Іван машинально розгорнув тонкий аркушик паперу і кілька хвилин не міг читати. Слова зливалися в суцільну сіру пляму. Записка? Від Маші? Він опам'ятався, уп'явся очима в розгорнутий аркушик. Там було всього кілька рядків: "Іване Петровичу! Я не можу писати вам про все, за мною стежать і не випускають за поріг кімнати... Тепер я знаю: дядечко продав мене за ліс і рисаків. Я собі не належу. Він продав мене і сам плаче, терзається, а мені вже все однаково. У грудях у мене нема серця — самий лід... Я повинна скоритись гіркій своїй долі. Така воля божа. Не судіть мене строго. Я, мабуть, зовсім слабка і не здатна на останній крок. Прощайте! Завжди, скільки мені лишилось жити, пам'ятатиму вас... Прощайте, дорогий мій учителю, єдиний мій друже. Маша".
Дочитавши, машинально перегорнув аркушик: ні, зворотний бік був чистий. Підвівся, щоб іти, бігти. Яке нещастя: загибає людина. Але куди бігти? Його не пустять. А якщо й пустять, що ж це змінить? "Така воля божа". Навіщо так? Чому не написала: "Забери мене, визволи!" Ні, вона написала інше: "Я, мабуть, зовсім слабка". Яке горе!
Куди ж іти? До кого? Навіщо? Але й тут він не може більше Значить — геть звідси. Але куди? Звісно, додому, в Полтаву. Згадав Полтаву і відчув, як до нього вертається бажання діяти. Певна річ — тільки в Полтаву! До матусі! Адже він хотів до неї поїхати і... просити благословення. Тепер він побачить її швидко, уже через тиждень буде вдома... У батьківській хаті. Там і повітря інше. Мати його не осудить... У Полтаві живе і Нікітенко. Його несподіваний добрий приятель. Як міг забути про нього? Нікітенко запрошував до себе. Але це потім, зараз треба піти звідси, головне — піти, і що скоріше, то краще, бо більше він тут не витримає...
Іван зразу ж почав укладати в баул папери, поклав кілька книжок, кинув речі. Все інше він залишить тут. Нехай користуються Сашко й Костик його книжками. Це їм потрібно. Отже, нехай...
Одягся і вийшов через веранду в сад. Ні з ким не прощався, не поговорив. Про віщо? І для чого?
Брів через хутір із своїм важким баулом, що тягнув йому руку, гнув до землі. Та раптом вітер штовхнув у плече, і йти стало легше. І він пішов швидше.
На вигоні, біля старих колод, спинився, щоб перепочити, та не встиг присісти, як пронизливий крик розрізав повітря і вдарив у серце. Здалося, ніби крик знайомий, він довго дивився на будинок, що виднівся на пагорку. У цьому будинку він провів більше двох років. Була робота й надії. Дивився на сліпі, як більма, вікна і в жодному не помітив живого обличчя. Тільки в крайньому, здалося, відсунулась завіска і до самої шибки притулилось обличчя, очі, коса. Невже?..
Ні, здалося. Усе здалося. Привиділось. З'явилось на мить — і щезло. Навіки. Він стояв посеред дороги і не помітив підвід, що в'їхали на вигін.
— Здорові будьте, пане вчителю! Іван стримано, тихо відповів:
— Здорові й ви будьте!
Дід Савка і два молодші його сини сиділи на двох підводах. Побачивши баул у руках учителя, Савка спитав:
— Ідете кудись?
— Іду... У Золотоношу.
— Пішки? Так, може б, з нами, коли не гидуєте? Ми по ліс їдемо.
— Сідайте, пане вчителю, — сказав чорнобривий Гордій і посунувся, даючи місце на возі.
Іван поклав баул і пішов услід за підводою. Дорога, особливо у видолинках, ще не підсохла, і чоботи грузли майже по кісточки, але він пройшов через увесь хутір і, коли позаду лишились останні мазанки, озирнувся.
Панський будинок, оточений з усіх боків садом, де-не-де світився вікнами й дахом. Молоде листя грало на сонці, затуляло обидва ґанки — парадний і чорний, а в березі до самого Супою тулилися селянські хатки, на декотрих уже гніздилися білі чорногузи, що цими днями повернулися з-за моря додому.
Підводчики терпляче ждали, а він стояв, дивився й не міг надивитись. Ось і все, Іване, скінчилась твоя служба в домашніх учителях. Спливло ще кілька літ життя. І тепер, як ці чорногузи, ти повертаєшся додому.
— Сідай, пане вчителю, — покликав Савка. — Поїдемо! Так, поїдемо. Поїдемо. Уже час... І згадались, зовсім, здалося, невчасно, слова поручика Нікітенка:
— Вам би, мосьпане, військовим бути... "Військовим? А що? Може, він і правду казав. Був учителем — стану військовим".
— Куди ж, пане вчителю, рушаєте? Мать, у Полтаву? — кашлянув дід Савка.
— У Полтаву, — коротко відповів. — Куди ж іще? Звісно, в Полтаву.
Візок легко біг путівцем, неначе підганяв його вітер. І кожного разу, перед пагорком, коли біг уповільнювався, з'являлось невтримне бажання повернутися, ще раз подивитись: а чи не визирне Супій і хутірець над ним? І що в цьому хуторі тепер?.. Візок котився й котився, пофоркували коні, дід Савка й Гордій поруч з ним думали щось своє, а вітер куйовдив волосся, студив обличчя, і дихати ставало легше.
Книга друга
ОСОБЛИВА МІСІЯ
1
Кінець листопада того року був сирий і холодний.
Три доби лило як із відра; дороги, і без того розбиті зовсім розвезло, здавалось, саме повітря просякло вологою. Та раптом на четвертий день після такої негоди вітері розігнав хмари, очистив небо, і дощ перестав, навіть злегка підморозило. У полудень Буджацький степ вкрився сірим полум'ям паморозі, що пригасло блищала під непривітним осіннім сонцем.
Трохи пізніше, у тихім надвечір'ї, по дорозі, що вела на Бендери, обігнавши обоз з дванадцяти парокінних фур, їхали двоє: штабс-капітан на буланому рисакові, а за ним, не відстаючи й на крок, на низькорослому татарському конику солдат.
Степом стелився рожевий туман, закриваючи хащі очерету на болотах, пагорби і ярки, плив і плив, невідоме звідки з'явившись і невідомо де щезаючи, неначе самий час, що, подібно туманові, без кінця й початку.
Прямо по дорозі — старою мечеттю, караван-сараєм при в'їзді, похмурими стінами фортеці — вгадувались Бендери. Коні, відчуваючи наближення житла, а відтак і бажаного відпочинку, свіжого корму, бігли легкою риссю без примусу.
Але подорожні приблизно за три версти до міста звернули на путівець, врізаний чорною смугою у сизий степ аж до невеликого селища, закритого молодим тополиним гаєм.
Перед селищем стримали коней.
— Заїдемо на часину — і додому, — сказав штабс-капітан, не обертаючись. — Провідаємо своїх. Давненько ж не були.
Пантелій — так звали солдата — знизав плечима: була б турбота запитувати, однаково зробиш по-своєму, пане штабс-капітан. Проте сказав:
— На часину — то можна. Та не відпустять вас так просто, за стіл посадять неодмінно. А там, дивись, і запоночіє. Що ж потім їх превосходительство скажуть?
— Та ти, Пантелію, про пана барона більше турбуєшся? — усміхнувся штабс-капітан. — Проте твоя правда. І все ж подумай, до кого їдемо? Товариші по службі, драгуни, гроза супостата! Це тобі не жарт.
— Я про це не кажу. Я, ваше благородіє, Іване Петровичу, за вас клопочусь. Та ви й самі думали в Бендерах неодмінно сьогодні бути.
— Це правда, думав. Але ж у нас, у Полтаві, з приводу цього кажуть так: поспіємо з козами на торг. А панові нашому, сиріч командуючому, що-небудь та й скажемо. — Лукава посмішка освітила на мить тонке, подекуди побите дрібними віспинами, обличчя штабс-капітана. — Коли не ти, хто видасть?
Пантелій здивовано гмикнув, здивування зразу ж змінилось образою:
— І не гріх вам, ваше благородіє? Чи я здатний на таке?
— Ого, образився! Не годиться так, Пантелію. Жарту не розумієш?
— Але й жарти різні бувають... Та я ж за вас... Та що там...
Пантелій махнув рукою, не договорив, у погляді струмилась така відданість, що штабс-капітан збентежився.
— Знаю... І дякую. З таким, як ти, служити — горя не знати... Ну й закінчимо на цьому... Більше години не загостюємось. А коли що — нагадай. Неодмінно! Як там, на Дунаї, пам'ятаєш?
Штабс-капітан потяг повід на себе і зразу ж відпустив — буланий, наче пущений на волю, легко, з копита, перейшов на рись.
Пантелій також торкнув повід, хоч його коник і без цього рвонувся уперед, щоб не відстати від буланого, більше того — намагався піти з ним поряд, а то й обігнати. Пантелієві коштувало деякого зусилля притримувати його, щоб не забігав наперед.
До самого селища супутники їхали мовчки, кожний думав про своє.
Штабс-капітан не без прихованого задоволення спостерігав, як добре тримається в сідлі ординарець, начеб він сам його навчив цього. Подобалась штабс-капітанові й кмітливість солдата, старанність. Траплялося, він прямо казав про це Пантелієві, хоч інші офіцери штабу не дозволяли собі такого і йому не радили, навпаки: "Слід більше вимагати, щоб не розбалувати". Ось бригадир Катаржі — хороша людина і товариш непоганий, а до свого ординарця ставиться не так, як належить, штабс-капітан не міг навіть говорити про це спокійно, а Катаржі, як звичайно, жартував: "Розпусти підлеглого — сам у нього будеш ординарцем..." Не розумів Катаржі, що й солдат — людина з головою і серцем. У штабс-капітана виходило все само собою, природно, він не міг інакше, не міг безпідставно сердитись, вимагати неможливого.
Саме тому з ординарцем у нього склалися товариські відносини. І Пантелій платив йому душевним теплом, повним довір'ям, був дбайливий, як добра нянька...
(Продовження на наступній сторінці)