Нікітенко поїхав. Але ще довго чути було в домі Голубовича мелодійний звук піддужних дзвіночків. Дзвін той не танув, переслідував і тоді, коли Іван повернувся в будинок, у класну кімнату, де його ждали учні.
І гадки не мав Нікітенко, що його побажання невдовзі здійсниться. Менш усього думав про це й Котляревський.
13
Пізно ввечері десь угорі почулося глухе ґелґотання. Широко розчинивши вікно, Іван побачив врізаний у небо темний клин. Він рухався досить повільно понад тополями, час від часу вітаючи все навколишнє радісним кличем.
— Добрий вечір, гусоньки! — мовив зворушено, ніби пернаті гості, що поверталися з вирію, могли його почути.
Довго стояв біля вікна, проводжаючи затуманеним поглядом добрих вісників весни, що зникали в далекій імлі. Свіжий вітер остуджував відкриті груди, плутав волосся, кидав їх в обличчя, прошмигнувши в кімнату, обережно шамотів сторінками розгорнутої книжки.
Котляревському йшла двадцять сьома весна, а він почував себе юнаком, що тільки-но вступав у життя, і з тим більшою цікавістю, раптом озирнувшись на пережите, побачив, що два з чимось роки, проведені в домі Голубовича, не минули марно. За цей час він дещо написав, і якби отець Іоанн Станіславський якимось чудом підвівся й глянув на все, що зробив він, можливо, сказав би: "Для початку, сину мій, не так і погано, але тільки для початку..."
Як тільки закінчаться заняття, він зразу ж майне до Полтави, відвідає матусю, побуде з нею якомога довше, подихає повітрям батьківської хати і ніби ненароком спитає: "А чи не хотіли б ви, матусю, щоб у хаті нашій оселилась ще одна особа, ну, буцім дочка ваша?" Мати жде цього і, звичайно, благословить сина, але спитає: "А чи буде вона, сину, тебе шанувати?" — "Ох, мамо, велика душа ваша, сина свого ви любите, але ж він не провидець..." Погуляє потім по знайомих вулицях і провулках, подивиться — хоч здалека — на альма-матер: як же обминути провулок Семінарський; вклониться могилі вчителя і конче відшукає Нікітенка. Гріх не зустрітися з ним, не запросити до себе. Поручик, несподіваний приятель, не уявляє собі. як багато важив його раптовий візит на хутір. Коли б не він, може б, і тепер Іван не знав про долю свого дитяти. Не знав би, що "Енеїду" читають і навіть шукають, прагнуть придбати, скрізь знаходяться добровільні переписувачі, і, завдяки їм, вона ходить між людьми, мандрує по безконечних шляхах імперії, ночує у хатах для проїжджих, скорочує довгі одинокі ночі ченцям та послушникам у їхніх задушливих келіях, веселить серця посполитих і невільників-кріпаків, котрі не знати як дізнаються про неї і, незважаючи на неписьменність, передають поему від села до села, від батька до сина, з уст в уста.
Це радісно і... тривожно: ану ж це захоплення — лише данина моді, а мине якийсь час — і все щезне, забудеться, як і багато що іншого забулося, спливло за водою, хоч сучасникам здавалося вічним, непорушним? Хіба ж не відомі такі приклади раніше? їх скільки завгодно.
Слава ефемерна, примхлива, наче зарозуміла, високої думки про себе панянка: сьогодні, зненацька відвідавши тебе, пригріє, приголубить, навіть надію подасть, а мине день-два — і, раптом прохолонувши, піде, не попрощавшись, назавжди. Але бог з нею, з тою славою! Не заради цієї вередливої панночки він працював, не знаючи ні дня ні ночі. Було щось важливіше за неї.
А взагалі — досить про це. Йде весна. А це прекрасно. Уже збігли паводкові неспокійні води Супою і відкрились смарагдові луки, ліс оживає, ось-ось одягнеться в шумливі зелені шати.
Завтра — неділя, цілий день вільний, отже, можна з ранку до вечора бродити по луках і наче випадково зустрітися там з Машею. Вони говоритимуть про всяку всячину, вона розповість про поїздку в Драбів до родички, про що-небудь ще. А потім він відкриється їй і спитає, що думає вона про свого дивакуватого вчителя. Чи вартий він людського щастя? Тільки б наважитися. Раніше вже не раз, бувало, пробував заговорити з нею про найзавітніше і... звертав усю розмову на жарт, заважала зайва делікатність, незрозуміла нерішучість сковувала кожен рух, втрачав раптом мову, і це викликало в неї усмішку. "А ще поет!" — казав її погляд. "Звичайно, маєш право сміятись. Але ж я не винен. Якби ти не була така вродлива, я був би сміливий. Але ж ти найкраща у світі, нема вродливішої за тебе, і я боюсь почути у відповідь одне-єдине слово, яке не залишить ніякої надії. Тоді всьому кінець..."
Одначе далі теж зволікати не можна. Завтра або ніколи, і хай до чорта йде отой старий золотоніський шкарбан, який знов унадився на хутір. Маша боїться його упадань, його подарунків і страждає, що, боячись образити дядечка, не може прямо відкинути гидке залицяння. А воно стає все упертішим.
Отже — завтра. На хутірському вигоні зберуться дівчата й хлопці, будуть музики, танці, ігрища. Маша неодмінно відпроситься в дядечка, Іван, звичайно, теж піде.
Приготував і одіж: свитку, шапку, чоботи, штани і червоний на два сажні завдовжки, пояс. Закінчиться вечір — і вони з Машею підуть разом, їх ніхто не помітить у березі.
А поки що — за роботу. У роботі швидше минає час.
Вікно залишилось відчиненим, свіже повітря заливало кімнату, і хоч було досить прохолодно, Іван цього не відчував. Присунув до себе книжку, читав, заслонивши від подуву вітру свічник розгорнутим томом "Телемахіди".
14
На сільському вигоні, під старими розлогими вербами спочатку під дуду вшкварили третяка. Сини діда Савки — окоренкуваті, міцні, як дубки, перші хутірські танцюристи — такі утинали штуки, танцювали так дружно й з таким завзяттям, що ніхто не міг устояти на місці, й. незабаром усі втяглися в спільне коло.
Коли ж Ничипір — знаменитий майстер на дуді — попросив перепочинку, в діло вступив бандурист — сам дід Савка. Покашлявши для годиться й підкрутивши вуса, ударив усіма пальцями по струнах і заходився підспівувати. Це була горлиця, яку танцювали дівчата. Вони стали в коло, розгорнулись і пішли виписувати мережива. Парубки стояли збоку, щоб не заважати дівчатам, здавались байдужими, ніби нічого не помічали, але кожний ненароком, начебто випадково, кидав короткий, досить виразний погляд на чорнобриву Ганну, ковалеву дочку, чи білявеньку Пріську, що першими йшли по колу, граціозні, гарні, у запасках і корсетках, з стрічками в косах, у червоних чобітках. Хто хоч раз глянув на них, той не міг уже відірвати погляду і стежив за кожним їхнім рухом, усмішкою, чарівною і грайливою.
Втихала бандура — і вівчар Семен Струк на своїй сопілці грав зуба. Тут уже хлопці займали місце на точку і так працювали закаблуками, що дівчата переставали перешіптуватись і без вибачливої усмішки стежили за танцем, а дехто й скрикував, коли стрімголов на всьому ходу в повітрі перевертався молодший син діда Савки — чорнобривий Гордій.
Приходили й троїсті музики: скрипка, басоль і бубон. І знову після санжарки вели журавля, танець змінявся танцем, відмінним від попередніх малюнком, темпераментом.
Гомонів сільський вигін під старими вербами. Стогнала земля під невтомними чобітками, ладними постоликами й грубими чобітьми.
Зачарована музикою, пливла над хутором весняна ніч. У місячному сяйві, мов намальовані, застигли мазанки, розкидані на пагорбках і над самим Супоєм. А позад них гуртом збігали в долину тихі темні сади, в передчутті теплих днів і весняних дощів, тягнули до зоряного неба свої ще голі, але повні соків гілки.
Після виснажливого дня хутір відпочивав, А тут, на вигоні, на старих колодах, що споконвіку лежать під тинами, співали дівчата; стомлені після танців, хлопці, збившись до гурту, гули басами. Деякі з них прибігли сюди, не встигнувши навіть ополоснути обличчя, не поївши, ледве збивши ядучу пилюку. Вони сидітимуть тут до других півнів, потім розійдуться по домівках, щоб рано встати й знову бігти в поле, на панщину, орати панові поле, а потім уже й свій клапоть біля хати. Але хоч би що там, а як настане вечір, так і тягне молодих на старі колоди. Хіба ж усидиш дома, коли отой бісовий бубон, неначе живий, виривається з рук чубатого хлопця, і просить, і кличе до себе? А ноги, хоч і гудуть від утоми, самі носяться, в'яжуть, плетуть хитромудрі кола й півкола.
Котляревський, переодягнений під сільського парубка, у свитці й шапці, збитій набакир, кароокий і стрункий, забував у ці хвилини про все на світі. Йому було весело. Кинувши свитку на тин, він тримав у руці невеличку тверду долоню Ганни-ковалівни, близько від себе бачив вологі, трохи подовжені й задьористі очі, виразно чув запах любистку, що точився від її кіс і , чув стукіт її серця біля свого і легко, не відчуваючи ніг, ішов у танці. Закінчивши танцювати й чемно подякувавши Ганні, зразу ж біг до хлопців, які вже затіяли гру у жгута, переходив до тих, хто захопився горидубом, і знову танцював дудочку, уважно стежив, як грають у носок і хлюста.
Нарешті, стомлений, але безмірно щасливий, непомітно відходив від гурту куди-небудь далі, за чиюсь повітку, щоб віддихатись і, діставши саморобну записну книжечку, записати — для пам'яті, щоб не забути, — всі назви танців, кожної гри, музичних інструментів і текст щойно почутої пісні. А потім, сховавши книжечку, вертався на вигін здалека бачив Машу, яка теж, мабуть, забувши про все на світі, танцювала напрочуд легко й невимушене, бачив її зелену корсетку, багряну, як вогонь, спідничку. Хтось із парубків — здається, Савчин Гордій — підхоплював її і немовби ніс на могутніх руках, вона ж летіла, захоплена, щаслива, легка, як пташина.
Іван бачив її миле лице, усміхнені очі, і йому ставало і весело, і трошечки журно...
(Продовження на наступній сторінці)