«Оферма» Осип Маковей

Читати онлайн оповідання Осипа Маковея «Оферма»

A- A+ A A1 A2 A3

Спокійний і вдоволений вибрався Стешин в дорогу додому. Йдучи містом, чувся ще троха пригнобленим; по дорозі мусив кланятися всяким старшим, котрих поява мимоволі нагадувала єму єго "собаче життя". Але коли вже вийшов за місто, зітхнув глибоко, визувся, прив'язав черевики до палиці, котру витяв собі в корчі, і — певно, ані раз за півтора року своєї служби військової не йшов так радо на поле муштри, як тепер, підскакуючи, біг додому. Добрі чотири милі дороги! Тепер шоста година,— додому можна буде прийти опівночі. То ж то мати врадується! Несподіванка буде для неї велика... Син здоров, перший стрілець в сьомій компанії, а навіть в цілім полку, дістав похвалу від капітана — чи можна мати більше щастя на світі?

В кишені плаща несе Стешин дарунок для матері, хустку, на котру видав половину своєї готівки; для батька несе люльку таку, якої сам війт не має. Купив собі також святочного тютюну за тринадцять, бо звичайно курив тютюн за чотири крейцарі, що єго чути, як спалене сукно. Має також цигарницю, котрою можна буде перед не одним товаришем в селі повеличатися.

Ще півночі не було, коли Стешин підходив до своєї хати. Серце в нім билося. Що там діється? Сплять, чи ще не сплять? Ні; крізь малі віконця здалека видко велике світло— певно, мати пече щось у печі... Справді, бо от видко тінь її, як заходиться коло печі. Може, буде ще саджати паску у піч! так пізно? Тож-то врадується!..

Стає в тіні коло вікна під стріхою і бачить виразно: батько і брат сплять, а мати палить у печі. Пукає на жарт у шибу. Бачить: мати зжахнулася, прискочила до батька. Не може довше встояти, біжить до дверей, отвирає звісним собі способом дерев'яний засув, входить у сіни, чує, як мати каже "свят-свят..." і будить батька, отвирає скоро двері, кидає черевики на землю, паде в обійми матері і каже тілько, як дитина: "Мамо!" Потім розбудженого батька цілує в одну і другу руку, спозирає на сплячого брата, сіпає єго за плече, але не може розбудити.

Мати забуває зовсім, що вепровина у печі може на вуголь спалитися, тілько зі сльозами в очах повторяє:

— Ну-ну! і хто би був сподівався!

Обертає сина лицем до світла і приглядається єму з радістю:

— Мій соколику,— каже,— там десь тебе "кунірують"!

— За що мають мене кунірувати? Я перший стрілець в цілім регіменті,— і з гордістю показує Лесько свій червоний шнур з кульками.

Перший стрілець в цілім регіменті! Мати не розуміє того зовсім добре, але здогадується, що повинна дуже тішитися.

Розмова тягнеться ще з годину. Лесько довідується, що краса корова отелилася, а старого кота пес роздер, що з ниви під лісом нема способу води стягнути і що Мариська з двора пустилася на злу дорогу. Ситий новинок, що так дуже обходили єго, втомлений по добровільнім маршу, засипляє сном твердим.

Рано-вранці, переславшися ледве годину-дві, Стешиниха встає і заглядає у вікно. Дивиться і бачить, як єї сусідка Бурмилиха іде з коновками по воду до ріки. Стешиниха має велику охоту в тій хвилі оповісти сусідці радісну новину про сина, але не виходить зараз з хати, бо порожні коновки Бурмилихи могли би непотрібно що злого виворо-жити. Аж коли сусідка вертає з водою, Стешиниха виходить, вітає єї і оповідає їй дЬкладно, як Лесько налякав єї опівночі, пукаючи у вікно, як він славно виглядає і якої почесті дослужився. Єсть першим стрільцем в цілім полку!

Перший стрілець був би тим часом переспав воскресения, коли б єго батько був не збудив. Кілька хвиль не міг прийти до пам'яті, тілько очима блукав по хаті, в котрій був ще досвітній сумерк. Спершу дивувався в душі, яким способом касарня за ніч могла так зовсім змінитися. Леда хвиля сподівався грімкого оклику пана капрала Демського: знак, щоби вставати. Ні, не чути того приказу, тілько батько каже Леськові вставати і збиратися на воскресения.

Отже, йшов Стешин до церкви в новім мундурі з відзнакою стрілецькою, а ступав так жваво і з такою міною, певною себе, що на вид єго пом'якшав би навіть строгий Демський, ударив би ся в груди і як розкаяний сказав би: "Неправда, Стешин не є оферма!" Рожа при шапці, жовті ґудзики при мундурі, спряжка з орлом при поясі — вже те світило здалека блиском золота. На округлім, мов налитім обличчю Леська, серед котрого двоє маленьких очей блимало, мов два углики, малювалося вдоволення і щастя. З піднятою догори головою і шапкою, насуненою на праве вухо, ступав гордо селом разом з батьком і матір'ю. Мати, убрана в хустку від сина, від часу до часу з несказанною радістю підносила очі на вищого від неї Леська і, минаючи перехожих, очима, повними тріумфу, старалася звернути їх увагу на першого стрільця в полку.

Однак і не потребувала старатися о те. Село дивилося на Леська, як на образ. Лише він один з вояків був у своїм селі на святах, тому єго темно-синій мундур з червоним ковніром і жовтими ґудзиками серед кафтанів та кожухів дуже впадав в очі. Всі з ними віталися, подивляли єго та зичливо розпитували про здоровля і поводження.

На службі божій дівчатам ані в голові була молитва — все то одна, то друга кидала оком на Леська, що стояв випростований коло крилоса і не раз думав думки, зовсім неподібні до молитви. Бачив він і Настку у гурті дівчат, як щохвилі, замість на престол, на него нишком позирала. Вийшов потім на кладовище коло церкви, де були розложені паски, а там єго обступили свояки і знайомі — і пішла розмова про всяку всячину.

Свояків мав Лесько чверть села. Они стали запрошувати пана вояка до себе на гостину, не надовго, тілько на хвилинку одну, щоби "паски скоштувати". І Лесько ходив цілий день до свояків, але там замість хвилину просиджував цілі години; а гостинні господині до "коштовання" клали перед ним такі обіди, про які товариші Леська в компанії в днях утоми і вовчого апетиту тілько думати могли.

Вже був вечір, коли Стешин вирвався з обіймів свояць-кої гостинності і вкінці найшовся на дорозі. Почув, що ноги тяжіли єму, і подумав собі, що пан капрал Демський зараз назвав би єго "старою коровою", коли б єго міг в тій хвилі бачити.

Вже темно. Саме тепер пора вступити до Настки. Балакав уже з нею і рано перед церквою і пополудні на гагілках, але що то було при людях, то якось не йшло. А виросла Настка як тополя, а гарна, як місяць на небі, а злого слова не сміє ніхто про неї сказати! Другої такої в селі не найдеш...

По хатах заясніли лампи і старосвітські каганці. Вечір гарний, тихий, спокійний; від трьох тижнів ані каплина дощу не впала. Вдень спека і посуха, а тепер уже холодком віє. Така посуха, що в лісі на зсохле листя лиш сірник, а в одну мить цілий ліс затріщить тобі огнем.

Настка стоїть коло воріт.

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес!

— Що нового чувати?

А що ж би? От як в селі! Жиємо та думаємо, як з розкоші на біду зійтйТ7gt;gt; То ти жиєш у великім місті, то і знаєш щось нового.

— Ет! волів би я не бачити того великого міста. Ту лучше...

І дальше вже стиха ведеться розмова, сердечна і мила. Чує Лесько, що дівчина радо бачить єго, поцілував би єї, та не має відваги, повів би ї хоч зараз під вінець, та мундир, хоч такий гарний і такий просторий, в'яже єго, не дає про се й думати. Скинув би він єго, ой як радо скинув би!..

Нараз Настка в крик. Вириває руку з руки Леська, показує в сторону коршми і кричить з переляку:

— Леську, а то що?!

Лесько оглядається і бачить виразно піднімаючийся у воздух стовп диму, блискучий іскрами, що миготять хвилину на темнім тлі неба і щезають. Роздається якийсь проймаючий, одчайдушний крик, а навіть і зловіщий дзвін на дзвінниці церковній.

— Горить! — каже Лесько.

— Леську! не йди там! я боюся... Там тобі може що статися.

Лесько не слухає. На відході кидає слова: "Ти останься!" — а сам біжить щосили в сторону коршми. Горить! Поломінь бухає з одного угла коршми високо понад безли-стні сусідні верби, а в середині єї гуд", мов у кузні. Без-радна громада людей збігається, розбігається, кричить; більше страху, як рятунку.

Стешин розкидає купки остовпілих мужчин і заводячих женщин, впадає в саму середину збіговища людського і підходить до коршми. Чу-є, хтось страшно голосить. То шинкарка заводить з розпуки. Хтось з людей каже Стеши нові:

— Мошкова дитина лишилася в алькірі. Стешинові розклад коршми добре звістний з давніх літ.

Він знає, що до алькіра добутися можна тілько через сіни і шинок. В алькірі є віконце до города, але таке мале, що дорослий чоловік тілько голову перепхає через него. А тим часом Леськові лунає зойк в ухах:

— Пане вояк, рятуйте дитину!

Якийсь інший голос каже, що в коршмі горить розлита бочка оковити; огонь обняв в одній хвилі лавки, столи, шинквас, сіни і стріху.

Одчайдушний зойк змагається і дратує Леськову душу ще більше. Іти чи не йти в огонь? Чому ж ніхто інший не відважиться? Чому батько, чому мати не кинуться в поломінь? Потратили голови... Годі довше надумуватися...

— Плахти! давайте плахти!

Але звідки ту взяти плахти, коли нема? Глянув Лесько направо: стоїть недалеко селянка в плахті. Прискочив до неї і вже має плахту в руках, мачає в коновці води, накидає на себе і щезає в горіючих сінях коршми...

Робиться майже тихо. Тілько огонь тріщить і гуде, дим бухає отворами потрісканих вікон і дверей, вода, лита з коновок, сичить.

— Не може бути! пішов в огонь! рятувати жидівську дитину?! Як же ж він там добудеться?

(Продовження на наступній сторінці)