— Я порадила також Владзьові, щоб охрестив сина в греко-католицькім обряді.
— Ніколи в світі! — скрикнула нараз синова, і кров заграла на єї блідім лиці.
— Успокойся, дитинко! — заговорили в один голос обидві матері.— То ще час подумати над тим.
— Я умру! — додала ще синова, і кілька сліз скотилося з її гарних синіх очей.
Настала прикра хвилина, під час котрої здавалося, що се не родина, тілько вороги сидять коло себе. Пані радникова перервала прикру мовчанку словами:
— З такої причини ніхто не вмирає, а при шлюбі на те присягається мужеві послушенство, щоб єго виконувати,— тим більше, коли муж добрий.
— Я не хочу! Я не хочу! — спротивилася синова, розплакалася і вийшла до спальні.
— Прошу мені не беспокоїти дитини тепер, коли она ще хора,— обстала мати за донькою і встала з крісла.
Примерклі сиві очі бабусі блисли обуренням, але она змовчала і тілько по хвилині відозвалася:
— Я за годину від'їду, і ви всі можете інакше постановити, як я раджу. А коли я відважилася сказати свою думку, то се тому, що мені дорога пам'ять мого мужа і що я признаю собі також деяке право до свого сина. Притім і я вважаю себе доброю полькою.
На сі тверді, спокійні слова молодша мати не відозвалася, але вийшла за донькою до спальні. Се виглядало на зневагу.
Відпровадивши матір, Данкевич пішов до суду. Був тут до шостої години вечора і втомлений та невдоволений вертався додому. Не міг забути події при обіді і передумував її на різні лади. То здавалося єму, що для святого спокою найліпше буде уступитися жінці, то знов згадував слова своєї матері і признавав їм правду. Ще найвигідніше було б,— так гадав він собі,— коли би хрестини відложено на пізніше. Теща від'їде, жінка буде зовсім здорова, тоді і прийде час поговорити спокійно та розумно про справу.
Назустріч судді надійшов польський священик.
— А! Гратулюю пану судді сина! Маєте свого наслідника престолу.
Суддя зчудувався, бо хоч у малім містечку все всім відоме, але такі новини, як діти, се більше цікаве для жінок, як для священика.
— Дякую,— відповів коротко.
— Була в мене ваша теща і умовлялася, коли би охрестити вашого сина. Маєте вже хресних родичів?
— Ні! — сказав суддя спокійно, але в душі почув нараз таке велике пересердя, що ледви стримав себе.— То ще час на хрестини! Не знаю, чому моїй тещі так спішно. Ледви приїхала і вже журиться тим, що до неї не належить.
Суддя не сказав всеї правди, але і священик не доповів всего, що чув від тещі,— і так оба маломістечкові дипломати попрощалися і розійшлися.
Данкевич пішов скорою ходою додому. Застав тещу при тім, як ладила підвечірок. Поцілував її в руку і ждав, чи не скаже чого про те, що була вже в польського священика.
Теща говорила про Ядвісю, про Казю, про бабусю, що від'їхала, але ні словом не згадала про свої заходи щодо
хрестин. Він зрозумів, що се вже в єго власній хаті скоїлася змова проти него, і якось аж надто виразно бачив тепер і відчував надмірну чемність і солодкість у поступках своєї тещі і жінки. Обі намовляли єго брати ще шинки та попоїсти, обі добачили у него перетомлення, нарікали на гіркий стан судейський, та потішали надією, що він небавом стане секретарем, перевезеться в більше місто, буде мати більші доходи, менше праці і т. п.
Він слухав сего безнастанного і досить свобідного говорения, відповідав і сам — і на хвилину забував, що вернув до хати з думкою спитати тещу, чого мішається не в свої речі. Сего вечора так і не зійшла бесіда на хрестини, теща клалася спати з думкою, що зять нічого не знає про єї розмову зі священиком, а той знов думав у ліжку, що, видко, теща не досить хитро взялася до справи; мабуть, числила на те, що священик не стрінеться з зятем, або не просила єго мовчати. А може, ся незвичайна, надмірна прихильність тещі і жінки до него сего вечора саме вийшла з поради польського священика? Здається, що так, бо він добре знає, що суддя греко-католик і при хрестинах сина треба єго згоди. Отже, се план, збудований на єго доброті і податливості.
Суддя, призвичаєний вже в суді до здогадів і складання подробиць в цілість, немов наяву бачив тещу у латинського пароха, чув їх нараду, чув потім розмову тещі з єго жінкою — усе те було для него ясне — одного тілько не міг здогадатися, як се задумали жінки єго заскочити неприготовленого. Сі думки довго не давали єму спати; він сердився, згадував батькову хату, розмову з матір'ю, свою любов і женитьбу — і перший раз від весілля почув щось, немов жаль, що "так" оженився, а не інакше.
Жінка єго була донькою касира магістрату в Т. Хоч він великого посагу не шукав, проте таки не сподівався, щоб навіть на перше господарство не дістав того, що потрібне, аби не попасти відразу в довги. Тим часом прийшлося, замість тестя, просити рідну матір о поміч і ще довг лишився. Перші роки подружнього життя були з тої причини таки доволі прикрі. Тому він і пішов на "глибоку провінцію", бо тут легше о зарібки з комісій.
І всього того теща і жінка і навіть тесть — польський воїн з 1863 р., що мав бути у повстанню в 15-їм році життя, чому суддя ніколи не вірив,— всего того они всі мовби не бачили і не цінили. Теща і сьогодні величала свою Казю, як би без єї господарки дома суддя не мав уже ані в що вбиратися, ані що з'їсти. Все єї заслуга, а що він не раз вертає із суду справді трохи не на смерть утомлений довгими розправами, такий знівечений, що нічого їсти не може, поки не відпічне хвилину — сего теща не бачить і не знає і не спитається о се, а Казя, видко, не розповість.
Пересердя щораз більше розбирало суддю, будило в нім жаль і підозріння, може, і безпідставні, та мучило єго далеко поза північ. Він уже бажав собі про ніщо не думати і саме тоді хмарою спадали на него різні думки, котрих ніяким способом не міг відігнати. Нарешті заснув над ранок; уже світало.
Встав невиспаний і як збитий. Треба було йти до праці. Теща і жінка ще спали. Поснідавши, вийшов на улицю. Був гарний весняний день. Він ішов помалу, роздивлявся по городах і безнастанно нагадував собі думку якогось поета, що чоловік, з ким би не жив, а все є с а м, одинокий. Не знати, звідки вчепилася єго та думка з самого ранку і вже зо дві години не покидає єго втомленої голови. Що воно — ся думка? Здається, нісенітниця якась! Аж ні! —не така она безглузда, як виглядає... От хіба батько-мати одинокі вірні, щирі, безкорисні приятелі своїй дитині,— та й то не всі і не завсігди — а так справді чоловік сам, одинокий, тілом між людьми, а душею на самотній пустині...
— Я зденервований, от що! — сказав собі суддя.— І вся та кепська філософія навіть на підпал не здалася! Але — як-то людська думка скаче не раз скорше блискавиці — мій син мусить бути греко-католиком! Тут іншого виходу нема і не буде!
Коли суддя Володимир Данкевич груди собі виговорював, судячи справи отупілих і темних селян, з котрих безпечно більша половина могла на добрий лад обійтися без суду,— єго теща і жінка при сніданні додумалися до того, що він добрий і уступить. Чого б єму так дуже на тім залежало, щоб син був "русином"? Адже він сам не є русином, тілько всего, що греко-католик, чим собі лише шкодить. Нащо має й дитина терпіти від обряду? Не ті тепер часи, що були давно,— тепер, коли ти поляк, то вирікайся і грецького обряду! Остатні возні і слуги додумуються до того, а він, суддя, не хоче сего зрозуміти... Мати намовляла — от що! Добра полька! Але де старій бабусі розуміти новітній свідомий польський патріотизм!
А заким ще суддя вернув додому з суду, мати з донькою придумали, що найкраще хрестин не відкладати, знайомий аптекар з жінкою будуть хресними родичами, священик прийде додому — і хоч би на те прийшов і Владзьо, то чей же пароха і кумів не викине з хати. Казя впевнювала, що він "скандалу" не зробить, тим більше, коли дома є її мати; обі разом чей дадуть разом раду "упертому" русинові.
При обіді не зауважив суддя нічого незвичайного, хіба те, що обід був "парадний" і обі пані вибирали єму щонайліпші кусочки та жалували єго, що він такий змучений. По обіді він поклався у своїй кімнаті на отоману, щоб трохи відпочити, коли тихцем підійшла до него єго чотирилітня донечка Ядвіся; здавалося, що хотіла хвилину побавитися з батьком.
— Нині прийде до нас ксьондз,— почала она бавити тата.
— Хто казав? — спитався суддя неспокійно.
— Бабуся казала і торта зробила такого доброго! Я так тішуся. Увечір буду їсти.
— Чого ж ксьондз прийде?
— Щось буде з братчиком робити. Він буде Бишко називатися. Я так тішуся!
— Ну, добре, добре! Іди, Ядвісю, побігай собі трохи, татко хоче спати...
Ядвіся вийшла, але татко не заснув ні на хвилину. Полежав троха, потім встав, написав білет до польського священика, щоб сьогодні не приходив, бо зайшли непередвиджені перешкоди, перепросив, вложив білет в куверту, заадресував,— і вийшов з хати. По дорозі стрітив свою слугу, яка несла з міста кіш з фляшками пива і вина.
— На котру годину призначила пані хрестини? — спитався зовсім спокійно.
— На сьому.
— Ну, добре! Іди!
Сам же пішов просто до руського священика. Той трохи здивувався, а як довідався, о що йде, втішився.
— Дуже радо прийду. Я й не знав, що ви, пане суддя, греко-католик.
(Продовження на наступній сторінці)