— Ви гієни, а не жінки! На дитині мститеся?! Але тут і теща засичала, як гадина.
Суддя ступив раптом крок вперед — але стримався, потер собі чоло рукою і помалу вийшов з кухні.
— А —ах! — зітхнув глибоко у своїй комнаті і сів коло бюрка. Вхопив голову в обі руки — і здавалося єму, що тут у нього було пусто і в душі пусто, мовби хто раптом вимів звідтам всі думки і почування.
Потім привиділася єму єго хлоп'яча комната в місті Б., де він з покійним татом бавився,— відтак думка перескочила десятки миль і літ до візочка сина і в голові мов срібні дзвіночки забриніли: "Микольцю мій! рідний мій!"
Не втерпів, щоб не піти до нього подивитися. Саме слуга перевивала єго у свіжі пеленки.
— Випив досить?
— Випив.
— Прошу тебе, Настю, займися мені дитиною до завтра, поки мамка приїде. Ти знаєш чому?
— Знаю.
— Отже, уважай! А пані де?
— Вбираються в кухні до аптекарів.
— Тим ліпше!
Дійсно, обі жінки вийшли з дому, щоб не бути при хрестинах дитини. Забрали і Ядвісю з собою. Суддя саме починав призадумуватися над їх нечуваним поступком, коли над'їхав старенький руський священик, а небавом надійшли знайомий суддя та своячка, що мали бути хресними батьками. Всі зауважили, що дома не було ані тещі, ані жінки, але не згадували про се. Хрестини відбулися спокійно і з особливою повагою. Маленький Микольцьо дивився своїми великими очима на незнайомих людей, але був виїмково чемним. Здавалося, мовби все розумів і сам був рад цілій пригоді. По хресті зайнялася малим наймичка з такою любов'ю, як би то був її братчик,— і суддя чудувався в душі,
Русин, гайдамака, як кожний! (Пол.)
що се за чуття і думки були в сеї прибитої службою дівчини. Чи й она тішиться і чим?
Мало того, наймичка, не питаючи нікого, внесла за хвилину все, що було приготовлене до гостини. Застелила стіл, подала чарки. Суддя був їй в душі глибоко вдячним за сю вигадку, бо сам думав перепросити гостей і відпустити їх домів без гостини.
Тепер, коли він наливав чарки вина, рука тряслася єму зі зворушення, але був якийсь смутно спокійний. А коли гості дещо перекусили — більше для форми,— щоб не робити прикрості господареві,— і пили вино, суддя сказав їм:
— Сей день приніс мені радість і катастрофу. А може, се не катастрофа, тілько осторога на будуче. Нехай і так буде! Але будьте мені свідками, що я від нинішнього дня не поляк, не перевертень, тілько русин такий, як ви. Більше не маю сили казати, лише дякую вам ще раз...
І сей дужий мужчина, що людей судив, склонив голову на стіл і заплакав. В хаті стало тихо, ніхто не важився перебивати єго сліз...
Дійсно, з того дня суддя Володислав Данкевич був русином-патріотом. Всіх способів, які для него були доступні, ужив, щоб єго не вважали поляком. Вписався до різних руських товариств, почав давати складки, говорив дома по-руськи, боронив народних справ, де міг.
Теща не показувалася вже в єго хаті, а жінка пробувала всяких хитрощів, щоб єго до себе привернути,— та не здалося. Він був холодно-чемний, не скривдив в нічім, але в довгі розмови не вдавався. Були се прикрі відносини, але він зносив їх спокійно, твердо постановивши собі не уступити.
Малий синок не мав причини нарікати на мамку, ріс, як на дріжджах, не дбаючи далі про ніякі різниці, що ділять людей. Він був "татів син", і тато всіх старань доложив, щоб син хоч у перших місяцях свого життя не зазнав ніякого лиха від божевільного патріотизму.
24.4.1913