— З діда-прадіда. Мій дід був священиком, так як ви... Отже, прошу прийти точно о шостій годині і, хоч би моя жінка і теща противилися, охрестіть мені сина Миколаєм, бо так мій батько називався, і не звертайте уваги на протести. О шостій годині — прошу не забути!
Він говорив се спокійно, але коли вийшов від священика, на улиці махнув енергічно паличкою, мовби обганявся перед собакою. Найбільше сердив єго сей наївний підступ тещі і жінки, котрим здавалося, що заскочать єго несподіванкою і в останній хвилині намовлять до згоди. Не уважають потрібним порозумітися з ним, значить: не вірять єму, маловажать єго і зневажають. За що? Адже він чоловік такий спокійний, поважний і прихильний до жінки і єї родини! Нікому ніколи не сказав лихого слова; коли жінка часом завередувала, уступався з очей; цінив домашній спокій вище всего і дбав про хату. В карти ніколи не грав, не запивався, грошей не тратив... Тілько шанувати єго за все те і єму зробити хоч сю малу уступку при хрестинах сина... для пам'яті єго батька, для доброї бабці, для пошанування єго власних думок і почувань.
— А! — зітхнув він голосно і затиснув кулаки, так як се не раз при фізичнім болю робиться.
Він йшов до суду, але не вступив до своєї канцелярії, лише прикликав возного, щоб заніс білет до священика. Саме в хвилі, як уже виймав білет з портфелю, роздумався і замість до священика — послав возного по папіроси до трафіки. Сам тим часом ходив перед будинком суду і думав: "Що ж? Нехай і він прийде! Але о сьомій годині! По всім! Нехай теща приймає гостей! Адже приготовилася!"
Возний приніс папіроси, і Данкевич пішов до маленької цукорні, яка була в містечку. Півроку вже тут не був, але тепер не знав, що з собою почати, в суді не всидів би, додому не хотів зараз вертатися, отже, хотів прочитати часописи і напитися чорної кави.
У цукорні сидів з півгодини і, читаючи часописи, все думав про свій клопіт. Прийшло йому на думку, що не годиться латинського священика в поле виводити. Коли б знати, що се він порадив тещі, як єго — суддю — вивести в поле, не дбав би, а так... ліпше явно і одверто сказати єму: "Вибачайте! треба ж і мене спитати! Се ж м і й син, а не тещі!" З тою думкою він встав, щоб піти до латинського пароха додому, коли саме сей парох надійшов до цукорні. Він був тут трохи не щоденним гостем. Тілько тепер зміркував суддя, що він сподівався застати єго в цукорні, що ся думка була в него, бо знав звичаї єго,— що він хотів з ним поговорити і шукав нагоди, лише не мав ще рішучої постанови. От і можна буде тепер поговорити.
Священик присівся до судді. Оба говорили про політику світову, державну, краєву, повітову і містечкову, обговорили все докладно, випили чорну каву і по дві чарки коньяку, котрі казав дати суддя,— минула вже майже година і священик ані слова не згадав про хрестини в судді, на котрі був запрошений.
"Так-то оно?!" — думав собі цілий час суддя і сміявся в душі. Рад був, що стрітився зі священиком, бо, не знати від чого, почув кращий настрій в собі, журба мов уступилася. Попрощався з парохом і пішов, мов нічого не сталося, майже зовсім спокійний додому. Була вже четверта година.
— Чогось дитина хора,— сказала єму теща зараз на вступі.
— Я знаю,— відповів суддя.
— Звідки знаєш? — здивувалася теща.— Адже то нема ще й години, як щось їй сталося?
— Що ж сталося?
— Сама не знаю, що. Суддя підійшов до візочка.
Син спав цілком спокійно і виглядав цілком звичайно. Суддя притулив руку до чола дитини,— гарячки не було. Однак — не без злоби в душі — суддя вийшов до кухні і казав слузі йти до лікаря.
— Та на що? — спитала теща.— То минеться і без доктора.
— Іди по доктора, коли я кажу! — приказав суддя рішуче.
Слуга пішла.
Здавалося, що розмова була спокійна і до речі, тим часом аж до приходу лікаря ніхто в хаті не відізвався, лише мала Ядвіся гомоніла, бігаючи з балоником по подвір ю. Прийшов лікар, оглянув сина і сказав, що давно вже не бачив такої здорової дитини. Навіть не написав ніякої рецепти.
— А тобі, Казю, нічого не хибує? — спитався суддя.— Може би, пан доктор що порадив, коли треба.
— Мені нічого не хибує,— відповіла жінка коротко.
Лікар вийшов, і в хаті знову стало тихо. Жінка, очевидно, бажала щось приготовляти, тим часом суддя був на перешкоді. Він ходив по всіх кімнатах і заглядав без потреби у всі кутки. Почувався притім таким сильним, спокійним і добрим, як мало коли.
— Що то? Мама якийсь бал робить? І шинку бачу, і торт, і вина? Се що буде?
— Нині будемо хрестити Збишка,— відповіла нарешті теща.— Ти не маєш нічого проти того?
Теща хотіла сказати сі слова якнайсолодше, але не вдалося їй.
— Владзю, мій коханий,— обізвалася жінка Казя, притулюючися до мужа,— ми не хотіли тобі клопотати голову тими заходами, а тут дитина хора, треба чимскорше охрестити...
— Казю! — наказав суддя жінці пальцем, мов дитині,— сей аргумент відпадає, мусиш інший видумати. А щодо хрестин, то я, очевидно, не противлюся, тілько, може би, єго Збитком не називати.
— То, може, Казьом, так як жінка? — підхопила теща вже солодше, як перше.
— А чому б не Миколою, так як мій тато?
— Се руське, хлопське! — запротестувала жінка.
— Ну, а якби і руське і хлопське! — передирався суддя з очевидним вдоволенням.— Чи ми такі великі пани? Яка мені шляхта?.. А коли вам о те йде, то і я якийсь шляхтич... Коли ж прийде священик?
— О сьомій.
— Польський?
— Наш!
— Ну, а коли б я так на се не згодився, тому що я господар в хаті і батько, то що б сталося?
Теща і жінка зі страхом подивилися на суддю, бо єго голос із жартівливого змінився на поважний і майже острий.
— Чи то випадає, щоб мене підбурювати, як дитину, і потайки укладати щось таке, що мене мусить образити?
— Але ж, Владзю! — втихомирювала теща.
Суддя встав і, мов у суді засуд виголошував, сказав спокійно і поважно:
— О шостій годині прийде до нас руський священик і охрестить сина Миколою. Така моя воля!
— Боже мій! — скрикнула теща.— Ти хочеш Казю вбити! Ти єї не любиш! Она ще хора! По такій слабості! І ти не уважаєш!
Теща розплакалася, обняла свою доньку, котра зблідла, і обі з плачем вийшли з спальні.
— Не я Казі не люблю, тілько она мене не любить, коли в такій справі не числиться зі мною!
Сі слова кинув суддя за жінками, як камінь, і, коли они у другій комнаті заводили, як по мертвім, він сів розсерджений при своїм бюрі і закурив папіроску.
"Ти хочеш Казю вбити! Ти єї не любиш! От що! — думав собі суддя і сердився, сердився без кінця.— Я не люблю жінки?! І чого ж ще треба, аби доказати свою любов?! А! того я не сподівався!"
Встав з крісла, пішов до спальні, де теща і жінка сиділи на канапі, мов дві переслідувані невільниці, і з порога сказав до них спокійно:
— Прошу приготовити все, що треба, бо о шостій прийде руський священик.
— Роби собі сам! — відповіла жінка з гнівом.
— Чогось такого я по тобі ніколи не сподівалася! — впекла теща.
— А я по мамі чогось такого сподівався! — відповів зять.— Отже, займетеся приготуванням чи ні?
— Ні! — відповіла жінка.— І twego rusina sama karmic nie bede. Szukaj sobie mamki! 1
1 І твого русина сама годувати не буду. Шукай собі мамку! (Пол.)
— Та-а-ак?! — здивувався суддя, і в серці єго похололо.— То така ти мама? То аж так далеко сягає твій божевільний патріотизм!? Боже!
Не було що більше говорити! Суддя вибіг з хати, мов сам не свій. В останній хвилині нагадав собі, що ще кумів не має, і побіг, мов хлопець, до товариша судді, русина, та до своєї далекої своячки, щоб їх просити за хресних батьків. Ті з кількох слів зрозуміли прикре положення Данкевича і, хоч їм було немило, обіцяли прийти. Потім побіг ще суддя на пошту і зателеграфував до своєї матері, щоб зараз прислати мамку. Зорудувавши се, вернув домів.
Теща і жінка снувалися по комнатах і не відзивалися до него. У візочку плакав синок, але ніхто ним не займався. Був, мабуть, голодний — і се було єго перше терпіння з тої причини, що він мав бути "русином". Суддя подивився на нього і перший раз в житті відчув долю того народу, до котрого належали єго предки і з котрим він був зв'язаний ще тілько одною ниткою, обрядом. Отся двотижнева дитина ще. нікому нічогісінько не винна і вже терпить. Що то буде далі?
"Але нехай терпить відразу! Нехай привикає! Буде характер!" — рішив батько.
Вийшов до кухні і послав слугу з готовим білетом до польського священика, щоб не приходив; сам же побіг до аптеки по пляшечку на молоко для дитини. Вернувши, в кухні сам пляшечку виварив, вимив, обтер, розпустив молоко перевареною водою, додав трохи цукру,— сам не знав, чи то добре, чи зле, але синок плакав і хотів їсти — і поніс єму до візочка.
Жінки зглянулися по собі здивовано і мовчки вийшли до кухні. Дитина, не призвичаєна до пляшечки, не ссала гладко,— аж прикликана слуга "русинка" помогла притім.
Користаючи з того, що слуга займалася дитиною, суддя вступив до кухні і тут тещі і жінці сказав здавленим, лютим голосом:
(Продовження на наступній сторінці)