Того року, а особливо зимою, сніжною і хуртовинною, Котляревському працювалось, як ніколи раніше, добре, він закінчив перші три частини своєї поеми, названої на зразок великого римлянина "Енеїдою".
Працював багато, пам'ятаючи напуття покійного вчителя Іоанна Станіславського: "Ти повинен..."
Кожного разу, закінчивши ще одну сторінку, шкодував про нездійсненну зустріч з отцем Іоанном, бо саме йому хотілось прочитати все, написане в останній час. Що сказав би вчитель — строгий і добрий друг? Та зустрітися вже не доведеться. Невдовзі після його від'їзду Станіславський помер.
Написала про це матінка в одному з останніх листів. "Уся семінарія і багато міщан, Іване, проводжали його. І я була там. Наплакалась. Високого розуму й доброго серця була людина. А як він любив тебе! Помолись за нього, сину... А в Полтаві вже зима. Усі вулиці снігом замело. Бережи здоров'я своє, не застуджуйся, носи мою хустку... І коли ж ти приїдеш? Одній тяжко..."
Іван читав і перечитував дорогі рядочки, і уявлялися йому будиночок на краю Соборного майдану, сумовите обличчя матері, і великий старець, і голос його: "Ти повинен, сину".
А коли сідав до столу, забував про все на світі й бачив лише своїх невгамовних троянців, їхнього отамана-шибайголову. Вони переслідували його вдень і вночі. Бувало, схоплюючись серед ночі, похапцем засвічував свічку, шукав папір, пера і з п'ятого на десяте записував вдалу думку, яка з'явилась так несподівано.
А вранці, прочитавши написане, або викидав його, або переписував від рядка до рядка знову.
Для нього всі троянці були реальні люди, він знав їх особисто і не раз просиджував з ними за одним столом, пив з одного ковша, з одного казана їв.
Він міг розповісти, хто з них що любить, а чого терпіти не може. Вони доводились йому братами-близнятами. Інколи здавалось: Еней — це він сам. Не легендарний ватажок троянців, а він, Іван Котляревський, іде в запеклий бій за землю батьків, сидить у години відпочинку серед побратимів з пінистою квартою, летить у танці з Дідоною.
Добре були знайомі й ті, хто з волі його нестримної фантазії попадав у пекло. Сидориха, відома у Полтаві перекупка, зжила зі світу трьох своїх чоловіків. Поет знайшов їй і подібним до неї "тепле" місце у пеклі. Туди ж потрапив і чиновник, який драв із живих і мертвих. Звісно ж, це був трохи схожий на його колишнього начальника — добродія Новожилова, але й не тільки на нього — харківські, київські і навіть золотоніські новожилвви пізнавали себе у мундирних особах.
Поет знав на ім'я кожного хапугу, казнокрада, чинодрала, що опинились у пеклі, і міг з твердою впевненістю сказати, за які саме гріхи судилось їм вічно кипіти в геєні огненній. Багатьох із своїх "героїв" знав в обличчя, міг би розповісти, хто їхні батьки, де вони вчились, коли стали чиновниками, здирцями, без цих знань він не міг би і рядка написати.
Не раз Маша допитувалась, де він бачив таких людей, де зустрічався з ними, він же у відповідь загадково посміхався і умовляв послухати ще один уривок з поеми. Як звичайно, читаючи, залишався спокійним, а коли помічав, що біля повних вуст Маші з'являються ледь помітні зморщечки, а потім, не витримуючи, вона заливалась по-дитячому дзвінким сміхом, Іван, стримано усміхаючись, знизував плечима: чому б так сміятись?
Машу це чомусь смішило ще більше. Якось, уже в кінці літа, вона умовила Івана Петровича довірити їй на кілька днів рукопис, вона перепише його для своєї родички з Драбова. Та нібито про поему десь уже чула і дуже просила дати їй почитати.
— Не розумію. Поема з вашого будинку нікуди не вивозилась, — дивувався Котляревський. — Де ж вона чуда?
— Це я винна. — Маша зніяковіла під докірливим поглядом учителя. — Я гостювала там — пам'ятаєте, на минулому тижні? — і проговорилась. Мабуть, дідько за язик смикнув. Пробачте, пане вчителю, не буду більше.
Маша так мило усміхнулась і так ласкаво подивилась, що довелося поступитись. Одержавши рукопис, вона кілька днів майже не виходила, до себе теж нікого не впускала, переписувала строфу за строфою, частину за частиною, а закінчивши, акуратно зшила розрізнені аркуші, вклала в обкладинку з-під старого французького роману. Вийшла непоганого вигляду рукописна книжка. Пізніше Маша випросила й чернетку, Іван спочатку був невблаганний.
— Вона їсти не просить. Хай лежить.
— Яка користь від лежання? А її, можливо, хто-небудь почитав би. Віддайте чернетку! Для чого вона вам? У вас же залишається чистий рукопис.
— Ви і це знаєте?
— Ще б пак! Самі показували. Так віддасте чи ні?.. До речі, хотіла б я на берег піти, там тепер так хороше. А ви не підете?
Довелось поступитись і цього разу, бо несила відмовитись від вечірньої прогулянки з Машею... Чернетку вона теж віддала комусь почитати — всього "на два-три вечори". Зрозуміло, її не повернули, хоча клялись, обіцяючи повернути до останнього аркушика.
Маша запропонувала Котляревському свої послуги: вона ще раз перепише поему, коли сама винна. А чернетку також десь переписували й передавали далі.
Автор не уявляв, яким способом розповсюджуються списки його поеми. Тим часом її читали все більше й більше прихильників рідного слова. Спочатку в Золотоноші, потім — у Черкасах та в Полтаві. Пізніше її завезли до Києва. Тут вона дісталась якомусь бібліофілові духовного звання. З Києва, а можливо, й з Полтави чи Харкова, в подорожньому саквояжі "Енеїда" мандрувала багато сотень верст по розбитих російських дорогах і в той рік потрапила у Воронеж до місцевого єпископа Євгена Болховитинова, щоб зберегтись для нащадків під назвою "Болховитинської". Того ж року, а можливо, й дев'яносто шостого, її завезли в Санкт-Петербург, а тут через деякий час вона з'явилась друком, і теж без відома й згоди автора. Знайшовся аматор рідного слова, родом із Конотопа, Максим Парпура, що видав її своїм коштом.
Поему читали й перечитували і в багатих вітальнях, і в придорожніх корчмах, у келіях послушників, у кімнаті-мансарді чиновника, у літньому наметі військового, в середовищі посполитих і кріпаків вона передавалася з уст в уста з пам'яті.
Побут і звичаї, пісня, героїчна історія знайшли в поемі яскраве відображення. Правда, деякі хотіли б бачити в ній тільки комічні ситуації, захоплюватись ними й не помічати нічого іншого. Одначе багато хто хотів бачити за кожним героєм "Енеїди" живу людину. Сусіди Голубовича в Лавінії впізнавали відому в окрузі чепуруху і любительку романів Марію Томару, в Аматі — її тітку Аглаю, а в Зевсі — самого пана Томару. І це робило "Енеїду" особливо цікавою й живою.
Не знав і навіть не здогадувався про долю свого дитяти сам автор. Він жив у глухому куточку, далеко від своєї Полтави, ретельно день у день навчав своїх учнів, які, на відміну від томарівського недоростка, душею прив'язалися до вчителя, ходили за ним слідом, не знаючи втоми, слухали його,
Маша сердилася: "Не даєте панові вчителю відпочити. Совісті у вас немає..." Але це не допомагало. Уроки настільки полюбились хлопчикам, що вони геть зовсім забули свої колишні захоплення, інколи навіть відмовлялись від прогулянок з батьком, який з деякого часу полюбляв їздити в прольотці на подарованому золотоніським дідичем рисаку.
Вряди-годи траплялись на уроці і оказії, про які сам Іван не міг оповідати без сміху.
Якось, перевіряючи учнівські зошити, вчитель почав у них записувати вірші, що спадали йому на думку, при цьому він забув перевірити, чи правильно вирішено задачі, чи досить глибоко розкрито тему в домашньому творі з словесності.
Лишивши зошити на столі, Іван підійшов до вікна. На подвір'ї саме дід Савка зі своїми синами розвантажували дерево із золотоніських дач.
Раптом Сашко відвернув увагу вчителя:
— Пане вчителю, а боги п'ють сивуху?
— П'ють, — відповів, не задумуючись, і, зрозумівши, що бовкнув дурницю, похопився: — Звідки взяв? Де? Хто казав тобі таке?
— У зошиті написано. Ось тут, де задача. Та ще складно як! Послухайте: "Зевес тоді кружляв сивуху і оселедцем заїдав". Я такого й не читав...
— Дай лишень сюди зошита. — Іван подивився й умлів: його рука! Коли ж це він написав ці рядки? Нічого так і не згадавши, двома енергійними розчерками пера викреслив їх.
— Дурниця... Та й не про бога написано. Це про одного тут... — Задумався, кого ж назвати.
— А я знаю, про кого! — підхопив Сашко. — Він до нас приїжджав, коли купчу оформляв з паном Семикопом на ліс. Батюшка казав: "Сусідський зачіпка". Напився так, що ледве у візок його всадили. Тільки ж його не Зевсом звуть, а Зосимом.
— Ти, мабуть, правду кажеш... Однак підемо далі.
— Підемо. — Сашко покірливо опустив очі в зошит і тут же знову підняв їх. — А про Венеру сказано, що вона була "не останньою...". Не розберу далі.
— Венери не торкайся. Вона жінка. Дай лишень подивлюсь.
— Та я й не торкаюсь, — ображено відповів Сашко.
— Ти не повинен читати, що написано на берегах. Тому що... це не твоє діло.
— Так це ж цікаво, пане вчителю, — втрутився Костик, що досі мовчав.
— І написано по-нашому.
Іван довго стояв біля вікна. "По-нашому". Коли ж це буде, щоб дітей по-нашому вчили! Чи діждеться він?
(Продовження на наступній сторінці)