З боку турків справді не було видко ніякого руху. Коли чують: там, у нижчім обозі турецькім, на правім крилі, загриміло. Не минула хвилина — і на лівій лінії турецькій повздовж спершу закурилося від диму, блиснули огні, як блискавки, а там по хвилині ревнуло відразу кількадесят пушок, аж земля застогнала. В козацькім обозі — недалеко Микули — сполошилися коні і щось гримнуло на землю.
— Кінь упав! — сказав Муха.— Куди ж ті кулі летять?
Всі мимохіть оглянулися поза себе.
— В Дністер! О, бачиш, як плеснуло аж по тім боці ріки! — відповів Пугач, що тілько тепер піднявся з місця, витряс люльку, сховав у черес і приступив до своєї гаківниці, що була в його опіці.
— Ховайся, Хведоре, дивись, яка "ворона" летить! — сказав Голота, залазячи ще більше під віз.
Пугач оглянувся, але вже куля лежала на землі між возами, не побачив "ворони". Потім спокійно розіклав малий огник в рові, наклав соломи і патиків і приготовив собі валізну ключку. Він запалював порох у своїй гаківниці, як у пушці; багато було клопоту із сею зброєю, вате заряд із сіканців ішов широко і ранив відразу багато людей. Усе те робив він розважно, помалу, начеб у себе в хаті.
Ще не піднявся дим угору 8а першим вистрілом, коли пушки ревнули вдруге, і густий їдкий дим застелив знову поле. Видко було, що турки стояли на вищих місцях, на могилках по полі та під лісом, а в долину всувалася помалу ота чорна хмара війська, що стояла якийсь час непорушно. Турецькі пушкарі міряли досі зле: всі ядра перелітали окопи, робили шкоду в обозі, а найбільше залітали аж у Дністер. Але за третім разом хоч отсей пушкар, що був против Микули й його товаришів, поправився: ядро злетіло згори просто на віз, надломило драбину і впало в рів коло Пугача. З воза посипалося трохи землі у рів. Усі, як на один знак, обернулися з цікавості.
— Та й здоровенна ж галушка! — промовив Пугач, нахилившися над ядром, і трутив її постолом.
— З'їж її, Хведоре, поки гаряча! — сказав Муха.
— Що ж там? пора вже? — спитався Пугач.
— Ще ні, але вже йдуть.
Нараз із козацького боку ревнули гармати і дим постелився по землі попри окопи.
— Коли б хоч вітру трохи, щоб дим змітав з поля, а то нічого не видко,— нарікав Череватий.
Дим справді закривав широкими смугами увесь вид. Тілько там, куди та смуга не засягла або розірвалася, видко було, як посувалося турецьке військо з гомоном, який щораз дужчав. Під ослоною пушок, що мали здержати козаків від випаду і знищити їх таки в окопах, ішло воно в димі чимраз ближче, з рушницями в руках, готовими до ви-стрілу. Старшина на конях виринала то тут, то там з диму і покрикувала.
— Міряй! — скрикнув Пугач наче сам до себе, уставляючи гаківницю у рівці в землі.— Стривай! стривай! нехай підійдуть!
Із диму ось-ось недалеко окопа вийшли турки, стали і стрілили — і знов дим закрив їх. Кулі вдарили в окіп, інші перелетіли верхом. Потім настав такий крик "галла!", що аж в ухах залящало.
— Стривай! — кричав Пугач, як навіжений.— От-от! зараз! Пали!
Хвилина була вже справді крайня. Турки бігли на окіп. Град куль посипався просто в їх середину, захитав лавою на боки, вирвав тут і там у ній прогалини — військо подалося назад. Але за сею лавою бігла друга і поривала першу з собою. Пристанула па хвилину і стрілила. Козаки відповіли тим самим. Коли турецькі кулі застрягали в окопі і не шкодили нікому, козацькі, вимірені з окопів і з стрільниць, пряжили певно по ногах і по тілі.
— Гоп! отак! отеє тобі, вражий сину! — промовляв Пугач, вистріливши із своєї гаківниці, котра трохи його не кинула в рів, так завернулася по вистрілі назад.
Перед гаківницею Пугача справді прорідилося. Військо хапалося за голову, мовби хто йому піску в очі насипав, і заверталося назад. Заким нова лава в ладі надійшла, козаки мали час знову зарядити рушниці. Турецькі пушки замовкли, щоб своїх не бити; зате козацькі сипали ядра у громади, що виринали з диму; рушниці з окопів кидали тисячі куль у цілі лави турків — не штука була й ціляти, так злягла орда на поле. Настав такий вереск на бойовищі, така суматоха, що козаки вже не шали, що там діється.
Микула мов стратив пам'ять. Кров ударила йому до голови, і він тілько стріляв і стріляв, мало й міряв, така гарячка напала його. Коли тут Муха, що лежав поруч нього, вхопив його за рукав.
— За окіп! Шаблю бери!
Микула вихилився з-під воза, стискаючи шаблю в руках, вискочив на окіп — цілі лави козаків збігали вже з насипів, підкидаючи тисячі шапок угору, і зі скаженим криком бігли на турків. Микула трохи не впав, так скочив з окопа, і з піднятою шаблею в руці кинувся навздогін. Спотикнувся на трупі і з цілою силою рубнув якогось турка перед собою по плечі. Виминув його і гнав за громадою, коли тут Таран скрикнув: "Гов!" Микула пригадав собі, що далеко не можна бігти. Оглянувся: турки втікали, але козаки стримувалися на полі, не бігли далі, тілько заверталися чимскорше в окопи.
Вернувся і Микула.
— Ти-бо пам'ятайся, Микуло! — казав йому уже в окопі Таран.— Л то раз забіжиш наперед своїх і вже не вернешся.
— Я, братчику, такий: доки спокійний, то спокійний — і мухи не заб'ю, але як розпалюся, не питаю — все одно.
— Видко, не бував ще на війні?
— Таки не бував, правду кажеш. Але сила в мене е, хоч за тих кілька неділь єї не троха минулося.
— Тут не так сили, як зручності треба. От якби ти придивився, як Муха йде, або Пугач, або й Череватий. Вони тобі йдуть легенько, як коти по болоті, а бачать навкруги себе. Я вже не раз придивлявся. Тілько Голота тріпається та пищить, як лошак... Чому не заряджуєш рушниці?
Микула взявся до роботи.
— Хведоре! — обізвався Муха, підходячи з окровавленим лицем до Пугача,— Подиви-но ся ти, чи дуже мене дряпнув, бо кров іде.
Утер лице рукавом, а Пугач став пильно придивлятися.
— Не бійся, Яцьку! Тілько зверха шкурку здер. Присхне. Іди обмий водою та приложи листок або платком перев'яжи!
Над'їхав на коні сотник Левко Берло. Приніс приказ від полковника, щоб козаки не вибігали з окопів, бо на лівім козацькім крилі турки тілько ждуть на те, щоб вдертися туди в козацький обоз, не дати козакам вернутися в окопи і в полі взяти їх у два огні.
Козаки вислухали мовчки, і кождий заліз знову у свою "піч".
Почалася інша забава. Турецькі пушки знову задимили ціле поле; козацькі пушки були менші і не несли так далеко, як турецькі, тому пушкарі вичікували догіднішої хвилини, коли турки підійдуть ближче. Вони й почали підсуватися до козаків то тут, то там малими відділами. Що підійдуть на кількасот кроків до окопів — стрілять і втікають. Знову підійдуть, козаки не втерплять, вистрілять — турки уже знову втікають. А боками інші турецькі відділи тілько ждуть, коли козаки в поле.
— Ага! — зрозумів Голота.— Хочуть нас вивабити в поле.
— А ти тілько тепер зрозумів? — упік його Без-ушко.
— Не стріляймо даремно! шкода пороху! — упоминав Пугач, що ждав зі своєю гаківницею та підсипував пороху на панву.
З годину пробували так турки хитрості, чи не витягнуть козаків з окопів.— не витягли. Вернулися з поля до свого обозу, тілько трупи і ранені полишилися на бойовищі.
Муха вернувся з перев'язаним лицем в окіп.
— Чули ви, товариші, щоб ті худі німці о межу з нами хоч раз стрілили? — спитався він.
— Ні! не чули. На них і не йдуть.
— Здається, ляхів сегодня зовсім не чіпляються. На нас наважилися.
— Здається!
— Ну-ну! обійдемся! — сказав гордо Муха і сплюнув.— Бородавка правду казав.
Сонце вже підійшло понад ліси і освітило ясно всю околицю. Мраки щезли до решти, і дими піднялися вгору. У кого були бистрі очі, той бачив якісь нові рухи у турецькім війську. Ціла орда пересувалася напротив середини обозу.
В польськім обозі по сім турецькім маневрі також заворушилися. Ходкевич вислав під окопи шість гусарських хоругов і полк піхоти. Німецька піхота зійшлася ближче до козаків, так що в окопах сиділо їх по два і три ряди, а де був який горб, то ховалися за горбом. Козаки з полку Дорошенка бачили сі обороти своїх сусідів і міркували собі, що заноситься на щось нове.
— Чи пушки перевозили, чи пі, бо я не бачив? — спитався Пугач, що виліз на окіп і пильно придивлявся всему.
— Ні! — відповів Безушко.— Я дивився добре.
— Гм! — міркував Пугач.— Се поставили турки орду против ляхів, щоб нам не могли помогти, а самі пійдуть знов на нас приступом.
Здогад старого козака був вірний. Почалося знов те, що вранці, тілько далеко страшніше. Турецькі пушки сипали ядрами зо дві години. Із-за диму не було сонця видко. Земля стугоніла. І най-відважніші з козаків тулилися по своїх "печах", щоб не впало на котрого згори важке кругле зелі-зо, як гарбузик. Вони тілько зглядалися із своїх криївок, як в обозі кулі ломили вози, вбивали коні і як з дерев падало галуззя. Турецькі пушкарі міряли тепер уже ліпше, і мало котра куля падала перед окопами або в Дністер.
(Продовження на наступній сторінці)