Повертались додому пізно. Згасав вигін, улягався гомін, і весь хутір завмирав, тільки деінде чувся дівочий сміх або голос.
І ось уже нічого нема.
— Я й не знала, що ви, пане вчителю, так добре танцюєте, — сказала того вечора Маша.
— А з Ганною тим більше. З нею хто завгодно танцюватиме.
— То вона вам подобається?
— Хороша дівчина. І взагалі, гарний вечір сьогодні. Давно такого не було. Правда ж?
— Правда, — тихо відповіла Маша.
— А які чудові танки! Таких не бачив досі ніде. їх-то мені і не вистачало. — Іван задумався, обличчя його, тонке, де-не-де помічене дрібними віспинками, під місячним сяйвом світилось. — Машенько! Затримайтесь! Прошу. Ось послухайте. Як здадуться вам ці вірші?
Бандура горлиці бренчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала на балках;
Санжарівки на скрипці грали,
Кругом дівчата танцювали
В дрібушках, чоботях, свитках...
Прочитавши вірші, Іван повторив їх ще раз, щоб запам'ятати й пізніше, вже у кімнаті своїй, записати. А Маша, ставши мимоволі причетною до незвичайного таїнства народження нових віршів, слухала, боячись не почути, проґавити хоч би одне слово.
Над хутором протягнулася сіра мла, ніч ще владарювала, але світанок легким подихом вітру, тонким і ще слабким полиском на сході все більше й сміливіше вкорочував нічні тіні.
— Куди ж ви оці вірші?
— В поему... У першу частину. Там якраз їм місце.
— Мабуть, так.
Перейшли місток, перекинутий над ручаєм, і опинились майже біля панської господи. Мені пора вже.
Не поспішай, прошу. Яка ніч нині! Гріх сидіти в хаті й не бачити цього дива.
— Мене шукатимуть, а що я скажу? Адже соромно... А вам би ліпше з Ганною постояти.
— З Ганною? Так вона ж справді гарна, — усміхнувся Іван. — Тільки ж... ніхто не зрівняється з тобою, Машо!
— Смієтесь наді мною?
— Сміюсь? — Іван спинився від несподіванки, насмілившись раптом, узяв дівчину за руки. — Невже ж ти нічого не бачиш? Чи можу я сміятися? Я давно хотів сказати тобі: одне тільки твоє слово — і ми будемо щасливі.
— Щасливі? — гірко усміхнулася дівчина. — Чого ж раніше мовчали? А тепер... — І не договорила.
— Що сталося? — з тривогою вдивлявся в бліде дівоче обличчя.
— Нічого не знаєте, не бачите, хоч живемо в одному домі. Думаєте, задарма їздить сюди пан Семикоп?
— Він же старий! Як можна? — скрикнув Іван.
— Старий. А ви — сліпий. За своїми книжками світу божого не бачите... Я ж дочка Семена Гервасійовича, хоч і приймачка... Як же не послухаю? — І Маша залилась гіркими слізьми, припала до Івана, затихла. — Я ж люблю вас. Люблю давно і не знаю, що робити з собою.
— Машо, і я теж... люблю... — задихнувся від щастя Іван. — Залишмо все й поїдьмо! У мене мати, вона буде і тобі матір'ю... Поїдьмо! — пристрасно говорив Іван, витираючи мокре обличчя Маші своєю хусточкою. — І не плач, прошу тебе, не плач! Усе буде добре! Ось побачиш.
— Боюсь я! Боюсь! Гріх це. Як же без благословіння?
— Машенько, перед богом і людьми клянусь тобі! Ти чуєш?
— Чую, рідний мій, усе чую. Але... завтра ми побачимось. Завтра й вирішиться.
— Завтра ти вийдеш у сад, до альтанки. Чуєш, до альтанки!.. А ранком я піду до дядечка.
— Чую. — Маша ще раз припала до нього, потягнувшись угору, підставила підпухлі солоні губи для поцілунку. Іван обережно торкнувся їх. І Маша пішла, побігла в будинок, що світився за деревами блискучими вікнами.
15
Ранком Іван твердо вирішив поговорити з господарем дому і старанно готувався до цього. Він надіявся, що пан Голубович не відмовить йому. Адже той таки шанував учителя і навіть любив за веселість, за вміння підтримати невимушену розмову, за метке слово, любив слухати, як Іван грає на скрипці, і, слухаючи якусь жалібну мелодію, не ховав сліз, не раз твердив, що не бажає іншого вчителя своїм "розбійникам". Голубович — сам не без клепки в голові — цінував розум і освіченість його, до сліз сміявся, слухаючи вечорами "Енеїду" у виконанні автора.
— Ох і мастак! — повторював Семен Гервасійович. — Ну, батеньку, так і уморити не довго.
І ось тепер він, Іван Котляревський, ішов до цього самого Голубовича, свого господаря, з єдиним проханням: не перечити шлюбові його й Маші, благословити їх на любов і щастя.
У вітальні стояли ще вранішні тіні, пусто було і в диванній. Маша і хлопчики, мабуть, ще не виходили зі своїх кімнат. Лише в кабінеті, де Голубович мав звичку, коли ще весь дім спить, працювати зранку, горіла свічка, світло крізь напіввідчинені двері падало на шитий килим. У людській чулись голоси: "Петре, йди вже! — "А що?" — "Та неси скоріше дрова, бовдуре окаянний!"
Іван наблизився до кабінету і віддихався. Не біг, не поспішав, а дух перевести треба.
Господар сидів за столом у халаті, у нічнім ковпаку, перед ним лежали якісь папери, які він, нап'явши на носа окуляри, читав, ворушачи губами.
Іван обережно постукав.
— А хто там? Зайди-но!.. А-а, ти, пане Іване? Заходь! Заходь!..
Іван увійшов — стрункий, у кращому своєму чорному сюртуці і білосніжній сорочці, неначе готувався на високий прийом. Голубович, мабуть, відчувши, що вчитель прийшов до нього неспроста, застебнув халата.
— Ну, сідай.
— Дякую, я постою. Я в справі до вас, дуже важливій для мене...
Голубович пильно подивився в бліде обличчя вчителя, помітив у виразі очей .якусь рішучу відчайдушність і, опустивши голову, зітхнув:
— Важлива, кажеш? І спішна, мабуть? — Знову поглянув на папери на столі. — А думаєш, у мене справ немає? Ого, братику, скільки їх. Ось і доводиться, ще й на світ не благословляється, вставати і, коли весь чесний люд спить сном праведника, гнути спину отут, дивитися, рахувати, щоб звести кінці з кінцями. Понадійся на управителя — в трубу вилетиш з потрухами.
— Вельмишановний Семене Гервасійовичу, — вибравши слушну мить, коли Голубович зробив паузу, сказав Котляревський. — Я прийшов поговорити з вами про долю свою сьогодні й у майбутньому. Від вас залежить, буде вона влаштована чи ні. Тільки від вашої доброї волі...
— Що ти мені загадками кажеш? Чи я твоїй долі противник? — перебив Івана Голубович, — Хіба погано тобі в моєму домі? Мале жалування? Так більше, мосьпане, не можу... А наступного року, мушу сказати, ще менше буде, бо входжу нині у великі витрати — готуюсь весілля моєї вихованки справляти.
— Весілля? З ким? — ледве чутно спитав Іван. — Про що ви, мосьпане?
— Про весілля веду річ. Уже й домовлено... Пан Семикоп — людина достойна. Це буде для моєї вихованки щастя. — Голубович раптом пустив сльозу. — Вона єдина моя втіха, радість, ангел сущий, але доведеться розлучитись, і нічим тут уже не допоможеш.
Коли б у кімнаті раптом провалилась підлога або грім розпанахав стелю, це б не так вразило Івана. У грудях стало порожньо, перед очима попливли зелені кола, і тільки нелюдським зусиллям волі він зумів утриматись на ногах.
— Що це ти, мосьпане, так зблід? Погано тобі? — ніби крізь вату, донісся глухий голос.
Іван нічого не бачив, не чув. Він повернувся, щоб піти, й дійшов уже до порога, ступив на нього, і тут тільки осягнув увесь жах того, що сталось, рвонувся назад, опинився біля столу знову, сперся на нього кулаками.
— Що ви наробили? Як можна, не спитавши згоди, віддавати за старого, за нелюба молоду дівчину, чиє життя тільки починається! Боже, що ви наробили? Адже вона... Адже я... Ми... Яке нещастя!
У Голубовича миттю злетіла вся його благодушність. Він підвівся, обличчя невпізнанне затверділо, очі стали жорсткі й колючі.
— Мосьпане, як ви смієте мені таке казати? Може, накажете віддати Машу за вас? Чи не так? Я давно помічав, як ви поглядаєте на неї. Але цьому не бувати... поки я живий! Щоб мою дочку возили з маєтку в маєток без шматка хліба? Щоб жила вона з милості в когось під чужим дахом?
— Я дворянин, мосьпане, ви забуваєтесь!
— Дворянин на папері! А насправді — канцелярист, учитель... Ба ні, ви ще й віршомаз... Можливо, і добра то справа, але хліба вона не дасть; не принесе й честі. Так що вибачайте, мосьпане, на слові: ваша справа — мовчки їсти хліб і служити...
— Мені жаль вашу сивину... Ви своїми руками заради якихось міркувань на все життя робите нещасливою свою дочку... Ну ось... Мені більше не можна тут лишатись. Прощайте!..
Іван майже вибіг із кабінету, навздогін йому щось кричав, а може, й погрожував, Голубович, але він не чув.
Не пам'ятав, як дістався своєї кімнати. Не роздягаючись, сів до столу, опустив голову на руки, довго сидів без руху, без мислі, здавалось, ось-ось знепритомніє.
За дверима ходили, хтось стукав, чулися притишені голоси, хтось кликав його, він не озивався. Знову постукали. А що він не відповідав, двері нечутно прочинились.
— Іване Петровичу!
Дивився і не бачив людини, що стояла там, на порозі.
— Пане вчителю!.. Це я, Ївга. Покоївка. Панночка вам записку передала. Візьміть. Та візьміть же!.. І порвіть потім.
(Продовження на наступній сторінці)