— Ні, правда. Мій батько був колись великим романтиком. Уподобав собі зовсім незаможну сільську дівчину — вже не тямлю, з котрого то села, але не з Залісся — так задля єї справді незвичайної краси, як і задля гарних прикмет її, про які чув; дав єї на науку, а по трьох роках оженився наперекір цілій родині. Дуже багато неприємностей мав з тої причини; сусіди не хотіли жити з нами, родина відреклася...
— Як думаєте, чи було то з їх сторони справедливо? — спитав Славко спокійно, але з укритим наміром.
— Вже ж несправедливо,— відповіла дівчина сумно.— Батько оповідав не раз і про інших панів, що так само оженилися, як він. І не знаю, за що люди гнівалися! Мама була така добра...
Маня замовкла і аж по добрій хвилі знов обізвалася.
— Моя мати не забувала ніколи о тім, з якого роду була, і мені казала не забувати.
— Бачу те сам і розумію ваш жаль по матері. Потіштеся тим, що ціле село жалує за нею не менше, як ви.
— Що мені з того? — замітила дівчина тихим голосом.
— У смутку такім, як ваш, то велика потіха: знати, що люблену вами особу любили і поважали всі.
— Тим більший жаль для мене по такій страті.
— Оповідав мені бідний селянин Мовчко, як покійна ваша мати спровадила була доктора з міста до єго дітей, коли дізналася, що вони були хорі,— і діти виздоровіли. Якби ви були бачили, як він благословив пам'ять вашої матері,— той бідний, прибитий селянин, у котрого ніхто не підозріває почуття вдячності,— то ви... Не плачте, пані! — перебив собі сам Славко, замітивши сльози на очах Мані.— Я, необачний, ще вам жалю завдаю...
— Ні, ні! — поспішилася сказати дівчина.— Говоріть! Не то мене болить, що ви розповідаєте...
Але Славко урвав і не хотів дальше вести про се розмову. Єму зробилося жаль дівчини і він аж тепер зрозумів, чому Заборовський бажав для неї товариства. Она не могла забути своєї матері. Передумував над тим, як би почати яку веселішу розмову, але не находив теми. Наступила мовчанка, яку перебивав лише веселий спів пташок, що безжурно скакали по галуззях дерев.
— Коли на вас так дивлюся,— виявив вкінці Славко свою думку,— то, вірте мені, жалую вас і рад би-м вас якось потішити, але не знаходжу способу, бо я сам смутний.
— Не треба! — відповіла дівчина, перемогла себе і сама почала говорити о чім іншім. Питалася, коли приїде Славкова сестра Зоня, котру бачила на Великдень мимоходом і дуже собі її вподобала. Мусить бути весела дівчина.
— Справді, найвеселіша з нас всіх,— відповів Славко.— Може, ще брат Генко подібний до неї.
— Такий самий і мій брат Стасьо! Клопіт маємо з ним; не вчиться. Певно, "двійку" привезе, як я чула.
— Мій наймолодший брат перепав навіть при матурі.
— Згадував мені колись тато, що якби Стасьо дістав двійку, то сього року не дасть єго до гімназії, лише візьме професора додому. Я певна, що так буде. Може би, ви порадили нам, кого взяти на домашнього учителя?
— А наш Дорош не міг би? Він тепер філософію скінчив! Та правда, він міг би вчити лише під час вакацій, бо потім іде до гімназії на учителя.
— А ви остаєтеся надовго в Заліссі?
— Не знаю; мабуть, не виїду, так скоро.
— В такім випадку ви могли би вчити Стася? правда?
— В котрій він клясі?
— В другій.
— Міг би-м; то невелика річ... Але я сам не знаю, що зі мною станеться...
— Розумію вас,— замітила дівчина, легенько усміхнувшись.
— Ні, ні, пані! — поспішився питомець сказати.— Я не виїду з Залісся з тої причини, яку ви відгадуєте. Я вже в сій справі майже рішився.
Дівчина дивилася на нього і немов ждала на дальші слова. Славко похилився до землі і довбав палицею в піску.
— Не повелося мені так, як я собі укладав,— сказав по хвилі,— і тому я рішив поки що ждати.
Дівчина мовчала.
— Хотів би-м тепер в Заліссі цілий вік свій прожити, хоч яке се бідне село,— докинув знов по хвилині.
— За які ж то провини ви хочете наложити на себе таку кару? — спиталася дівчина з легеньким цікавим усміхом.— Чи, може, тому, що панни вас не хотять, як виказали тоді коло каплиці?
— Я так казав? — здивувався Славко.
— Казали, батько свідком. Мені видиться, що се замала причина, аби загребуватися на ціле життя в такім біднім селі. Є тут вправді для кого працювати, але один чоловік не дасть ради усему, не поправить добробуту села.
Славко не відзивався; єму було прикро, що Маня відгадала причину єго лихого настрою. Замітила се вона і зараз пояснила єму свій здогад:
— Я знаю, яка немила пригода вас стрітила; мені сказала все наша ключниця. Кромі того, ви тоді на кладовищі самі се потвердили.
Питомець не мав відваги глянути дівчині в очі і мовчав. Дівчина не відзивалася також хвилинку, мов жалувала своєї одвертості, але небавом таки сказала:
— Вам, певно, дивно, що я се говорю так одверто. Мені здавалося, що з вами можна так говорити, особливо, коли хочу вам ще порадити, не брати собі сеї відмови так до серця. Оповідали мені, що ви ходите смутні по лісах, по полях та шукаєте самоти. А скоро подивлюся на вас, то й без того бачу смуток на вашім лиці; ви змарніли...
— Задля одного відмовного слова панни,— перебив їй скоро Славко, підвів голову і усміхнувся, щоб не виявити своєї журби.— Се правда, пані! І я тепер приходжу до пересвідчення, досить песимістичного, що хоч у дівчат маса чуття, але в мужчини єго далеко більше. Дівчата при всім своїм м'якім серці вміють рахувати; они справді суть тими вербами, котрі ростуть на всякім грунті і даються легко пересаджувати всюди, особливо коли того батько і мати бажають. Але я се вже собі витолкував і не се мене так дуже журить, а більше завдає мені клопоту теперішнє положення родини і мої плани на будуче. Коли я казав, що хотів би остатися до смерті в Заліссі, то тому, що рад би-м жити для родини — батько і так уже не молодий — а відтак і для села. Се була би ціль життя, котрій справді варто би посвятитися. Кажете, що один чоловік не дав би тут всьому ради, але я хочу спробувати, я мушу спробувати.
— А найти собі яку іншу "вербу" вже зреклися?
— Зрікся.
— Натепер.
— Не лиш натепер, але, мабуть, на ціле життя; з такою думкою ношуся. Але даймо тому спокій; батько ваш іде.
На дійшов справді Заборовський, присівся до них і довідався від доньки, що "пан Ярослав" приняв би ся в потребі вчити Стася.
— А, може, ще сей урвитель привезе добру клясу? — замітив Заборовський.— Але то справді не злий проект. Ви не думаєте виїжджати з Залісся?
— Ні!
— Коли так, то я просив би вас. аби ви взяли Стася в свою опіку, розуміється, коли на се пристанете.
— Мабуть, пристану,— відповів Славко.
В кілька днів по сій розмові настали вакації для школярів. Горошинський виїхав до родичів, але зате до Залісся приїхала сестра Ярослава Зоня, відтак Стасьо Заборовський, а вкінці Петро Дорош. Зоня привезла добре свідоцтво, Стасьо зовсім лихе, а Дорош — свідоцтво, що скінчив уже четвертий рік філософії.
Славко був дуже рад особливо з приїзду Дороша, з котрим міг наговоритися доволі. Дорош привіз із собою стипендію, яку діставав на філософії, і зараз в перших днях взявся будувати нову хату для матері і братів. Дідич, до котрого вдався о дерево, дуже радо відступив єму за дешеву ціну будівельний матеріал. Хоч Дорошеві дуже сподобалася така ласка дідича, але так само, як старий о. Левицький, не похваляв наміру Славка учити Стася, сина такого "завзятого ляха". Бував частим гостем в о. Левицького і уважно та з правдивим вдоволенням придивлявся панні Зоні, котра за всіх сестер говорила і сміялася найбільше. Ще на Різдво, бувши в Заліссі у матері і в о. Левицького в гостях, звернув він увагу на панну Зоню, але тоді не мав часу і відваги поговорити з нею яке щире слово. Тепер же, коли часу мав доволі, він шукав нагоди до розмови з нею і найшов її на одній прогульці в лісі.
Вибралися Славко, єго брат Генко і три старші сестри і .Дорош до лісу збирати ягоди. В лісі порозходилися і Дорош придибав Зоню на самоті. Не мав він виразного плану, що говорити з нею, але хотів доконче говорити. Почав розмову від того, чи Зоня по вакаціях поїде до семінарії.
— Не знаю,— відповіла вона.
— А маєте охоту?
— І маю, і не маю.
— Се залежить, певно, від того, чи не приїде хтось до Залісся.
— Хто ж би такий? —спитала дівчина цікаво.
— Ну, який окінчений питомець...
— Ей, ви! — обурилася Зоня і відвернулася.
— Нічого в тім не було би дивного. Ви гарна панна.
— Ага, гарна! — відповіла Зоня, але ласкавіше глянула на Дороша.
— Ви знаєте, що я на компліменти не щедрий. Кажу правду.
— Ба, коби-то була правда! — зітхнула вона.
— Хто ж вам казав, що то неправда?
— Я сама знаю. Дзеркало мені показує.
— То якесь дуже лихе дзеркало. Я маю ліпше, подивіться! — Із тими словами вийняв мале дзеркальце з кишені та підніс єго перед очі дівчини.— А що, не моя правда?
Дівчина глянула в дзеркальце цікаво, але потім відіпхала єго від себе.
— То що з того? — каже.
(Продовження на наступній сторінці)