Це бабська ворожба. Як молода тільки переступить через поліно — то знак, що буде лінива, нероботяща. Як відкине ногою — буде чепуруха. А вже як нахилиться і рукою прийме — ото буде й чепурна, і роботяща, одне слово —хазяйка.
Після обходу діжі молодих знову повели в хату. За ними свашки й рід молодої. Решта всі зосталися надворі.
От тут Тарас уже й розгубився: куди йти? Чи до хати, чи надворі зоставатися? Рішив стати на порозі,тцоб бути в курсі й хатніх і надвірних справ.
У хаті батько й мати сіли з образами на лаві й благословляють молодих. Де й поділася батькова щасливість. В очах сльози, губи скривились, голос тремтить.
— Щаслива вам, дітки, годинонька... Легка доріженька нехай стелеться перед вами...
Мати щось шепоче блідими устами, а воно й не чути нічого. Кирик пробує чудити, але й його жарти нікого не смішать, нікого не розвеселяють.
Катря ходить по хаті й прощається з усім родом. Старших цілує в руку, молодших в лице. І в тім прощанню є щось похоронне.
Жінки плачуть, а дядьки виговорюють різні побажання: ^
-Ну, справляйся ж там добре, Катре! Щоб нашому родові не було сорому. А в случаї чого — сміло до нас!
Ми допоможемо, чим зможемо.
— А ти, Антоне, начувайся! Бережи нашу Катрю, а то ми й усю вашу Зелену Діброву повоюєм!...
Батько Григорій чує в тих словах усе її ж, громадську доброзичливість. Правда, досвідом і свого життя, і життя всіх своїх предків знає, що людська пам’ять щира та коротка, але зараз порушує до сліз оця загальна увага й приязнь.
Свашки співають:
Загрібай, мати, жар, жар,
Буде дочки жаль, жаль.
Закидай, мати, дрова,
Зоставайсь, мати, здорова.
Оце тобі, мати,
І прач у загаті:
Як ітимеш сорочок прати,
Будеш дочку споминати.
Отаке робиться в хаті. А надворі ще цікавіше. Кирик кричить:
— Ану, бояри! Коні підвертайте та йдіть сала шукайте!..
Бояри починають носити придане. Винесли скриню. Не дуже велика, не дуже пишна, але було що нести. Бояри в жарт кажуть:
— Чи вона там каміння понакладала, чи піску насипала?
Дівчатка стовпилися в кутку двора й заспівали:
Ходім, мати, до комори,
Поділим добро з тобою,
Бо я вчора ізвечора Та не вміла говорити.
Ого!.. Ще вчора не вміла, не сміла говорити, а за один день навчилася! Бо вчора була дочка своєї матері, а сьогодня рівноправна заміжня жінка. Що ж вона говорить?
Тобі, мати, нитки та бердечко —Мені давай полотенечко.
Тобі, мати, горох-горохвини —Мені, мати, скрині і перини.
Тобі, мати, великі обори —Мені, мати, воли та корови.
Тобі, мати, старії дійниці —Мені, мати, молоді телиці.
Тобі, мати, порожнії бодні —Мені — щоб довезли тільки коні.
Тобі, мати, стіна з веретенцями —Мені, мати, скриня з полотенцями.
Тобі, мати, та стіна німая —Мені, мати, то постіль білая.
А бояри одно несуть, а бояри одно тарабанять! Та все окремо — щоб здавалося більше: подушки, рядна, килимок навіть... І посуд, і жлукто, і прядку. Кирик несе веретено й крекче, мов під вагою. Поміж людей гомін.
— Дивись! Харпак-харлак Грицько, а як дочці справив...
— Та то гіркими сльозами та недоспаними ночами...
І людям приємно, що їхня дівчина, от така собі звичайна, не багацька дитина, — а йде в чуже село не з порожніми руками.
Вийшов батько Григорій, дивиться — і теж очам своїм віри не йме: "І де вони понабирали? І коли вони встигли!"
Повиходили свашки. Співають бадьорної:
Уродила гречка на точку,
Дякуймо свату за дочку.
Подякуймо свату за цюю —Нехай їм Бог згодує другую.
Ой дали нам дівку —Дайте і постільку,
І скриню й перину,
І в двір господиню.
Дружки теж співають. Кажуть: хоч які дужі вороні коні у батька, а не везуть княгині з двора і смутненько іржуть. А у свекра коні сірі, ліниві, — а іржуть веселенько й легко везуть княгиню з двора.
Свашки дзвінко, високо побідную пісню зачали:
Викотили, викотили Медовую бочку,
Видурили, видурили У свата дочку.
Та не саму дочку,
А й її скриночку,
Зосталося днище Та ще й гребенище.
Не журися, теще —Я приїду еще...
Дружечки-дівчатка, навпаки, мов сиріточки-голубочки, плачуть піснею: Ой стань же, моя матінко, в порозі,
Вже ж я молода в дорозі.
Я ж тобі, матусенько, вклонюся,
Кіскою земельку устелю,
Слізками ніжки обіллю.
І, мов на виклик цей, стали мати з дочкою на порозі, обнявшися. Катря тихо попустилася вниз і припала головою до ніг матері. А у Катерини вже й сліз немає, тільки руками перед собою ворушить, мов відкидає що пріч. Насилу їх розлучили.
Кирилівські молодиці, що були в дворі, кинулися до саней з приданим і позасідали в них. Це вони вимагатимуть викупу. Одна співає:
Я гусята пасла,
По пір’їні складала Та в подушку клала...
Отже на тій підставі вимагає викупу. Друга собі:
А я по горі ходила Та рушнички дбала,
У крутому Дунаєчку білила,
У тихого бережечка сушила.
Третя теж не відстає, вихваляючи свої заслуги:
А я таки пряха та ткаха,
А я таки раненько вставала,
А я таки тонких сорочок напряла...
Кирик вносить пляшку й передає Антонові. Антін ходить поміж возами й частує бабів.
Катря, мов черниця, що приймає постриг, повільно кланяється на всі чотири сторони і просить простити її. Кирилівська громада гуде невиразними словами прощання. Затягують бояри басами, щоб скоро сідала молода до саней, що плакання тут уже не поможе. А дружки:
Зачекай мене, мій сужений друже,
Я іще порогові та й не дякувала.
Ой дякую вам, пороги...
Де ходили мої білі ноги.
Катря стала на коліна й поцілувала поріг убогої батькової хати. Ту грань, що берегла від лихого натиску мале дитя, ту охорону, за якою чулося і тепло, і рідні бережучі руки.
Катрю підводять. Свашки турбуються, чи в стані будуть коні довезти молоду:
Ой коні наші, сиваші,
Чи були ви на паші?
Чи чуєтесь на силу,
Чи довезете княгиню Да на тую гіроньку крутую,
Да у тую світлоньку новую?
У тій світлоньці мед-вино п’ють —Ой там тебе, Катрусю, давно ждуть.
Катрю сажають на сани. Вона стала там на коліна і хреститься. Очі високо підняла до темного неба і молиться щирою дівочою молитвою, просить усі сили невідомі, щоб дали долечку, любов довічню й тиху злагоду. Вся душа її молода виривається в ту таємну високу далечінь, звідкіля зсилається на землю благо...
Молодий сів коло молодої, держить образ у руках, Катря — хліб і вільце, ознаку свого непорочного дівоцтва. Це її берло, оцієї княгині.
Розукрашені лентами коні трясуть головами, погоничі пугами ляскають. Скоро від’їзд!..
Уже лаштуються на вози всі, хто має їхати, вже скриплять ворота — хтось відчиняє. Хто ж то такий? То батенько!..
Серед розчинених воріт самотня фігура згорбленого чоловіка. Тричі перейшов ворота туди й назад, потім зупинився і... заспівав.
А так, так.... Заспівав він, цей прибитий недолею мужик — і дивно звучав репаний голос у півтьмі присмерку. Кликав долю хоч дочці своїй, коли сам її не зазнав:
Ой пересердьтеся, вороги... —Не переходіть дороги!
Нехай перейде Господь сам І наша ненька миленька,
Щоб була доленька щасненька.
А ненька веде коня... Ледве ступає ногами, движеться, як тінь.
Довела до воріт, пустила вузду. Стала коло чоловіка і якось не по-жіночому, а по-дівочому пригорнулася до нього. Дочку здалека тільки поблагословила білою схудлою рукою, а говорити вже нічого не могла.
Візничий цмокнув на коней і легенько виїхав з воріт.
А як тільки виїхав, устав — та як гикнув! Та як крикнув! І рвонули коні з копит, забрязчали дзвінки... А з воріт — сани за саньми, сани за саньми.... Ото накриють Красицького на добру вечерю! Щоб знав, як наших дівчат брать!..
Виїхали останні. Повиходили люди з двору, розсипалися вулицею. На воротях зосталися тільки батько та мати, як сироти, та ще вутлою купочкою стовпилися дівчатка коло тину й тихо, прозоро співають:
Так був зятенько —Як не бував,
Тільки моє подвір’ячко Кіньми стоптав...
Тільки мою комору Ограбував,
Тільки мою дитину Собі узяв...
Увійду я в комору —Ні скрині,
Гляну я на кровать —
266
Ні перини,
Піду я в світлоньку —Ні дитини...
Глянула у віконце —Аж слід знать,
Куди мою донечку Повіз зять.
Золотії вербоньки Поросли —Куди мою донечку
Повезли...
Тихо співають дівчата... А там десь, у тьмі вечора, несеться поїзд вулицями. Ще чути, як дзвенять дзвінки, стріляють бояри... Якесь всенародне свято вийшло з цього весілля...
А в отворі розчинених воріт дві убогих постаті. Наче не по-селянському притулилися одне до одного. Дівчаточка вже пішли вулицею, он ледве манячить їх купочка, а звідти доноситься:
Бряжчали колокола, бряжчали —
Уже ж нашу Катречку помчали...
Батько Григорій аж наче постарівся за ці хвилини. Похилився до жінки й тихо говорить, мов до хворого дитяти:
— Ходім у хату, га?.. Ходім?.
І ледве чутно вже, як шепіт доносяться слова з дівочого гурту:
Огляділася мати —Нема дочки в хаті.
(Продовження на наступній сторінці)