Нараз десь далеко, немов під землею, озвалося тихо гасло, щоби вставати. По хвилині озвалася сурма ближче і дзвінким голосом немов прорізала густу ранішню мраку. Далі третя, четверта сурма, а тут уже по хвилині повздовж Дністра десятки труб одна за одною повторяли гасло і будили військо в обозах. Поміж возами на майданах, застелених декуди соломою, а то просто й на голій землі немов великі мурашки рушилися: збудилося військо, що спало тісно, вояк при вояку, щоби у холодну ніч було тепліше. Від теплих віддихів людей підіймалася ще густіша мрака над леговищами. Сей і той, вставши, позіхав здорово, протирав очі та протягав скорчене у сні тіло на всю довжину. Гамору ще не було великого, тілько шепіт ішов від молитов і від зітхання, що мимохіть виривалося з грудей людям, котрі до вечора могли бути на тім світі.
Однак ранішній холод скоренько заходив під одежу війська, під кожухи і жупани, морозив утомлене тіло — і кождий, обтрясшися до решти із сонливості, починав рушатися жвавіше та братися до свого діла.
— Ану, вставайте разом сухарі брати! На цілий день! — приказували вже старші коло возів.
Козаки брали свою зброю на плечі, припоясували шаблі, збиралися громадами коло возів, приймали свої пайки сухарів і сала і ховали в кишені, у торби та за пазухи.
— До окопів! Кождий па своє місце! — роздавався знову приказ, але вже і без приказу кождий відходив у свою сторону.
— Що, ти також ідеш? — спитав Семен Ярошенко у свого сина, що оглядав свій самопал та гаманець з кулями.
— Іду! — відповів Микула рішучо.
— Нехай іде! —порадив кобзар, не встаючи із місця.—З лежі не буде одежі; там, в окопах, розвідається не одно.
— Ви тут, батьку, оставайтеся, щоб я знав, де вас потім шукати.
— Боже помагай тобі! — сказав батько по хвилині.— Іди!
Микула глянув на Дністер.
— Се хто там може бути за Дністром?
— А хто ж би? — відповів Яцько Муха, що саме надійшов із свого леговища і почув питання Микули.— Татари перейшли Дністер і розпускають загони по Поділлю. Ходи, Микуло, до роботи; годі дармувати!
Пійшли. В окопах уже було їх товариство, що не розлучалося ніколи: Череватий, Безушко, Голота, Таран і Пугач. Голота затирав руки, бо змерз: "семилатна сермяга" справді не могла його загріти.
В найближчім сусідстві сего гуртка велася жива якась розмова. Тут був гість, що утік від турків. Він ось тілько вискочив із мраки, як чорт,— вартовий трохи не привітав його шаблюкою,— та вчас дав знати, що не ворог, і його прийняли з одвертими руками.
Микула і Муха підійшли до сего гуртка подивитися, що там таке. Посередині гуртка стояв сей гість — чоловік, може, сорока років — і поясняв зібраним, що він не турок.
— Ні. братчики, я не турок! Я Іван Полтавець, що ходив із Сагайдачним ще під Кафу. У леєстрі я записаний, поспитайте! Під Кафою мене ранили, схопили — таки з моря витягли,— шістнадцять літ пробув я між татарами, потурчився, побісурменився, бо інакше був би погиб. А тепер прийшов я до вас умирати! Во ім'я отця, і сина, і св. духа! Нехай я знову перехрещуся по-християнськи... Я був пушкарем у турків, і бог поміг утечи до вас
— Приносиш які новини? — спитав його Муха, що протисся ближче у гурток.
— Вчора завдали ви великого чосу туркам. Тисячі лягло їх. Але сегодня стережіться! Сто пушок стоїть проти козацького обозу — цілу ніч робили коші на пушки,— от туди, попід лісок, і там далі, вниз до Дністра. Всею силою пійдуть на вас, на козаків. Вони недалеко, присунулися вночі,— от нехай тілько туман уступиться, побачите. Я робив коло такого коша. Серце мені краялося. Тут ви так близько!.. Досвіта у мраку відійшов і щез. Бог поміг, не помітили, слава тобі, господи!
— Поведіть його до Дорошенка з сією новиною! — сказав Муха.— Він уже дасть гетьманові знати.
І справді, один з козаків зараз повів Полтавця до полковника.
— А не знаєте ви, де ясир? — спитав його мимоходом Микула.
— Ясир! Ясир з правого крила турків, недалеко їх обозу...
— Багато там людей?
— О! Вже є тисячі! Наловили вже по дорозі, з Поділля зігнали.
— Ходім! — упімнув козак, і обидва пійшли.
— Сто пушок! — згадав Муха, вертаючи з Микулою до свого гуртка.— А в нас тілько двадцять вісім. Копаймо, товариші, печі глибше, а то засипле нас олов'яний град. І подайте сю новину далі окопами. Сто пушок на нас вимірили!
Козаки зараз кинулися до роботи. У рові перед окопом можна було сидіти, але зверху могла на голову впасти куля. На окопі перед громадкою, до котрої пристав Микула, стояв віз, засипаний 8ем-лею. Надломаний дишель 8 воза лежав у рові. Козаки тепер підкопалися під сей віз, викидуючи землю поза окіп, так що їм можна було стояти на колінках під возом і визирати на поле малими віконцями між дном воза а землею. У ті віконця поклали гаківниці і самопали. Коло зброї кождий поклав свою порошницю, гаманець з кулями, клоччя, кий до набивання — усе щоби було під рукою. Така робота йшла по всіх козацьких окопах; усі знали, що сегоднішній день буде дуже тяжкий.
Надворі ставало щораз ясніше. Мрака піднімалася угору, хоч сонця ще не було видко. Товариші Микули уже сиділи у "печах" і заїдали сухарі з салом. Вийняв і Микула свій сніданок. Череватий поправляв свої постоли, бо онуча вилазила 8 одного.
— Сегодня мушу з якогось турка здерти постоли, бо ось мої вже їсти просять, рот роззявляють.
— А я мушу вбратися,—промовив Голота,— я вночі так змерз, не дай боже! Кожушини нема...
— А де ж ти дів ті шати, що на татарині здобув? — спитався Безушко, відновлюючи давній жарт.
— Е! вже давно в шинкарки.
— Мабуть, і кварти горівки не дала за ті шати? Голота не відповів нічого.
— Чуєте, братчики,— озвався Микула,— коли б так сегодня ми випали в поле, хто з вас пійде зі мною в той бік, де ясир? Я вам сего не забуду: усе добро, що маю, дам вам.
— Яке там у тебе добро? — закпив собі Муха.— Коли пійдем, то і так пійдем. Тілько ж нам не дорога в ясир; тим. з лівого крила, зручніше.
— Ясир відбивати треба б окремо, поночі, або як, а не тепер.
— Він уже думає про свою жінку, так як паш Таран про свою дівчину,— впік Безушко.
Микула замовк, але старий Пугач, що мовчки набивав сим часом свою люльку, узяв його в оборону і сказав коротко:
— Я пійду з тобою.
— І я! — додав Таран, наймолодший у гурті.
— А що! не казав я? — почав знову Безушко.— І тому, і сему жінота в голові.
— Стривай, товаришу! — відповів Пугач поважно.— Ти сего не розумієш. Жінки ти не мав, діток не мав, живеш отак собі! А я дома жінку і діти покинув, двох синів, як соколів,— колись козаки будуть.
— Воно-то так,— сказав задумано Муха і урвав. Микула набрав відваги і озвався знову:
— Тут-бо не тілько жінка, але й мати, і синок, жалко всіх... Розігнали нас, як пташки з гнізда.
— Не наше діло коло спідниці стрибати; наше діло козацьке є — конем по степу гуляти! — говорив Безушко своє.
— Та тебе б і так жодна не схотіла! Ти каліка, уха не маєш,— зажартував Муха.
— Що там ухо! Не велика біда,— відповів Безушко.
— Причепиш собі свиняче і гай на зальоти,— озвався Череватий, що вже упорався з постолом.
Козаки засміялися.
Тим часом Пугач викресав огню до люльки і закурив.
— Чуєш, Пугачу, іди собі набік, не воняй люлькою! Памороки нам заб'єш! Дивись, Таран уже ув'яв.
Пугач справді усів собі по другім боці рова.
— Ти, Мухо, ще не звик? — спитав його спокійно.
— Та як можна звикнути до сего чортівського зілля? Десь перше не було того видко, а тепер уже і в нас Туреччина заводиться. Встромить собі патик в зуби і смокче.
— От і Сагайдачний курить,— сказав Пугач на те, сплюнув поза рів і знову встромив у рот короткий цибух.
— Тобі також кого забрали? — питався тим часом Микула Тарана.
Таран засоромився і тихцем відповів:
— Ні! я їм розказував раз, що в мене була дів-чина-суджена, а вони й досі допікають мені нею. Держись нашого гурту, то, може, як тобі порадимо.
Сонце вже зійшло, і околиця розвиднілася. Заносилося на ясний, погідний день, бо мраки піднімалися всюди угору і щезали у просторах. Темні ліси мов виринали з води; червоні огнища зникли, тілько легкі дими піднімалися ще тут і там із землі.
Козаки виглянули з окопів у поле.
— Ов! — скрикнув Голота.— Там турків, як мурашок!
— Страшно тобі? — спитався Муха.— Але справді скілько їх там висипалося!
— Як чорна хмара, сунуться.
Дійсно, тепер, коли сонце засвітило, поля перед козаками почорніли. То були звичайно сірі, тепер же немов великанська чорна плахта окрила їх, а на тій плахті виблискувалася то зброя, то різнобарвні шлики турецькі цвіли, як квітки.
— Не виходити з окопів! — приказував Дорошенко, що над'їхав, щоб оглянути, чи все в ладі.— Припустити їх під саме дуло! Разом стрілити! Потім випасти в поле. Тілько недалеко! Зараз вернутися!
— Уже ми й самі 8наємо, що робити,— відворкнув Муха.— Усе навчав і навчав, як школярів. Чого ж ті турки стоять?
(Продовження на наступній сторінці)