— Так от як баші Скіндер і Ібрагім облягли Корецького в Яссах, спіймали вони і його, і родину Могилів. і нас п'ятсот козаків та й пігнали у Цар-город. Входимо в Царгород, а тут народу такого вилягло — всі цікаві бачити Корецького, бо допік він дуже туркам. З криш на нас так і заглядають, як би не знати на що. Корецького новели просто до султана. "З чийого приказу почав ти війну против нас?" — питається його. "З нічийого,— каже,— я сам хотів помститися за свою родину". Султанові страх сподобався Корецький: хлописько такий, як явір, а голос — як дзвін. "Зроблю тебе,— каже султан,— старшим у війську, будеш у мене приятелем, тілько прийми віру турецьку".— "Ваша віра погана, я єї не прийму!" Султан уже гнівний, але ще його намовляє, просить — ні та й ні! Взяли та й закинули його в башту над Босфором. Сидів там Корецький цілий рік — коли нараз чуємо: втік!
— Та як? — зацікавилися козаки.
— Якийсь його приятель з Польщі прислав у Царгород свого слугу — грека. Той грек тілько роботи мав, що щодня приносив Корецькому та передавав через сторожу то їду, то вино, що таки уже мав. Сторожа спершу придивлялася, чи нема якого підступу, а там помалу й привикла, що грек невинний чоловік. А він давай раз приносить пляшку вина, а в тім вині пильник. Ніхто й не помітив. А там потім помалу передав так Корецькому і мотузи. Корецький перепилив грати, спустився мотузами в море і втік.
— Ото! Хитро! — здивувалися козаки.
— Що ж з того,— оддав Семен Ярошенко,— коли торік під Цецорою його знову зловили і повели в Царгород.
— Знову зловили? Шкода! — жалкував парубок.— А я й не знав.
— Слухай, парубче, а не знав ти Ілаша Ярошенка, що був також у війську Корецького?
— Та як не "знав"?! Ми ж собі були приятелі. Нас вели разом у Царгород.
— То він не погиб під Яссами?! — крикнув радісно Ярошенко.— А я за нього уже й поминки справляв. Се ж мій син!
— Ні! не погиб.
— І живий він ще й досі? — спитався Микула.
— От сего вже вам не знаю сказати. Нас розвезли світами.
— Як же ти втік?
— Та от як: Муха вам оповість. Трохи не вбив мене.
— Хто ж міг знати, що ти нашої віри? Подивіться лиш на нього: чи не татарин? Ти, певно, вже в Туреччині або в Криму покинув з двадцять жінок?
— Ані одної не мав. Се ж я наймитом був і тут свому баші служив. Притаївся, що вже зовсім потурчився, вибіг у поле против вас, думаю собі: нехай мене спіймають.
Тут перебив його мову Яцько Муха:
— Дивлюся: біжить просто на мене, як навіжений. "Спасайте!" — кричить. Я й не зачув у галасі. Тілько я розмахнувся, а він: "Я християнин!" Так-таки мені гукнув над ухом. А, ну коли ти християнин, так шкода тебе, ходи до наших! І завів його сюди.
— Щоб нам кашу поїдав,— доповів козак Голота жартом.— Ну, годі балакати, ідім в окопи виручати товаришів, а то й вони голодні.
Гурток козаків з Ярошенками і кобзарем перенісся в окопи. Тут Голота не міг собі найти місця, бо в рові лежали два вбиті турки. Він викинув їх мовчки за окіп і сів собі на беріг рову.
— Який Голота відважний! — закпив собі Муха.— Двох турків отак тілько через окіп кинув: за ногу — та й гоп!
Голота не відповів нічого, тілько ладнав лук. За-
ложив стрілку і ждав мовчки. На полі відбувався герць. Декотрий турок з криком прискакував на коні до окопів так близько, що можна було його засягнути хоч з лука, хоч з рушниці, але козаки не дуже квапилися зачіпатися. Шкода, мовляв, заходу.
— Ану, Голото, чи возьмеш котрого? — дражнили його товариші.
Голота мовчав, дожидав доброї хвилини. А там потім — ніхто й не помітив — пустив стрілку, і на полі один турок ухопився за шию та звалився з коня.
— Козак Голота! В саму шию поцілив! — похвалили його товариші.
Голота радий, присунувся ближче до товаришів.
— Ви з мене смієтеся,— почав він,— але я раз на полі Килиїмськім убив такого башу-татарина, що ви й не бачили такого. їду я собі раз, а той татарин — против мене. Кінь під ним вороний, зброя ясна, а сам такий одягнений: жупан довгий, шлик бархатний... їде і вихваляється. "Я тебе,— каже,— хочу живцем у руки взяти та в город Килию запродати, перед великими панами-башами вихвалятися та много червоних і дорогії сукна за тебе брати".
— Було з кого! — сказав помаленьки Череватий.
— Чому ж ні! — обурився Голота.— Чи я не козак?
— Козак душа правдивая, сорочки не має,— докинув Панько Безушко.
Голота оповідав далі:
— А я відбиваюся карбачем та кажу: "Татарине! Татарине! На віщо ж ти важиш: чи на свою зброю, чи на свого коня?.."
— Стривай, Голото, ти по-татарськи знаєш? — перебив його Муха.
Але Голота тілько подивився на нього спідлоба і говорив далі:
— На віщо ти, кажу, важиш? Ще ти козака в руки не взяв, а вже за його гроші пощитав.
— Вони не билися, тілько балакали собі,— впік Безушко.
— Е, ні, билися таки дуже.
— Карбачем чи руками? — спитався Муха.
— Я потім з татарина стягнув усю одежу: як убрався, зовсім баша турецький!
— А де ж ти подів ті шати дорогії? — спитався Муха.
— А от же є на нім! — відповів кобзар, що цілий час придивлявся Голоті уважно та посмішковував-ся.— Шапка-бирка, зверху дирка, травою пошита, а вітром підбита: куди віє, туди й повіває, козака молодого прохолоджає.
— А ще й семиряга дорога, семилатна, тілько поли чорт має,— додав Муха.
— Смійтеся, смійтеся! — боронився Голота.— Я ще не так приберуся!
Голота оповідав свою пригоду так поважно, як би все було найчистішою правдою.
— Ні, єй-богу! — сміявся Муха.— Се вже ти, Голото, чорт знає що придумав! І наш старий Кіндрат, хоч який на видумки багатий, не придумав би такого.
— Пощо й придумувати? — відповів кобзар.— Та се, що Голота казав, хоч зараз у думу складай.
— Зложи, старий, зложи! Нехай не пропадає слава про такого козака.
— І зложу! — сказав кобзар та почав мовчки перебирати по струнах кобзи, мабуть, складав собі вже у голові думу про козака Голоту.
До громади підійшов Грицько Таран, цілком молодий ще козак, гарно та чисто одягнений, і старий Хведір Пугач.
— Що ж се ви так дозволяєте туркам, щоб вам під носом гарцювали? — спитався Пугач у гуртка.
— А, нехай собі граються! — відповів Муха.— Чи мало ж їх сегодня траву пасе?
Ярошенки присіли ближче до Кракалії. щоб вивідатися від нього дещо більше про Ілаша. Кракалія знав тілько те оповісти, що діялося з ним і з Ілашем, поки в Царгород прийшли; що потім з ним склалося — не знав. Семен Ярошенко зітхнув важко: Ілаш усе одно що помер. Може, й живе де, та в неволі, не вернеться.
Зійшла бесіда на Бородавку. Одні його боронили, другі нарікали; одні бачили, що у нього великий розум і хитрість; другі казали, що у нього глуздів нема, що більше пошкодив козакам, як поміг.
З полудня надійшло військо королевича, зложене в більшій часті з німців. Сі німці зайняли місця в найближчім сусідстві козаків з правого боку. Дехто з козаків забігав туди подивитися і оповідав потім, що німота дуже збіджепа та схорована, від вітру паде.
Так минувся козакам час до вечора. Ще перед заходом сонця багато сміху наробили польські чури. Велика громада їх з колами в руках кинулася зганяти турків з поля. І справді, повелося їм се, бо турків на герцю було небагато. З того мали велику потіху всі ті, що дивилися з окопів. Битва сходила на іграшку. Однак уже вечером розійшлася чутка по обозі, що турки приготовляють на завтра страшну битву. Зловлені яничари принесли сю вістку —і козакам велено мати себе па осторозі.
Ярошенки вернулися в обоз і заночували разом з кобзарем.
VII
Холодна мрака вкривала усе Хотинське поле вранці 4-го дня вересня 1621 року. Ліси, що в сторону Буковини стояли темною стіною, здавалися невеличкими горами, що тяглися без кінця аж по Карпати і там у темній імлі під небесами щезали.
Виразніше відбивалися з них менші ліски і дуброви, що росли на степу перед козацьким обозом на полуднє і давали добрий сховок тисячам турків, що там окривалися.
Кругом було так тихо, як би на тім невеличкім просторі землі не стояло кількасот тисяч людей, що зібралися докупи, щоби вбивати один одного. Тілько тисячі малих огнів, що блискали невиразно через мраку по той і по сей бік Дністра по лісах і долинах у турецькім, козацькім і волоськім обозі, тілько десь-колись рев худоби і іржання коней свідчили про се, що тут не мертва пуща, а земля, заселена тепер густо живими істотами. Вартові на окопах і люди при огнищах ходили, як тіні, їх розмова губилася у мраці без сліду.
(Продовження на наступній сторінці)