«Кужіль і меч» Антін Лотоцький

Читати онлайн історичну повість Антона Лотоцького «Кужіль і меч»

A- A+ A A1 A2 A3

— Для мене й у Києві глуш,— сказала Гаштовтиха,— що Київ, велике село. От Краків, то вже що іншого. Я в Києві все тужу за життям у столиці, й Кракові. За буйним, гамірним життям, за пирами й забавами на краківському королівському замкові. Я змалку привикла до такого життя,— чванилася Гаштовтиха,— й годі мені звикнути до глуші, до самоти в Києві, Я й вам дивуюся, княгине,— звернулася вона до княгині Настусі,— як ви можете ось так зашитися в глуші, позабути про світ і людей, забав виректися.

— Для мене, пані воєводино, тут не глуш, не самота, я зовсім не нудьгую. Як може бути глуша, як може бути нудьга там, де є праця, труд, де завжди якесь заняття найдеться, де любі та добрі й щирі люди біля тебе.

Гаштовтиха видула губи до згірдливої усмішки.

— Праця, труд, заняття?! Якось воно дивно та неприродно звучить у вустах княгині Слуцької. Чи то для вас, для ваших рук праця, чи немає в вас служби до цього? У нас у Польщі, княгине, вже й ходачкова шляхтянка соромиться праці. А ви, княгине, говорите про працю, як про щось гідне та чесне.

Тут вмішався князь Семен:

— Вибачні будьте, своячко, що й я стану по боці моєї Настусі. І я вважаю, що праця, а ще й люба праця, дає приємність та вдовілля.

— Мені ні! Я не сотворена до праці,— відповіла гордо Гаштовтиха,— до праці є в мене служба й піддані. Я родилася для роз-ривок, для забав і так я вихована. У нас інші звичаї, культура інша, як у вас.

— Я це знаю! У вас воно скрізь так. У вас праця сором, а в нас ні! У нас праця не ганьбить, а честь приносить. Та що край, то звичай,— сказала княгиня Настуся, щоб якось закінчити немилу розмову.

Та Гаштовтиха говорила далі:

— Прийде й до вас цей звичай і ви пересвідчитеся, що праця для підданого, для хлопа, а для пана розривка, вживання світа.

Тут знову вмішався князь Семен:

— Не прийде, а вже йде! Уже чимало наших приймає ваші звичаї — соромиться праці та байдикує.

— А бачите,— зраділа Гаштовтиха,— моя правда. Наша вища культура мусить прийнятися, мусить узяти верх і серед вашого боярства.

Аж кортіло князя Семена відповісти на цю бундючність:

— Хай нас Господь милосердний боронить від такої "вищої культури", що працю, труд уважає за сором, а лінивство, дармування — честю,— та в пору змовчав, не слід в себе в хаті гостю зобижати.

А Гаштовт завів розмову про лови. Він був завзятим, запальним ловцем.

Князь Семен і тут найшов нагоду, щоб хвалити свою любу подругу:

— Моя Настусечка теж завзята ловкиня. Ні одних ловів не мине й усе вертає з ловів із багатою добичею, з тріумфом. І луком, і рушницею, і рогатиною краще орудує, як лицар. А на коні то так їздить, мов зросла з ним.

Гаштовт уклонився низько княгині Настусі й сказав:

— Що я чую? То ви, княгине, справжня Амазонка!

Княгиня Настуся відклонилася чемно Гаштовтові, та не відповіла нічого.

А Гаштовт говорив далі зі сміхом:

— Моя пані теж любить лови, але інші. О, вона теж знаменито ціляє... очима на кавалерів, та й має чимало вже добичі між ними.

Гаштовтиха прийняла ці слова чоловіка сміхом і сказала:

— Та ти ще ні одного з моїх поклонників не визвав на поєдинок.

— І не визву! Хоч знаю, що ти дуже бажала б цього, я не зроблю тобі приємності, щоб рубатися з якимось молокососами.

Дуже нерада була княгиня Настуся цій розмові, та не дала пізнати того по собі.

Князь Семен повів Гаштовта, щоб показати йому старинну збрую й оружжя та воєнні і ловецькі трофеї своїх предків і свої.

А Гаштовтиха пішла з княгинею Настусею та з княгинями-матерями Ганною й Уляною в хороми княгині Настусі.

— Мушу признати, що гарні й просторі маєте кімнати, княгине,— хвалила Гаштовтиха,—обстанова в світлицях багата та розкішна. Хоч інакша, як у нас. У вас вона якась наче надто поважна, аж надто заносить старовиною.

— Так,— казала княгиня Настуся,— тут, бачите, кожнісінький предмет говорить про минуле, минулу славу нагадує.

— Авжеж,— вмішалася княгиня Ганна,— ось цей стіл і ця скриня це спадчина по київському князеві Володимирові Ольгердовичеві. Ось його образ,— додала й указала на портрет князя, де він був намальований, як сидить на княжому престолі в вінці княжому зі скіптером у правиці.

Гаштовтиха не втерпіла й сказала гордо: . — Тепер на його місці сидить мій чоловік.

— Так, тільки Гаштовт у Києві воєводою, а наш дід був київським князем,— відповіла теж гордо княгиня Ганна.

Щоб якось затерти немиле вражіння, сказала княгиня Настуся:

— У вас, пані воєводино, світлиці, напевно, обстановлені зовсім інакще, по-новітньому.

— Авжеж,— відповіла Гаштовтиха,— я люблю все нове, ясне, веселе. У мене щодня гості, щодня забава весела — то й обстанова мусить бути відповідна. Серед такої обстанови, як ось ваша, та й серед такої самоти, як тут, я, здається мені, вмерла б із нудьги. Я таки дивуюся, княгине Настусю, як ви, такі молоді та гарні, можете жити в таких понурих хоромах, серед тої старовини та й ураз із ними пилом припадати. Ні, я таки мушу вас відсіля вирвати до себе, до Києва, а то й до Кракова на забави, на веселощі.

— Ні, пилом я таки не припадаю,— розсміялася княгиня-Настуся,— нема на те часу, пані воєводино, хоч би й припала я пилом, то при праці таки стрясу його зі себе.

— Ай, ви все праця та й праця! Дивні старосвітські поняття! Може, воно так колись і треба було, щоб усі працювали, коли менше було людей, менше рук було до праці, а тепер, слава Богу, є кому на панів працювати, доволі є в світі слуг і підданих хлопів. Навіщо панам неславити себе простою роботою, руки собі псувати.

І тут глянула на руки княгині Настусі, що не були такі випещені, як у неї.

Княгиня Настуся вдала, що не помітила цього та й не відповіла нічого.

Раз у раз приходив хтось до княгині Настусі по розпорядки. То дворецький Самійло Курдієвич, то охмайстриня Ольга Насальська, то стольник Петро Залізо. Гляділа на це все Гаштовтиха та й каже:

— Забагато ви, княгине Настусю, клопочетеся всім. Я не могла б так! Що мене те все обходить у мене дома. На це є охмайстриня та й інші наставники, хай вони клопочуться цим усім.

— Я так не вмію,— каже княгиня Настуся.— Хоч я й свідома, хоч знаю, що всі вони, вся служба наша щиро віддана нашому родові, та я не можу так жити, щоб не знати, що робиться та як робиться.

— Я ні,— говорила Гаштовтиха,— у мене, й терпцю не стало б так усім займатися як ви, княгине! Я бачу ви навіть дитиною займаєтеся.

— Звичайно! По чому ж би моя дитина знала, що я її ненька, як могла б любити мене?

— А я своїх дітей віддала зовсім на опіку обслуги! Платимо службу, хай вона клопочеться дітьми, хай зносить дитячі примхи. Я звичайно бачу їх тільки рано, коли приведуть їх до мене в спальню, щоб привіталася з мамою, та ввечір, коли приводять їх побажати мені доброї ночі. Мене від дитячих сміхів та крику тільки голова розболіла б,— я мушу мати спокій.

Княгиня Настуся відповіла на це тільки:

— Що ж, у мене інша вдача. Минали дні, місяці, роки минали...

Любо та весело спливав час на Слуцькому замкові.

За працею, за трудом та за клопотами домашніми минають дні, а по праці, по клопотах спочинок милий.

Не дармує княгиня Настуся, не дармує й князь: усюди догляне, все бачить, усім кермує...

— Семенко, відколи оженився, старанніше ходить біля господарства, як у своїх парубоцьких часах,— хвалила сина княгиня Ганна.

А князь Семен на те:

— Бо тепер маю для кого працювати.

У пошані труд, праця на старовинному замкові Слуцькому. Зате ввечір по праці, який милий, який солодкий спочинок. Як любо княгині Настусі сісти тоді біля милого дружини. Правду сказати, то князь Семен і в час спочинку не дармував. Любив він "книжне почитания", любив читати книжки пожиточні.

А було в книгозбірні Слуцького замку чимало книг і рукописів старих. Порядкував і зберігав їх старенький отець Олімпій, колишній учитель князя Семена. Його чимала заслуга, що полюбив так князь Семен "книжне почитания", бо вмів отець Олімпій влити князеві в душу любов до книжки. Він заодно повторяв князеві висказ із старовинного "зборника" князя Святослава Ярославича: "Узда коневі керманич і стрим, а праведникові книги".

І щовечера сливе бере князь Семен у руки чи побожну книгу, чи "Ізмарагд", чи "Златую Ціп", чи "Пчелу", чи літопис який та й читає тихо собі, чи на голос усім. Часто заводить розмову про прочитане з отцем Олімпієм.

Княгиня Настуся любила прислухатися, як вони заведуть розмову, що часом переходила в суперечку, коли князь якесь місце в книзі розумів інакше як отець Олімпій. Тоді частенько встрявала в спір княгиня Настуся й говорила, як вона це місце розуміє. І дивне диво: найчастіше годиться з нею князь Семен, і отець Олімпій на княгинену думку.

Тихо та мило плило життя на Слуцькому замкові. І не зчулися княгиня Настуся й князь Семен, як поза ними зостало дев'ять літ — дев'ять літ минуло від їх весілля. Юрчикові вже п'ятий рік кінчиться.

Боже, яка щаслива була тепер княгиня Настуся. Як раділа во-* на, коли бачила, як хутко розвивається Юрчик, який цікавий до всього.

Радіє й князь Семен Юрчиком. Посадить, було, собі його на коліна та й каже:

— Лицар буде з тебе, Юрчику!

(Продовження на наступній сторінці)