«Оферма» Осип Маковей

Читати онлайн оповідання Осипа Маковея «Оферма»

A- A+ A A1 A2 A3

Вертає з міста приятель Стешина. З превеликим жалем оповідає Лесько свою пригоду: так і так, вирятував дитину, сам троха попікся, але то все байка, коли б не той проклятий мундур. Що робити? Приятель радить не говорити нічого Демському про мундур, тілько аж перед самим рапортом капітанові показати єго відразу і оповісти, що правда. Капітан, хоч безнастанно кричить, чоловік не такий занадто лихий, може, нічого злого не вдіє.

Зближається дев'ята година; вояки вертають з міста, трубачі трублять на чотири труби голосне retraite; гамір в касарні триває ще з годину, вкінці всі замовкають і сплять.

Опівночі вертає Демський. Каже інфантеристові, що мав службу вночі, принести з коритаря світло до "цугу", оглядає, чи всі черевики сплячих вояків стоять рядом у ніг ліжок і чи накриті чистими онучками. Одна пара черевиків не подобається єму, копає єї ногою, черевики летять під

1 Відбій (іт.).

десяте ліжко. Чути, як Стешин стогне у сні; крізь затиснені губи Демського вилітає слово "оферма"; але пан капрал, сонний по випитім у місті пиві, не має тепер охоти займатися леда інфантеристом, тілько каже тому, що світло приніс, стягнути собі черевики і панталони, розбирається, кидається на застелене уже прислужними підданими ліжко і за хвилю хропе разом з іншими. Raport, marsch!

Година пі в до шостої рано. Компанія стоїть готова до виходу на вправи. Рапорт уставлений окремо. Стешин без пояса і багнета являється як мародер. Руки і голову має обв'язані. Товариші з компанії, дізнавшись про єго пригоду, жалують єго. Фельдфебель гнівно питається: де Стешин? і чому не віддає мундуру до магазину; називає єго притім "мудьом".

Стешин не знає, як має відповісти, але в тій хвилі над-їзджає капітан. Господи! що то буде? У Стешина серце ниє зі страху.

Капітан злазить з коня. Стає перед уставленими до рапорту вояками... Перший, другий обнімають службу; третій іде на варту; четвертий жалується, що єму — не знати, в який спосіб — щезла зовсім нова сорочка; п'ятий Стешин:

— Пане капітане, мельдую послушно, що я вернувся з урльопу.

— А тобі що сталося?! — питається здивований капітан і оглядає Стешина від ніг до голови.

— Я рятував дитину з огню і попарився.

— Що? — питається капітан і крутить головою з недовір'ям.

Стешин повторяє, оповідає подробиці, як було.

— Не може бути! — каже капітан.— Ти? І правду ти кажеш?

— Ціле село посвідчить!

Капітан надумується хвилину, потім питається.

— Сильно попарився ти?

— Досить.

— Ну, то йди передовсім до "мародвізити", а коли вернемо з екзерцирки, оповіш мені все докладно.

Стешин дивується, що капітан такий спокійний. Отже, набирається відваги і, коли капітан має вже звертатися до слідуючого вояка в ряді, починає наново:

— Прошу пана капітана.

— Що такого?

— Спалився мені новий мундур; я єго зараз покажу.

Обертається на зап'ятках вліво, біжить до "цугу", хапає мундур, шапку і чеоевики, стає наново в ряді і показує все капітанові. Фельдфебель червоніє, не може спокійно встояти. Демський отвирає широко очі. Капітан бере в руку вафенрок, оглядає, пробує силу зітлілого сукна, роздирає мундур без натуги. Оглядає шапку і, очевидно, дивується випаленим дірам від вогню. Черевики попукали, багнета нема.

— І правду ти кажеш? — питається ще раз.

— Чого ж би я мав брехати! — відповідає Стешин голосом певним.

— Вже-то ми дізнаємося, чи те все правда! — каже капітан, полагоджує рапорти і відходить з компанією на вправи.

Стешин вдоволений і капітаном, і собою. Не сподівався, що те все скінчиться так добре. Троха лише засмутив єго лікар полковий. Оглядаючи попарені місця, скривився так, що Стешин по такій міні не надіявся нічого доброго. Лікар спитався, хто єму перев'язував рани; сам обмив їх, оглянув, перев'язав і казав остатися в комнаті хорих.

"Досі йде зовсім незле,— думає собі Стешин,— дасть бог, може, й не треба буде продавати вола."

Компанія вернула вже з муштри; капітан випитується докладно о подробиці пригоди Стешина і щось собі записує. На другий день кажуть Стешинові, що сам пан "грубий" полковник кличе єго до своєї канцелярії. Стешин іде, непевний о свою долю, але полковник вітає єго ласкаво головою, каже навіть, як хорому сідати на Крісло і оповідати, як було. Потім велить собі принести знівечений мундур, шапку і черевики. Оглядає все докладно, питається ще о деякі подробиці і каже:

— Ну, добре. Забери то з собою!

Стешин забирає мундур, несе до магазину. Пощо кождий оглядає так сей мундур і випитується про все?..

Спочиває собі Стешин в комнаті для хорих; на муштру не ходить — добре єму. Вже тиждень минув, лице троха загоїлося, руки також, а лікар каже, що ще зо три тижні не пустить єго до служби. Три тижні, адже то вигода, якої пошукати! Саме тепер відбуваються вправи в поодинокій компанії, такі скучні, що томлять більше, ніж цісарські маневри. Спічне собі Лесько ще три тижні і аж потім верне до компанії.

В два тижні пізніше одержує Стешин письмо від учителя Засела родинного. Отвирає єго: всередині гарний банкнот вартості п'ятьох золотих. Ховає п'ятку і іде до шевця. Швець сьомої компанії, чоловік незвичайно розумний і проворний, знається не лише на штуці латання старих черевиків войскових, але й на штуці махання пером; через те занимае уряд надворного писаря листів для піхотинців цілої сьомої компанії і має з того невеликі доходи. Отже, відчитує швець Стешинові письмо від "професора". Дивні річі там понаписувані! Полковник мав письменно питатися війта, чи то правда, що інфантерист той а той, іменем Лесько Стешин з сьомої компанії, вирятував дитину з огню? Війт, а радше за війта учитель описав полковникові докладно геройський вчинок Стешина, підніс єго відвагу і заслугу, війт на те все приложив печатку громадську і підписався знаком хреста святого. Як свідки, підписалися два присяжні і учитель. "Пощо вони могли писати до війта? — думає Лесько.— Певно йде о те, щоб громада заплатила за мундур... А ту п'ятку посилає Стешинові жид Мошко за вирятування дитини. Дав би більше,—так бодай казав написати — але тепер будується і не може. Незлий жид той Мошко! П'ятка придасться, навіть дуже; Стешин з неї рад, то все ж таки смутно єму по тім письмі, бо жалко єму громади, що за него буде терпіти. Перед шевцем звірюється, що на добрий лад жид Мошко повинен заплатити за мундур. Коли дитина Мошка, то най же Мошко платить. Звідки громада приходить до того?"

Однак небавом забуває Лесько про ту подію і здоров вертає до щоденної служби в компанії. Навіть не знає, що учитель описав докладно єго вчинок в газетах, не знає, що тепер тисячі людей славлять Леська Стешина; а вже то єго зовсім не обходить, що на підставі єго пригоди одна про-тивжидівська газета піднесла високо єго відвагу і християнську любов ближнього, без огляду на віру, а ще вище піднесла жидівську трусливість батька вирятуваної дитини, єго самолюбство, виставлювання християнина на величезну небезпечність. Стешинові ані на думку не прийшло, що дав такий гарний матеріал до ще гарнішої статті.

Застановлює лише єго, що від часу того пам'ятного рапорту капітан обходиться з ним приязно, задля чого і пан капрал Демський на неодну похибку Оферми дивиться крізь пальці. Фельдфебель службовий, що має магазин під своєю рукою, про мундур і не згадує. Чутка йде, що капітан казав єму дати спокій цілій справі. Га! коли так, то ще й лучше.

Перед самими зеленими святами в суботу пополудні миє Стешин спільно з другими підлогу коритаря. Мокрим піском посипує і солом'яним віхтем тре старі дошки, котрим уже ніяка сила людська не може надати такої білості, якої собі фельдфебель бажає... Нараз надходить рахунковий підофіцер з полковим розказом і кличе Стешина до себе.

"Ого! певно якась біда!" — думає собі Лесько і так, як був одягнений при роботі, без блузи, з нечистими руками, входить до канцелярії.

— Знаєш що, Стешин,— відзивається підофіцер,— я хотів би бути на твоїм місці.

Стешин не розуміє нічого.

— В розказі стоїть, що сам цісар прислав тобі срібний хрест заслуги за то, що тоді вирятував ти дитину з огню.

— Сам цісар,— повторяє здивований інфантерист несміло,— що прислав? що?

— Срібний хрест заслуги, такий медаль, що будеш носити на грудях.

— І то за се, що тоді...

— За се, за се. Що ж ти собі мислиш? Адже до такого вчинку треба чортівської відваги. Отже, то за ту відвагу...

Здивування Стешина зміняється в якесь почуття радості і гордості, котре на лице єго, покрите ще слідами попарення, викликує живий рум'янець. Рівночасно щось єму спиняє віддих у грудях.

— Пане фебер, чи то правда?

— Правда, сину.

— І за мундур не б}'дуть від мене нічого жадати?

— Ет! не говори дурниць! Адже за те хрест дістаєш, що мундур спалив в такий спосіб.

Виходить Стешин з канцелярії, клякає поруч тих, що миють підлогу, бере віхоть в руку, мачає єго у воді і замість підлоги починає терти цебрик.

— Ти, Стешин, а ти що робиш? Пощо цебрик миєш? — питається товариш.

(Продовження на наступній сторінці)