Уже на марші штабс-капітан застудився, і днів сім його трясла лихоманка. Пантелій доставив його в похідний лазарет і не відходив протягом усієї хвороби. Десь роздобув меду, знайшов цілющих трав, приніс липового цвіту, вариї усе те, а запашним відваром поїв, ходив, як за малою дитиною, дивуючи лікарів. Ті майже цілком довірили йому доглядати офіцера, та, власне, кращого догляду ніхто і не дав.
У селянській хаті, де влаштували штабс-капітана, Пантелій стелив собі кінську попону на глиняній долівці білі ліжка хворого, щоб кожної хвилини, вдень чи вночі, бути близько.
Одного разу штабс-капітан прокинувся серед ночі, побачив у слабкому місячному світлі Пантелія; той задрімав, стомлено схиливши голову на груди, штабс-капітан боявся поворухнутись, щоб ненароком не збудити, і все ж ординарець почув, підхопився, страшенно збентежився, не міг собі пробачити, що задрімав, дозволив таку розкіш...
Про своє минуле Пантелій розповідав скупо й неохоче, і штабс-капітан не наполягав. Але в дні хвороби, сидячи довгі осінні вечори в одній хаті, ординарець мало-помалу розговорився і дещо розповів. Родом він із Великої Багачки — це штабс-капітан знав і раніше, є в нього батько-мати, дві сестри. Уже скоро три роки, як забрали його з рідної хати, натягли солдатський мундир, і з того часу він нічого не знає про своїх, і взагалі не знає, чи живі вони, а може, милосердна паніматка збиткується над старими, а сестер занапастила, стоптала їхню красу дівочу, проміняла комусь. Пантелій раптом замовк, знітився; чи не сказав зайвого? Штабс-капітан, хоч і добра людина, а все ж пан, його благородіє. На запитання відповідав коротко, ні слова не додав більше.
Напередодні від'їзду, коли хвороба пройшла і лікар дозволив офіцерові вернутися в стрій, за давньою звичкою, штабс-капітан прокинувся рано. Пантелія в хаті вже не було; визирнувши у вікно, побачив його біля коней. Ординарець, як видно, почистивши їх, готувався напувати.
Ранок був тихий, свіжий. Десь зліва за високими старими кленами сходило сонце.
Штаб-капітан накинув на себе шинелю і, відхиливши двері, почув пісню. Вразила мелодія. Хто ж це співає? Прислухався. Здається, Пантелій. Так і є, його голос. Але сумний, одначе, і слова зовсім не знайомі. Слова? Але, боже мій, вони печуть серце, тривожать розум!
Пантелій, певний, що його ніхто не чує, співав досить вільно й природно. І штабс-капітан мимохіть заслухався. Загорнувся в шинелю, застиг на порозі.
...Відірвали хлопця від рідних, розлучили з батьком-матір'ю, і тепер не знає він їхньої долі гіркої. Нічого не знає, не відає, а дні минають, тягнуться нескінченною низкою, поки не зложить він свою буйну голівоньку на чужому полі, під чужим небом. А якщо живим залишиться, то хоч би там що, а повернеться на батьківщину, зустрінеться з своїми побратимами, разом підуть вони на поклін, на зустріч з паніматкою милосердною, згадають їй муки мученицькі, сльози таємні і явні, нічого не забудуть, і не буде їй прощення й пощади. На весь рід її упаде жорстока кара.
Небаченої сили пісня! Вона захопила штабс-капітана; сам не знаючи, яким чином, віддався її незбагненним чарам, великому почуттю, вкладеному в кожне слово й кожний звук. Він би так стояв і слухав, не помічаючи часу. Але співець замовк, пісня затихла, і штабс-капітан необережно поворухнувся, рипнули двері. Ординарець почув, повернувся — і, опустивши руки, стояв серед двору ні живий ні мертвий.
— Що за пісня така? Де чув її?
Ординарець не відповідав. І штабс-капітана осяяла здогадка:
— Сам склав?
Пантюха покірно кивнув головою.
— Тепер ваша воля — покарати або помилувати. Та мені однаково — видно, одна доля.
Не знав, що відповісти: стільки горя, відчаю в словах солдата. Ординарець віддавав себе на суд офіцерові, покладався на його розсуд і волю: що хочете — те й робіть. І це розтривожило і розгнівило одночасно. Виходить, в очах ординарця він і не людина?
— Дурень! Дурень ти, хлопче.
— Здурів, пане штабс-капітан.
— Нічого, поживеш — порозумнішаєш... А тепер ось що. Поки не від'їхали — знайди папір, каламар і перо приготуй.
— Слухаю, ваше благородіє.
Штабс-капітан зараз відпише командирові полку — і Пантелія віддадуть на суд і жорстоку розправу... Мабуть, так і буде. Хіба за такі пісні милують? Бунтарські пісні! Гайдамацькі! Він поплівся до похідної сумки, дістав два аркуші паперу, дорожній каламар, кілька гусячих пер. Усе це поклав на стіл, за яким у накинутій на плечі шинелі вже сидів штабс-капітан.
— Сідай і ти.
— Постою.
— Можеш, якщо вгодно... Але краще все-таки сядь. Так, значить... А зараз назови мені ім'я твоїх батька і матері, сестер і близьких родичів.
Пантелій здивовано видивився на штабс-капітана. По вилицюватому обличчю бігли великі краплі поту.
— Не розумієш?
Пантюха набрав повні груди повітря, видихнув:
— А для чого то, пане?
— Він ще питає! Дячок у селі є?
— Як же без дячка? На все село один.
— Значить, прочитає. І відпише — ми його попросимо... Так довго мені ждати? Чи ти забув, як їх звуть?
. — Як можна, пане... Але...
— Не розумієш? Писати будемо. Скажи, що б ти хотів написати додому батькам, сестрам, родичам?
Пантелій повільно, наче у нього нараз підломилися ноги, опустився на коліна й став хреститись. Підняв очі до дерев'яних закоптілих образів святих, що похмуро дивились на нього з покуття, шепотів слова молитви, а скупі сльози котились по обвітрених грубих щоках, він їх не соромився, і вони котились і котились, а Пантелій усе хрестився і хрестився. Штабс-капітан не мав сили спинити його, не міг наказати, щоб піднявся з долівки...
Лист, як це і годилося, починався, звісно, з побажань доброго здоров'я та всілякого гаразду усім рідним Пантелія; крім батька, матері й сестер, поіменно перелічувалися всі тітки, свати, куми, двоюрідні й троюрідні сестри і брати; про себе ж Пантелій повідомив коротко: живий-здоровий, служить, бог, напевно, не залишив його своєю ласкою і послав йому доброго серця командира, за якого — ім я його Іван, а по батькові Петрович — він просить усю рідню помолитися. Штабс-капітан відмовився писати про це, але Пантелій настоював, потім став просити і, кінець кінцем, сказав: якщо в листі не буде цього, то йому взагалі ніякого листа не треба. Довелося згодитись.
Похідні марші в ті часи робились досить повільно, і траплялось, випадали вільні години на привалах, інколи цілі дні відпочинку, їх використовував штабс-капітан, щоб показати ординарцеві перші літери алфавіту. Коли Пантелій навчився відрізняти "аз" від "буки" і "веди", приступили до дальшого навчання. Пантелій виявився кмітливим і старанним учнем. За якийсь місяць опанував азбуку, став писати й читати — правда, ще дуже повільно, по складах, але незабаром одержаного з дому листа прочитав сам. Читав він —його довго, ледве стримуючи сльози радості. Дивлячись на нього, штабс-капітан і собі радів.
Поміщиці — володарці маєтку у Великій Багачці — штабс-капітан написав особисто. Просив бути людяною до престарілих рідних Пантелія Ганжі, цебто його ординарця, який вірою і правдою служить цареві й вітчизні і тепер разом із ним їде на війну проти турецьких бусурманів за землю Руську. Про цей лист штабс-капітан, зрозуміло, нікому не розповідав. Та й навіщо?..
Пантелій, їдучи слідом за командиром, і гадки не мав, що той думає, чого загадково усміхається. Його турбувало поки що одне: скоріше вибратися із села, щоб встигнути у Бендери, де штабс-капітан неодмінно повинен сьогодні доповісти командуючому про наслідки триденної подорожі на Дунай. З деякого часу головною турботою Пантелія був добробут його командира. Про це солдат думав завжди. І якби його запитали, чи є в нього на цьому світі близькі й дорогі люди, Пантелій Ганжа, родом із Великої Багачки, що на Пслі, не вагаючись, першим назвав би Івана Петровича Котляревського, нинішнього ад'ютанта командуючого другим корпусом Задунайської армії.
Селище з'явилось раптом: із-за молоденьких тополь визирнули солом'яні дахи, віконця без рам, затягнуті шкурою, яка ледве просвічувалась, почорнілі низькі тини, гостроверхі стіжки за хатами. Молдавія багато чим нагадувала Україну десь на Ворсклі або Пслі. Пантелій хотів був сказати про це Іванові Петровичу і доторкнувся острогами до тугих боків коника, але не встиг: із-за ближнього стіжка виїхали три вершники: передній — вахмістр, а за ним на відстані двох кроків — солдати в драгунській формі. Не поспішаючи, вони вибрались на путівець і спинились.
Побачивши офіцера, вахмістр узяв під козирок, здавалось, і вуса його ледь здригнули, підскочили; сказав, що він з товаришами зараз у роз'їзді, і попросив відповісти, куди подорожні оце проти ночі їдуть і хто вони, отже, будуть. Іван Петрович назвався і попросив відвести його разом з ординарцем до старшого караулу, якщо це недалеко.
— Та близько, ваше благородіє, близенько. Рукою подати. Онде в тій хатині, що третя від краю. Нині там пан поручик Нікітенко особисто допит роблять.
— Нікітенко? А над ким же? Хто ж у вас завинив?
— Та тут таке діло, ваше благородіє. Захопив пан поручик двох бусурменів на тракті. По обличчю — чисті ахламони, ну просто сторопіти можна, як подивишся, так за ніж і хапаються. Та ми їх втихомирили.
— Значить, вони турки?
— А біс їх розбере. "Буджак, — кричать, — буджак..." А ось і хатина. Ласкаво просимо, заїжджайте. Коні — під шопу, там стоять коні і тих бусурменів.
(Продовження на наступній сторінці)