«Кужіль і меч» Антін Лотоцький

Читати онлайн історичну повість Антона Лотоцького «Кужіль і меч»

A- A+ A A1 A2 A3

— Буду,— відказує сміливо Юрчик,— буду так на коні їздити в збруї, як тато, з мечем гострим при боці, зі списом довгим. Буду лицарем! Купи мені, таточку, маленький мечик і лучок! Пан Степан Голубович учитиме мене із лука стріляти й мечем робити.

А пан Степан Голубович, то був княжий мечник.

— Добре Юрчику, добре, куплю тобі й лук і мечик. Як же ж радів малий Юрчик уже й самою обіцянкою.

— Буде в мене меч, буде в мене лук, я лицар буду, рубати буду, стріляти буду, на війну піду! — раділо хлоп'я в підскоках.

Батько обіцявся, та, може, би був і забув, однак Юрчик не давав спокою батькові, доти пригадував, доки не дістав обіцяного.

А як тільки дістав лука й меча, заразісько побіг до пана Степана Голубовича та й кличе вже здалека:

— Пане Голубович, пане Голубович! Маю лук, маю меч, вчити мусите мене!

— Добре, добре, Юрчику, будемо вчитися,— каже пан Голубович. І почалася наука.

— Понятливий хлопець наш княжич,— хвалив Голубович.

А Юрчик і сам до батька прибіжить та й хвалиться:

— Тату, таточку! Я вже вмію лука натягнути! Та й ціляю вже добре! Ось поглянь!

І наготовить лука та й каже:

— Ось там у цей знак, що на мурі, вцілю!

— Ей, чи вцілиш? — передирається батько з синком.

— Вцілю, побачите.

І натягнув лука. Стріла зашуміла в повітрі й попала в мур, у місце, що його означив був Юрчик.

— А бачите, тату! Поцілив, поцілив так, як казав, так, як хотів,— сказав хлопець із притиском.

— Бистре око в нього,— хвалив Юрчика батько перед тещею княгинею Уляною,— та й завзятий він, що задумає — мусить осягнути.

— У неньку свою вдався,— казала княгиня Уляна.— Вона, моя Настуся, теж уже змалечку була така. До лука й до коня жвава. Було з покійним моїм Іванчиком у ліс на лови їздить. Спершу Іванчик не хотів її брати, та вона як почне прохати, як почне прохати й поставить на своєму. Іванчик не встоїть і бере її. Ніколи не дала собі відмовити,— говорила княгиня Уляна, а потім додала зітхаючи,— і я колись була така.

— Родом кури чубаті,— засміявся князь Семен,— та й тішуся, що Юрчик у Настусю вдався.

Любо та мило спливали дні. Та буває, що погода, тихо та любо, а там несподівано й хмарка візьметься та й сонечко боже заслонить...

Поїхали княгиня Уляна з княгинею Настусею в річницю смерті князя Івана в город Мстиславськ, щоб влаштувати поминальне богослужіння та й помолитися над його домовиною. Весна вже будилася, та холодно ще було. Побут біля домовини чоловіка потряс до глибини княгиню Уляну. Як вертали пустився дощ зі снігом...

Привезла княгиня Настуся неньку свою недужою до Слуцька.

Лягла княгиня Уляна в постіль. Прийшов лікар:

— Нічого страшного,— потішив він княгиню Настусю,— перестуда. Вигріється княгиня в постелі та й верне до здоров'я.

Та сама княгиня Уляна говорила:

— Ой, чую я вже, діти, що не встану з цієї постелі, піду до Іванчика мого, до дружини мого вірного, попрощаю вас...

Князь Семен перечив їй:

— Ей, мамо, що говорите! Полежите, випічнете та й прийдете до здоров'я — ще довго поживете між нами.

— Ні, діти, я чую, що вже прийшов мій час! Я не нарікаю. Божа воля. Та одне прохання маю до вас, не відмовте мені, сповніть мені те, що я вас уже прохала — не хороніть мене в Слуцьку, а в Мстиславську, біля Іванчика...

Щоб заспокоїти княгиню Уляну прирекли сповнити волю її. На її бажання покликали й священика.

Висповідалася княгиня Уляна й Найсвятіші Дари прийняла.

Та ніхто з домашніх не думав, не вірив, що вона вже покине їх назавжди. Всі були певні, що княгиня Уляна прийде до здоров'я. Аж одного вечора сказала княгиня Уляна:

— Кличе мене вже Господь до себе! Ходіть, діти, до мене, хай поблагословлю вас.

І станула навколішки перед її постіллю доня її, княгиня Настуся, насилу сльози спинюючи, і станув навколішки князь Семен і маленький онук між ними, князенко Юрій.

І благословила їх княгиня:

— Хай вам, діточки мої милі, в усьому щастить, хай згода й любов царить між вами, хай Господь милосердний нагородить вас силою й здоров'ям та віком довгим.

А потім сказала:

— Так дуже хочеться мені спати. Навшпиньки вийшли всі зі спальні.

На другий день раненько, скоросвіт увійшла княгиня Настуся в неньчину спальню. Княгиня Уляна лежала тихо, одна рука звисла з постелі.

Княгиню Настусю холодний жар пройняв:

— Померли мама...

І підійшла до постелі. Торкнулася руки. Рука була ще тепла. Нараз княгиня Уляна поворухнулася кволо і звернулася лицем до княгині Настусі. На бліде, зхороване лице впало з вікна ранішнє проміння. Лице в княгині Уляни було усміхнене, мов сяяло щастям. Здавалося, хотіла щось промовити, та не могла.

Ще одне зітхання, останнє зітхання й княгині Уляни Мстиславської не стало. Княгиня Настуся заплющила очі покійній неньці й припала навколішки біля постелі й молилася. По молитві встала й пішла сповістити чоловіка про неньчину смерть.

— Як жили тихо, так тихо й відійшли,— сказав князь Семен.— Хай із Богом спочивають.

А княгиня Ганна не могла сліз спинити:

— Подруго моя щирая, що ж я без тебе робитонькиму на світі білому,— ридала.

Величаві похорони справили діти княгині Уляні. Похоронили її, як бажала собі, в замковій каплиці в Мстиславську біля домовини чоловіка князя Івана Мстиславського.

І знову пройшло чотири роки. Життя на Слуцькому замкові плило спокійно та тихо. Правда, кілька разів ходив князь Семен на воєнні походи зі своєю хоругвою, кілька разів виправляла княгиня Настуся дружину любого в похід на татар, на волохів, на москалів. І в тривозі дожидала княгиня повороту його. Та все щасливо й ціло вертав князь Семен із походів, зі славою воєнною.

Тільки в битві з москалями над рікою Ведрошею, на схід від Смоленська, трохи не попався в московський полон. Гаряча була битва. У князя Константина Острозького, гетьмана великого князівства литовського було всього чотири тисячі війська, а в московського воєводи Якова Захаринича сорок тисяч. Десять на одного! Захаринич, як побачив, яка мала сила в князя Константина, ударив на нього всією силою й оточив численними полками. Переміг литовсько-українські війська, хоч як вони хоробро билися, й узяв у полон самого князя Константина Острозького й знатніших його' полководців: Грицька Остика, Литавора Хребтовича, Миколу Глібовича й багато інших. Трохи й князь Семен Слуцький не попався в полон. Та вирятував його кінь бистроногий, що кинувся плавом у ріку й виніс князя з біди, з небезпеки.

Щасливий був князь Семен, щаслива княгиня Настуся. Юрчик виріс уже на гарного хлопця.

— Такого пильного та понятливого хлопця я вже давно не мав,— говорив отець Гліб. Раділи батько й мати синком.

А тут нова радість завітала в слуцькі хороми. Року Божого 1500, як червона калина білим цвітом облилася, народилася князеві Семенові Слуцькому донечка. Олександрою охрестили її. Через край радів, через край щасливий був князь Семен, а щастячка княгині Настусі то й не змалювати, ні не описати. Вона весь свій свобідний час посвячувала тепер донечці. Було князь Семен і каже:

— Не мучся так, Настусечко, біля дитинки, чи ж нема няньки до неї.

Та княгиня Настуся:

— Чи я мучуся? Коли б ти знав, коханий, як любо мені біля дитини, я при ній забуваю всю журу, мов наново молодію. І ніщо вже не говорив князь Семен.

І стала маленька білява Леся сонечком ясним для неньки, для батька, ба, й для Юрчика. Дуже він любив свою сестричку. Як на другому році Леся вже ходити бралася, то Юрчик нікому не відступав, сам учив її ставити перші кроки, ходити вчив її.

А Леся вже змалечку якась задумлива вдалася.

— Як не дивно вийшло,— каже князь Семен раз до княгині Ганни,— Юрчик у маму свою вдався й виглядом і вдачею. А Леся в мене.

— Авжеж,—каже княгиня Ганна,— Леся зовсім у тебе вдалася. Вона загалом викапана княгиня Слуцька. А Юрчик, то вже вдача князів Мстиславських.

На це княгиня Настуся:

— Ні, не князів Мстиславських вдача в Юрчика, бо й у мене не їх вдача. Я вдалася в покійну ненечку. І в ненечки моєї, і у мене українська степова вдача. Такий і мій Юрчик.

Місяць травень пишається буйною красою. Княгиня Настуся й князь Семен у сад вийшли...

—Чи тямиш, чи згадуєш, кохана, як у таку саму чарівну днину, тому сімнадцять літ, як дівчата нам вінки вили, ми вдвійку в сад Мстиславського замку вийшли, чаром весни впиватися. Чи тямиш, як ти мені тоді казала: "Не в тому щастя, щоб завжди в розкошах і в дозвіллі жити! Саме чар і розкіш життя в поборюванні перепон, у боротьбі за краще. Коли б нам щастя приходило легко, то яке воно гарне й не було б, нудне та скучне стало б". А потім ще ти сказала, що щастя тому таке приманливе, бо його так мало в світі. Не знаю чому саме тепер пригадалися мені оті твої слова. І я чогось наче тривожуся за наше щастя.

— Весна й сад пригадали тобі їх,— сказала княгиня Настуся й задумалася.

— Тату, мамо! — понісся садом голос Юрчика.— Приїхав якийсь лицар. Пан Курдієвич каже, що це гонець від князя Михайла Глинського, має послання від нього до вас, таточку.

(Продовження на наступній сторінці)