?
— Коли не моя, то забирай собі дерево!
— Ей! Які ви скорі! П'ятку дам, добре?
— Замало.
— Ну, то шість.
— Не торгуйся, жиде, раджу тобі! Ти і так маєш з мене великі зиски.
— А шість з половиною візьмете? То, бігме, більше не варто.
— Давай десять, а як ні, то забирай собі дерево! ні грейцара не спущу! — повторяв війт своє і таки поставив на своїм, взяв десятку.
— Які ви, пане Костишин, недобрі! Ви на мені ще хочете заробити, а я знаю, що ви цими днями заробили грубі гроші,— говорив жид, подаючи війтові десятку і гальбу пива.
— Які грубі гроші?
— А запомогу? га? Триста ринських! То сума!
— То піде на люди.
— Ну-ну, "на люди"... Ви також "люди"... Пане війте, то ми собі тут в чотири очі можемо так говорити! — втихомирював Зільбер Костишина, коли той видивився на нього гнівно.
— Дай спокій, Мошку, з такими жартами, а пильнуй радше свого носа! Що ти, чую, загадуєш того п'яницю Криворукого з хати викидати, чи що?
— Винен мені багато.
— А нащо ж ти єму даєш пити?
— Бо сам хоче; чому я не маю дати?
— А ти знаєш свої приписи корчемні?
— Знаю; ну, й що з того?
— А маєш ти совість викидати дрібні діти Криворукого надвір?
(Продовження на наступній сторінці)